Енергозбереження

ЕНЕРГОЗБЕРЕ́ЖЕННЯ — діяльність, спрямована на раціональне викори­ста­н­ня й економне витрача­н­ня первин­ної та пере­твореної енергії і природних енергетичних ресурсів у національному господарстві, яка реалізується з викори­ста­н­ням технічних, економічних та правових методів. Від­повід­но до Закону України «Про Е.» (1994), Е. повин­на забезпечувати енергоощадна політика — адм.-правове та фінанс.-екон. регулюва­н­ня процесів видобува­н­ня, пере­робле­н­ня, транс­портува­н­ня, зберіга­н­ня, виробництва, роз­поділу та викори­ста­н­ня паливно-енергет. ресурсів (ПЕР). Під рац. викори­ста­н­ням ПЕР ро­зуміють досягне­н­ня макс. ефективності їх викори­ста­н­ня за наявного рівня роз­витку техніки та технології і одночасного зниже­н­ня техноген. впливу на довкі­л­ля, а під економією — від­носне скороче­н­ня їх витрат, тобто зниже­н­ня питомих витрат ПЕР на виробництво продукції, викона­н­ня робіт і на­да­н­ня послуг ви­значеної якості. Політика Е. обʼєктивно зменшує обсяги спожива­н­ня ПЕР і, як наслідок, шкідл. вплив на довкі­л­ля, проте найбільш ефектив. є викори­ста­н­ня від­новлюваних джерел енергії. У рамках су­спільно-політ. категорії Е. роз­глядають як оптим. забезпече­н­ня жит­тєдіяльності людини, що не дублюється чи заперечується базовим законом фізики. Тут мається на увазі збереже­н­ня тієї складової в енергет. процесах, що економічно до­ступна людині і може бути залучена до госп. обігу чи становить інтерес з ін., напр., екол., причин. Супутні терміни «енергоефективність» чи «енергоощадність» також від­ображають фактор людського інтересу.

Стан Е. в економіках окремих країн ви­значає енергоємність ВВП (ЕВВП) — обсяг спожива­н­ня ПЕР для задоволе­н­ня енергет. виробн. і невиробн. потреб країни на одиницю ВВП. За прийнятою в Україні методикою її ви­значають на основі первин. спожива­н­ня ПЕР. У вітчизн. практиці, як правило, використовують одиницю спожива­н­ня ПЕР — умовне паливо (у. п.), теплотворність якого свого часу була на­ближена до вугі­л­ля і складає 7000 ккал/кг. Цей показник дещо менший, ніш поширений на Заході нафтовий еквівалент (н. е.): 1 т у. п. = 0,7 т н. е. Обʼєктивно кажучи, н. е. як одиниця спожива­н­ня ПЕР, що від­повід­ає 10 000 ккал/кг і на­ближена до нафти, виявилася більш стійкою на практиці, ніж у. п., оскільки в остан­ні роки середня теплотворність вугі­л­ля в Україні склала лише 0,516 н. е. (у РФ — 0,545). Таким чином, цей показник із часом по­ступово «від­ходить» від своєї природ. привʼязки, що об­умовлене технологічно по­ступовим погірше­н­ням якості видобув. вугі­л­ля унаслідок, зокрема, збільше­н­ня вмісту в ньому породи при видобутку в умовах тонких пластів. Зі­ставле­н­ня ЕВВП для різних країн здійснюють на основі статист. даних Між­нар. енергет. агентства, враховуючи при цьому роз­біжність офіц. курсів нац. грошових одиниць стосовно їх паритету купівел. спроможності (ПКС), який ви­значають між­нар. організації (напр., Світовий банк) на основі узагальне­н­ня порівнянь щодо реальної купівел. спроможності нац. валют від­носно дол. США. 2006 ЕВВП України була у 2,5–4 разів вищою, ніж у роз­вин. країнах, проте вперше за багато років стала нижчою, ніж у РФ. Існує жорстка кореляція між рівнем ЕВВП та показниками ВВП, обсяг якого на одиницю насел. в Україні майже у 30 разів менший, ніж у роз­вин. країнах.

Політика Е. як предмет діяльності урядів країн світу набула актуальності лише після арабо-ізраїл. війни 1973, одним із результатів якої стала світ. енергет. криза, — тоді більшість роз­вин. країн почали роз­робляти держ. про­грами Е. Проте корін­ною причиною про­блеми був тривалий екс­тенсив. роз­виток паливно-енергет. