Емоції - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Емоції

ЕМО́ЦІЇ (франц. émotion, від лат. emoveo – хвилюю, збуджую) – психічні процеси та стани, котрі відображають у формі безпосереднього переживання (задоволеність, радість, сум, гнів, страх тощо) значущість для життєдіяльності індивіда явищ та ситуацій, що впливають на нього. Е. супроводжують практично всі прояви активності суб’єкта та є одним із гол. механізмів внутр. регуляції його псих. діяльності й поведінки, спрямованих на задоволення потреб.

Е. сформувалися у процесі еволюції як засіб визначення живими істотами біол. значущості станів організму та зовн. впливів. Найпростішою формою є емоц. фон відчуттів, тобто ті безпосередні переживання, які супроводжують окремі життєво важливі впливи (напр., температурні, больові, смакові). Позитивні Е. (пов’язані з корис. впливами) спонукають суб’єкт до їх збереження, негативні – стимулюють активність, спрямовану на уникнення (усунення) шкідливих впливів. В екстремал. умовах може розвиватися афект. Біол. Е. є формою видового досвіду: орієнтуючись на них, індивід виконує необхідні дії (уникнення небезпеки, продовження роду тощо), доцільність яких для нього залишається прихованою. Вони важливі також для набуття індивід. досвіду, оскільки виконують функцію позитив. або негатив. підкріплення, сприяючи засвоєнню корис. форм поведінки та позбавленню від тих, котрі себе не виправдали.

Е. – порівняно короткочасні переживання ситуатив. характеру, тобто пов’язані зі ставленням людини до ситуацій, що виникають чи можуть виникнути, до власної поведінки у цих ситуаціях, до своєї життєдіяльності у цілому. Є суб’єктив. формою вияву потреб, яка випереджає у часі, спонукає та спрямовує діяльність із задоволення останніх. Вищим етапом розвитку Е. людини є почуття. Сформувавшись в онтогенезі, вони стають гол. детермінантами емоц. життя людини і зумовлюють появу та визначають зміст ситуатив. Е. (напр., почуття кохання може викликати ревнощі, радість за кохану людину, неприязнь до суперників тощо). Сильне почуття називають пристрастю. До емоц. сфери людини відносять також настрої – зміни заг. емоц. фону під впливом подій, що сигналізують про можливі зміни в житті. Властивість темпераменту людини, яка виявляється у змісті, якості та динаміці її Е. і почуттів, називають емоційністю. Змістовий бік емоційності розкривають ті події, явища й ситуації, які мають для суб’єкта особливу значущість, він тісно пов’язаний зі світоглядом, спрямованістю, цінніс. орієнтаціями людини. Якіс. бік емоційності характеризує ставлення особистості до явищ довкілля і виявляється у домінант. переживаннях. До її динаміч. особливостей відносять характерні риси виникнення, перебігу й припинення емоц. процесів, їх вираження у міміці, жестах, рухах, діях, вчинках.

Формування Е. є важливою умовою особистіс. розвитку людини. В онтогенезі відбуваються диференціація властивостей Е., ускладнення об’єктів та ситуацій, які викликають емоц. відгук, розвиток спроможності контролювати Е. та їхні зовн. прояви. Емоц. світ людини збагачують співпереживання, сприйняття творів мист-ва, ЗМІ тощо. У свою чергу, Е. є регуляторами міжособистіс. спілкування, визначаючи його способи і засоби, впливаючи на вибір партнерів. Е. властива полярність: кожна з них за різних обставин може мати протилеж. вияв (симпатія – антипатія, радість – горе та ін.). Полярні переживання мають яскраво виражений позитив. або негатив. відтінок. Е. притаманна також певна модальність – здивування, радість, огида, обурення, тривога, сором тощо. Залежно від індивід. особливостей, стану особистості та її ставлення до ситуації й об’єктів, що зумовлюють переживання, Е. виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими і короткочасними. За характером дії їх поділяють на стенічні та астенічні. Стенічні Е. (радість, задоволеність, захоплення) підвищують активність людини, викликають бадьорість, спонукають до діяльності. Астенічні (смуток, образа, туга) пригнічують людину, знижують її активність, демобілізують. Можуть мати різний рівень усвідомленості. Конфлікт між усвідомленими і неусвідомленими Е. часто стає причиною невротич. розладів. Е. відіграють важливу роль у етіології психосоматич. захворювань. Виникаючи як відповідь на вплив життєво важливих подій, Е. спрямовують на них псих. діяльність та активність людини і таким чином впливають на зміст та динаміку пізнав. псих. процесів (сприйняття, увага, уява, пам’ять, мислення). Позитивні Е. покращують пам’ять, мислення, сприяють успіш. виконанню пізнав. завдань, негативні – гальмують ці процеси. Е. зумовлюють зміни у діяльності органів дихання, серц.-судин. системи, залоз внутр. секреції тощо. Відповідні фізіол. процеси (вегетативні, біохім., електроенцефалогр. та ін.) мають зовн. вияви у рухах і міміці, голос. реакціях (інтонація та тембр голосу), фонет. і синтаксич. змінах мовлення, мікрорухах (реакція зіниць) тощо. Е. є результатом діяльності мозку і мають рефлекторне походження. Рівень енергет. мобілізації організму, необхід. для здійснюваних Е. функцій, забезпечує діяльність вегетатив. нерв. системи і ретикуляр. формації, котрі у взаємодії з лімбіч. структурами утворюють центр. нерв. субстрат Е. Кора великих півкуль головного мозку відіграє провідну роль у виявах Е., виконуючи функцію регулювання підкірк. процесів. Сусп-во засуджує вияв певних Е., при цьому вимоги до чоловіків і жінок різні (напр., зх. цивілізації санкціонують сльози як вияв Е. у жінок і засуджують у чоловіків).

В антич. філософії Е. розглядали як особливий вид пізнання; таке трактування розвинули філософи Нового часу (Дж. Локк, Ґ. Лейбніц, Ґ. Геґель). Протилежна характеристика Е. ґрунтується на визнанні здатності відчувати, не пов’язаної з процесами пізнання й волі (І. Кант та ін.). Значно вплинули на розвиток уявлень про Е. погляди Р. Декарта, Б. Спінози та Ч. Дарвіна. Нині у психол. науці відомо декілька теорій виникнення Е. Автори периферич. теорії (В. Джеймс і К.-Ґ. Ланґе) пов’язували його зі змінами у функціонуванні внутр. органів та руховій сфері і вважали Е. інформаторами психіки про стан організму в певній ситуації. Спробою подолати недоліки теорії Джеймса–Ланґе (не пояснювала значення Е. для людини і яким чином схожі фізіол. зміни вона переживає як різні Е.) стали активац. теорії (К.-Ґ. Юнґ, Ч.-С. Шеррінґтон), за якими Е. викликають тривогу в організмі й мобілізують вищі відділи мозку до відповід. діяльності. Автори конфлікт. теорії (Е. Клапаред, П. Жане, Д. Гебб) вважали Е. порушенням нормал. активності в корі головного мозку, вродженою реакцією на конфлікт між тим, що людина знає й може, і тим, чого від неї вимагає життя.

Літ.: Ильин Е. П. Эмоции и чувства. С.-Петербург, 2002; Аскерова І. А. Емоції як фундаментальна основа свідомості // Філос. проблеми гуманітар. наук. 2004. № 1–2; Измайлов Ч. А. Психофизиологические основы эмоций: Учеб.-метод. пособ. Москва, 2004; Изард, Кэррол Э. Психология эмоций / Пер. с англ. С.-Петербург, 2007.

М. М. Заброцький

Стаття оновлена: 2009