Енергетичне машинобудування - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Енергетичне машинобудування

ЕНЕРГЕТИ́ЧНЕ МАШИНОБУДУВА́ННЯ – галузь важкого машинобудування, що виробляє обладнання для енергетики. Осн. продукцією Е. м. є первинні двигуни та пов’язане з ними устаткування для вироблення різноманіт. робочих тіл (водяної пари, газу) й електроенергії: парові, гідравл., газові турбіни, електрогенератори для них, парогазотурбінні установки, компресори, нагнітачі, парові котли, енергет. атомні реактори, парогенератори, насоси, котельно-допоміжне обладання для ТЕС, обладнання для атом. і геотермал. електростанцій, трубопроводи, пристрої для хім. водоочищення, ДВЗ (окрім транспорт.) тощо.

Початком вироб-ва окремих видів енергет. устаткування вважають налагодження в 1780-х рр. у Великій Британії вип. парових машин і котлів. Гідротурбіни почали виготовляти від 1830-х рр. у Франції, ДВЗ – від 1880-х рр. у Франції та Німеччині, парові турбіни – від кін. 19 – поч. 20 ст. у Великій Британії та Швеції. У Росії з поч. 19 ст. випускали парові машини і котли, наприкінці 19 – на поч. 20 ст. освоєно пром. вироб-во ДВЗ. Перша парова турбіна потуж. 200 кВт виготовлена С.-Петербур. металіч. з-дом 1907. На поч. 20 ст. на укр. землях у складі Рос. імперії, незважаючи на наявність знач. паливно-енергет. ресурсів, енергетика була слабо розвинутою. Більшість електростанцій, зосереджених у Донбасі, Придніпров’ї та у великих містах – Києві, Харкові, Одесі, працювали ізольовано й з низькими тех.-екон. показниками. Їх заг. потужність 1913 становила 304 тис. кВт, вироб-во електроенергії – 543 млн кВт/год. Спеціалізов. підпр-в Е. м. не існувало, а потреби в енергообладнанні задовольняли переважно за рахунок імпорту, зокрема 1916 понад 90 % парових турбін для електростанцій ввезено з-за кордону. Планомір. розвиток Е. м. та електроенергетики в СРСР розпочався після прийняття ГОЕЛРО Плану, відповідно до якого в УСРР передбачено об’єднати для паралел. роботи 24 електростанції вугіл. шахт і металург. з-дів Донбасу заг. потуж. 22,5 тис. кВт, побудувати 4 ТЕС потуж. 280 тис. кВт і одну ГЕС на Дніпрі. Виконання цього плану, як і наступне буд-во великих електростанцій, супроводжувалося інтенсив. розвитком комплексу Е. м. У роки індустріалізації маш.-буд. з-ди, що виробляли енергообладнання, були реконструйов., розширені й спеціалізовані. Крім того, побудовані нові підпр-ва, внаслідок чого електроенергетика повністю забезпечувалася енергет. устаткуванням вітчизн. вироб-ва.

Паротурбобудування. Розвиток паротурбобудування пов’язаний із введенням до експлуатації 1934 Харків. турбін. з-ду (нині ВАТ «Турбоатом») за проектом амер. фірми «General Electric». Використовуючи її конструктор. напрацювання та креслення, з-д виробляв парові енергет. турбіни й електрогенератори до них потуж. 50 тис. кВт. Водночас у Харків. політех. ін-ті створ. енергомаш.-буд. та електроенергет. ф-ти, де почали готувати фахівців, зокрема у галузі турбінобудування (гол. конструктор з-ду в 1930–34 Я. Шнеє очолив каф. парових турбін). Осн. продукцією в передвоєнні та перші післявоєнні роки стали суднові турбіни й редуктори до них (замовлення ВМФ), однак згодом цю програму призупинено. Харків. турбін. з-д (гол. конструктор – Л. Шубенко-Шубін) переорієнтов. на вироб-во турбін для ТЕС і новоствор. атом. енергетики; участь у побудові електростанцій, розрах. на надкритич. тиск водяної пари; розроблення, разом із Ін-том електрозварювання АН УРСР (Київ), конструкції зварнокованого ротора низького тиску для потужної парової турбіни. У 1950-і рр. для вирішення проблем електрогенераторобудування, що, на відміну від провід. енергомаш.-буд. країн світу, в СРСР стало окремою галуззю з підпорядкуванням її ін. мін-ву, від з-ду відокремлено підпр-во «Електроважмаш», натомість завершено буд-во спец. цеху для вироб-ва гідравл. турбін великої потужності й розпочато зведення вироб. цехів для продукції атом. турбінобудування з новіт. випробувал. стендами. В експлуатацію введено також низку н.-д. лаб., серед них – вібролаб. з двокамер. вібростендом, лаб. підшипників, статич. міцності, парових турбін, регулювання, газодинаміки, лабіринт. ущільнень та ін. елементів конструкції, автоматики, камер згоряння та компресорів. У різні періоди гол. конструкторами з-ду в галузі парових і газових турбін були Ю. Косяк, Є. Левченко, дир. – А. Рудковський, В. Абрамовський, А. Бугаєць. У 1960–90-і рр. постійно зростала одинична потужність парових турбін для ТЕС і АЕС (напр., для АЕС від 70-ти до 1100 МВт); розроблено та втілено на блоках АЕС АСК технол. процесами; створ. низку конструкцій, що за своїми показниками надійності не мають аналогів у світ. практиці турбобудування, зокрема остан. ступ. низького тиску з розвиненою системою вологовиведення та замкненими по периферії в суцільне коло робочими лопатками. Держ. преміями України в галузі н. і т. відзначені Ю. Косяк, В. Сухінін, Б. Аркадьєв та ін. Заг. потужність парових турбін для ТЕС й АЕС, виготовлених на з-ді, становила у 1970-і рр. 36 млн кВт за десятиріччя, у 1980-і рр. – 41 млн. Таким чином, «Турбоатом» входив до першої п’ятірки підпр-в світу з вип. парових енергет. турбін.

Гідротурбобудування. 1827 франц. інж. Б. Фурнерон винайшов першу реактивну гідротурбіну, 1855 амер. інж. Дж. Френсіс – радіально-осьову гідротурбіну з нерухомими напрямними лопатями, 1887 нім. інж. Фінк – напрямний апарат з поворот. лопатями. 1889 амер. інж. А. Пелтон запатентував активну (ковшову) гідротурбіну, 1920 австр. інж. В. Каплан – поворотнолопатеву, 1950 рад. вчений В. Квятковський – діагональну. В УРСР вироб-во реактив. гідротурбін на Харків. турбін. з-ді розпочато 1953, гідравл. затворів різних типів – 1957. Першими виготовлені 6 гідравл. поворотнолопатевих турбін потуж. по 51,8 МВт кожна для Кахов. ГЕС. Відтоді підпр-во поставило для укр. енергетики 92 гідротурбіни потуж. 393 МВт. Дев’ять з десяти великих ГЕС (Кахов., Канів., Дніпров.-2, Київ., Дністров.-2 та ін.) оснащені гідравл. турбінами вироб-ва «Турбоатома». Етапними у вироб-ві гідротурбін для підпр-ва стали розроблення та поставка 1963 гол. зразка великої серії горизонтал. капсул. гідротурбін (44 агрегати) для Київ. та Канів. ГЕС одинич. потуж. 19,2 МВт (в Україні, Азербайджані, Норвегії, Греції працюють 55 агрегатів аналог. типу); 1965 – найбільших у світі на той час поворотнолопатевих гідротурбін діаметром 10,3 м і потуж. 59,3 МВт для Саратов. ГЕС (РФ); 1969 – оборот. радіально-осьових гідромашин для Київ. гідроакумулюючої електростанції; 1971 шарових передтурбін. затворів діаметром 4,2 м для Нурец. ГЕС; 1983 – передтурбін. затворів типу «Біплан» діаметром 7,6 м для Байпазин. ГЕС (обидві – Таджикистан). Від 1960-х рр. з-д здійснив поставки обладнання до Арґентини, Мексики, В’єтнаму та ін. Нині «Турбоатом» працює над реалізацією Нац. енергет. програми України, відповідно до якої передбачено модернізувати Дніпровський каскад ГЕС, котрі відпрацювали свій ресурс і потребують заміни робочих елементів проточ. частини. Це дозволить підвищити установлену потужність каскаду на 350 МВт, покращити надійність роботи обладнання, зробити його екологічно безпечним. У зв’язку зі зростанням зацікавленості малою гідроенергетикою, підпр-во розробило серію мікро- та міні-ГЕС потуж. від 5-ти до 150-ти кВт, що дає можливість замовникам забезпечити енергопостачання об’єктів, віддалених від мереж електропередач, або використовувати непродуктивне скидання води для вироблення додатк. електроенергії. Нові конструкції гідротурбін розроблені у співпраці з фахівцями н.-д. й навч. закладів України та РФ, зокрема Ін-тів електрозварювання (Київ) і проблем машинобудування НАНУ (Харків). Розвиток гідротурбін. вироб-ва спричинив орг-цію вип. великих гідрогенераторів на з-ді «Електроважмаш», потуж. трансформаторів на «Запорізькому трансформаторному заводі».

Газотурбобудування. Зародження газотурбобудування в УРСР пов’язане з діяльністю В. Маковського. 1939 Харків. турбін. з-д побудував першу в світі газотурбінну установку потуж. 100 к. с. з водяним охолодженням ротора, встановлену на одній із шахт у м. Горлівка (нині Донец. обл.). Енергет. газотурбобудування розвивалося спочатку на Невському з-ді в Ленінграді, нині С.-Петербург (випущено установки потуж. 1000–6000 кВт), згодом – на ін. турбобуд. підпр-вах, напр., «Турбоатом», де газові турбіни, окрім декількох пром.-дослід. агрегатів, виробляли невеликими серіями та використовували на електростанціях за різним призначенням. В останні роки з-д розробив проект і запустив у вироб-во газотурбінну установку потуж. 115 МВт, що є базовою для низки проект. парогазових установок потуж. 350 і 500 МВт, котрі могли б замінити паротурбінні блоки в найближчі десятиріччя.

Парогенераторобудування. Донині в Україні парогенератори пром. призначення для електростанцій не виготовляли. На сучас. етапі значну роль в удосконаленні експлуатації котел. обладнання ТЕС, його модернізації та реконструкції відіграє Харківське центральне конструкторське бюро Мін-ва енергетики України, осн. напрямами діяльності якого є створення котлотурбін. устаткування для переобладнання діючих ТЕС із застосуванням сучас. екологічно чистих технологій; реконструкція енергообладнання для підвищення економічності, електр. потужності, надійності та екол. показників у зв’язку зі зміною умов експлуатації, використанням непроект. палива, нових технологій його спалювання; розроблення нормативно-тех. документації з проектування, експлуатації та ремонту енергообладнання. Серед досягнень – компактні котли із циркулюючим киплячим шаром для переобладнання діючих ТЕС. Проблеми розбудови вітчизн. котлобудування, необхідного для енергетики України, вирішують шляхом реконструкції Харків. котельно-мех. з-ду, визначеного базовим підпр-вом із котел. вироб-ва.

Електрогенераторобудування. Турбогенераторобудування розвивається в Україні від 1936, коли Харків. турбін. з-д розпочав виготовлення 4-х полюсних турбогенераторів ТГВ-25 потуж. 25 МВт. 1954 їх вироб-во сконцентров. на з-ді «Електроважмаш» (перша продукція – турбогенератори типу Т2-12-2); 1956 розпочато вип. найбільш масової серії уніфіков. турбогенераторів типу ТВС-30 потуж. 30 МВт з непрямим водневим охолодженням; 1959 – турбогенераторів ТГВ-200 потуж. 200 МВт; 1961 – турбогенераторів ТГВ-300 потуж. 300 МВт, котрі й понині є базовими в електроенергетиці України. Більшість електростанцій України (73 % потужності) укомплектовані турбогенераторами потуж. 200 і 300 МВт вироб-ва «Електроважмашу», зокрема – Зміїв., Придніпров., Криворіз., Ладижин., Трипіл., Бурштин., Старобешів., Луган., Курахівська. Під кер-вом гол. конструкторів В. Кільдишева, а згодом – В. Кузьміна здійснено модернізацію турбогенератора ТГВ-200 з переведенням його на гідроохолодження, створ. унікал. турбогенератор ТГВ-500-4 потуж. 500 МВт, асинхрон. турбогенератор типу АСТГ-200 потуж. 210 МВт, серію турбогенераторів з повітр. охолодженням потуж. від 6-ти до 325-ти МВт. Розроблені й виготовлені з-дом гідрогенератори успішно експлуатують практично на усіх ГЕС України, а також у РФ, Грузії, Норвегії, В’єтнамі, Греції. Фахівці «Електроважмаш» Науково-дослідного інституту сконструювали гідрогенератори-двигуни для Дністров. гідроакумулюючої станції потуж. 421 МВт, що не мають аналогів у світі. У 1970-і рр. в УРСР створ. металург. базу для Е. м. шляхом введення в дію «Краматорського металургійного заводу». Тоді ж електронні пристрої для систем АСК в енергетиці почав виробляти «Харківський приладобудівний завод ім. Т. Шевченка», до якого в 1990-і рр. приєднався «Хартрон». Охолоджуючі трубки для конденсаторів парових турбін й апаратів системи регенерації виготовляє Артемівський завод з обробки кольорових металів, насоси різноманіт. типів – Сумський ремонтно-мех. з-д і «Гідропривод» (Харків), арматуру для електростанцій – підпр-ва у м. Конотоп (Сум. обл.) й Івано-Франківську. Таким чином, практично будь-яке енергет. обладнання, окрім атом. реакторів, може бути виготовлене в Україні на сучас. рівні.

Створення та існування сучас. Е. м., як однієї з наукомістких галузей, неможливі без наук. супроводу. В СРСР координуючу роль у цьому напрямі відігравав Центр. котлотурбін. ін-т (Ленінград). В УРСР відповідні дослідж. проводили у Ін-тах тех. теплофізики, електродинаміки, електрозварювання АН УРСР, Київ. і Харків. політех. ін-тах, КБ підпр-в «Турбоатом», «Електроважмаш» та ін. До 1917 дослідж. у галузях теплоенергетики, тех. теплофізики й Е. м. здійснювали вчені ВНЗів, найвідоміші серед них – М. Шіллер (Ун-т св. Володимира у Києві) й О. Радціг (Київ. політех. ін-т). Від 1920-х рр. під кер-вом Т. Усенка розгорнуто наук.-організац. роботу, що завершилася створенням у Харкові Теплобюро Наук.-тех. упр. Вищої ради нар. госп-ва УСРР, у Києві – його філії. 1930 ці установи реорганізов. у Ін-т пром. енергетики. Укр. науковці вивчали проблеми розвитку пром. теплоенергетики, насамперед пов’язані з розробленням котел. обладнання та технол. апаратури. Результати дослідж. висвітлювали в ж. «Проблеми теплотехніки», що виходив 1927–31 у Києві. Важливе значення мало вид. праць про газові турбіни (В. Маковський), парові машини та турбіни (Г. Жирицький), парові котли (Е. Ромм). 1934 опубліковано монографію Г. Проскури, присвяч. заг. проблемам теорії турбомашин. В. Толубинський провів дослідж. з теорії топок і котлоагрегатів, І. Швець – тепл. двигунів. Після заснування 1939 у Харкові Ін-ту енергетики АН УРСР, де відділ гідродинаміки очолив Г. Проскура, наук. дослідж. набули системат. характеру. Під його кер-вом проведено наукові роботи з гідро- й газотурбобудування; 1940 спроектовано газотурбінну установку замкненого циклу потуж. 250 к. с. 1947 Ін-т енергетики АН УРСР поділено на Ін-ти електротехніки (від 1963 – електродинаміки) й теплоенергетики (від 1964 – тех. теплофізики) АН УРСР; організов. Харків. філію Ін-ту теплоенергетики АН УРСР, перетворену через рік на Лаб. проблем швидкохід. машин АН УРСР. У цій лаб., очолюваній Г. Проскурою, вирішували найважливіші завдання післявоєн. енергетики: підвищення потужності, економічності й надійності турбомашин, збільшення їх довговічності. 1953 розпочато наук. дослідж. з гідротурбобудування. Лаб. проблем швидкохід. машин 1955 реорганізов. у Лаб. гідравл. машин АН УРСР. Кер. лаб., згодом перетвореної в філію Ін-ту механіки АН УРСР, а 1970 – у філію Ін-ту тех. теплофізики АН УРСР, став А. Філіппов. Хоча вона була малочисел. (бл. 100 осіб) і мала слабку експерим. базу, в її складі сформувалося декілька наук. шкіл. Школу з гідромеханіки та профілювання лопатевих систем гідравл. машин заснував Г. Проскура, механіків-енергомашинобудівників – А. Філіппов, оптимізації процесів і конструкцій турбомашин – Л. Шубенко-Шубін. На Харків. турбін. з-ді у цей час розробляли конструкції серії нових потуж. турбін, а також осн. принципи вдосконалення енергомашинобудування. 1957 побудовано турбіну типу ВКТ-100 потуж. 100 тис. кВт з початк. параметрами пари 90 ат і 535 °С. Це перша вітчизн. турбіна, у якій комплексно застосовано удосконалені принципи проектування проточ. частини – результати наук. дослідж. у галузі аеродинаміки проточ. частин турбомашин. Нові конструктивні рішення, втілені в турбіні ВКТ-100, вимагали й нових підходів до розрахунків статич. і динам. міцності її елементів. Вони були розроблені в Лаб. гідравл. машин АН УРСР під кер-вом А. Філіппова (вперше в практиці рад. турбобудування використано машинні методи розрахунку на ЕОМ). Науковці під кер-вом Л. Шубенка-Шубіна разом із працівниками КБ Харків. турбін. з-ду досліджували робочі процеси, удосконалювали методи розрахунку й конструювання нових парових турбін великої потужності, розробляли проблеми міцності їх елементів. Знач. поштовх подальшому розвитку теплоенергетики надало створення паротурбін. агрегату типу К-300-240 потуж. 300 тис. кВт для роботи на парі надкритич. тиску і т-ри (240 ат, 540 °С). У розробленні цих конструкцій, покладених в основу турбін ще більшої потужності, провідну роль відіграли конструктори та дослідники Харків. турбін. і Новокраматор. маш.-буд. (Донец. обл.) з-дів, Харків. політех. ін-ту, Лаб. гідравл. машин, Ін-тів електрозварювання, механіки, тех. теплофізики АН УРСР та ін. В Ін-ті газу АН УРСР велику увагу приділяли вирішенню проблем радіац. теплообміну в печах і топках котлів, високотемператур. киплячого шару та низькотемператур. плазми (М. Доброхотов, К. Махорін, І. Карп, М. Захариков). У Ін-ті тех. теплофізики АН УРСР розроблено високоефективні тепломасообмінні апарати для енергетики (О. Кремньов, А. Долінський), розвинено методи розрахунку підзем. геотермал. котлів (О. Щербань, О. Кремньов, В. Черняк, А. Цирульников) і наук. основи геотермал. енергетики (А. Долінський). Під кер-вом О. Геращенка виконано великий комплекс робіт з теплофізики в енергетиці, створ. прилади для вимірювання теплофіз. величин. У повоєнні роки широкого розвитку набули дослідж. процесів, що відбуваються в газотурбін. установках. Колективи на чолі з І. Швецем та В. Толубинським вивчали проблеми аеродинаміки проточ. частин турбін і компресорів. Дослідж. циклів та схем газотурбін. установок значну увагу приділено в роботах І. Швеця, Я. Шнеє, Ю. Дедусенка. Спроектовані оптимізов. системи повітр. охолодження газових турбін, вивчені нестаціонарні процеси в турбоустановках, процеси в системах її регулювання (І. Швець, Є. Дибан, Г. Щоголєв, В. Репухов, М. Страдомський, В. Федоров). Виконано цикл наук. робіт, пов’язаних зі створенням конструкцій газотурбін. установок, удосконаленням методів розрахунку газових турбін і їх камер згоряння, підвищенням надійності потуж. енергет. агрегатів (Л. Шубенко-Шубін, Я. Шнеє, Б. Таранов, В. Христич, В. Капінос). Термопружності й напруженим станам в елементах газотурбін. установок присвяч. праці Г. Писаренка, А. Коваленка, А. Філіппова, С. Богомолова та ін. 1972 на базі Харків. філії Ін-ту тех. теплофізики АН УРСР організов. Ін-т проблем машинобудування АН УРСР, що нині є гол. у галузі Е. м. (перший дир. – А. Підгорний, нині – Ю. Мацевитий). Фахівці Ін-ту спільно з харків. гідротурбобудівниками спроектували проточні частини оборот. радіально-осьових гідромашин для гідроакумулюючих електростанцій, створили та дослідили моделі поворотнолопатевих гідротурбін і оборот. гідромашин радіально-осьового, діагонал. та осьового типів, розробили міні- та мікро-ГЕС різних напорів і потужностей (А. Биков, Ю. Федулов). Великий комплекс робіт проведено з оптимізації турбоустановок для ТЕС і АЕС; побудовано матем. моделі, алгоритми і програми для автоматизов. проектування тепл. схем проточ. частин, розрахунку пускових режимів турбін; спільно з Ін-том кібернетики АН УРСР (Київ) – систему автоматизов. проектування «Турбоагрегат», яка дозволяє проектувати проточні частини турбомашин з оптимал. характеристиками щодо економічності, статич. міцності та вібрац. надійності. Фахівці Ін-ту запропонували принципи імітац. моделювання склад. технол. систем типу турбоблоків ТЕС і АЕС, метод прогнозування ерозій. спрацювання лопатк. апаратів та комплекс матем. моделей, алгоритмів і програм для оптимізації ступ. вологопарових турбін; методи й засоби оцінювання ресурсу та прогнозування надійності конструктив. елементів турбомашин (Л. Шубенко-Шубін, А. Палагін, Д. Переверзєв, В. Познахирєв, Ф. Стоянов, О. Шубенко, А. Тарелін та ін.). Створено матем. моделі просторових стаціонар. і нестаціонар. течій рідини та газу через лопаткові апарати турбомашин, зокрема моделі нестаціонар. трансзвук. течії газу через турбін. ступ., що є унікал. у світ. практиці (Г. Соколовський, В. Гнесін). Протягом багатьох років Ін-т проблем машинобудування АН УРСР був лідером в УРСР та СРСР у галузі застосування ЕОМ для розв’язку задач механіки та інж. проблем. З ініціативи Б. Кантора 1958 тут уперше на тер. колиш. СРСР розроблено програми для розрахунку на міцність та власні коливання найбільш відповідал. вузлів турбомашин; 1962 організовано перший в АН УРСР обчислюв. центр. Знач. внесок у дослідж. течій в проточ. частинах турбомашин і їх системах охолодження зробили вчені Ін-ту тех. теплофізики НАНУ (Є. Дибан, Е. Епік, О. Мазур, В. Клименко, Б. Білека), Нац. тех. ун-ту «Харків. політех. ін-т» (А. Гаркуша, В. Капінос, В. Пономарьов, А. Слітенко). В останньому сформувалися наук. школи з газодинаміки проточ. частин, тепломасообміну в турбоагрегатах. У різні часи до їхнього складу входили М. Левіна, А. Гаркуша, В. Пономарьов, Ю. Гречаниченко, А. Бойко, О. Ільченко та ін. Створення енергет. електромашин базувалося на реалізації досягнень фундам. і приклад. науки та комплекс. дослідно-конструктор. розроблень, пов’язаних з потребами сталого нарощування одинич. потуж. від 50-ти до 1000 МВт. За часів СРСР створення та системне використання склад. обладнання для Е. м. реалізовувалося у заг.-союз. кооперації під кер-вом НДІ важкого електромашинобудування (Ленінград). У 1960-х рр. у Харкові постав великий наук. комплекс у складі НВО «Електроважмаш», який є головним в Україні з вивчення проблем енергет. електромашинобудування. Тоді ж в Ін-ті електродинаміки АН УРСР сформувалася наук. школа важкого електромашинобудування на чолі з І. Постніковим. У результаті виконаних під кер-вом І. Постнікова та Г. Счастливого дослідж. електромагніт. і тепл. процесів у елементах конструкцій турбогенераторів істотно підвищено навантажувал. здатність й надійність турбогенераторів різних типів. Плідна співпраця конструкторів і вчених НВО «Електроважмаш» (Л. Станіславський, В. Кузьмін, В. Данько, Ю. Зозулін, В. Кільдишев, В. Ракогон та ін.) й вчених Ін-ту електродинаміки АН УРСР (О. Титко, Г. Федоренко, В. Смородін, В. Асанбаєв та ін.) забезпечила створення великих серій турбогенераторів типу ТГВ потуж. 200, 300 і 500 МВт, які працюють на багатьох електростанціях України та ін. держав. Н.-д. роботи з енергет. обладнання укр. ТЕС Харків. ЦКБ Мін-ва енергетики України (М. Левін) охоплюють практично увесь діапазон проблем, пов’язаних з розробленням, модернізацією, ефектив. експлуатацією обладнання. В основному цей напрям реалізують у реконструкції пиловугіл. котлів енергоблоків у 200 і 300 МВт, що становлять ядро укр. теплоенергетики, а також створенні котлів з циркулюючим киплячим шаром. Роботи з турбін. обладнання передбачають реконструкцію та модернізацію діючого устаткування (блоки 200, 300 МВт та ін.), тех. переоснащення діючих ТЕС, ресурсні дослідж., визначення та подовження терміну служби енергоблоків. Роботи укр. вчених у галузі Е. м. неодноразово відзначені Держ. преміями СРСР, України та імен. преміями НАНУ.

Літ.: Шнеэ Я. И. Газовые турбины. Москва, 1960; Шубенко-Шубин Л. А. Особенности конструкций новейших паровых турбин большой мощности. Москва; Ленинград, 1962; Філіппов А. П. Колебания механических систем. К., 1965; Постников И. М., Станиславский Л. Я., Счастливый Г. Г. Электромагнитные и тепловые процессы в концевих частях мощных турбогенераторов. К., 1971; Проскура Г. Ф. Вибрані праці. К., 1972; Шубенко-Шубин Л. А., Гернер Д. М., Зельдес Н. Я. и др. Прочность паровых турбин. Москва, 1973; Швец И. Т., Дыбан Е. П. Воздушное охлаждение деталей газовых турбин. К., 1974; Мацевитый Ю. М., Маляренко В. А. Моделирование теплового состояния элементов турбомашин. К., 1979; Шубенко-Шубин Л. А., Тарелин А. А., Антипцев Ю. П. Оптимальное проектирование последней ступени мощных парових турбин. К., 1980; Счастливый Г. Г., Федоренко Г. М., Выговский В. И. Турбо- и гидрогенераторы при переменных графиках нагрузки. К., 1985; Соколовский Г. А., Гнесин В. И. Нестационарные трансзвуковые и вязкие течения в турбомашинах. К., 1986; Шульженко Н. Г., Воробйов Ю. С. Численный анализ колебаний систем элементов турбоагрегат–фундамент. К., 1991; Крыжановский Б. Н. Потенциал машиностроения. К., 1994; Барташевська Ю. М. Розвиток машинобудування України: стан, проблеми, перспективи // Європ. вектор екон. розвитку. 2010. № 1(8).

Ю. М. Мацевитий

Стаття оновлена: 2009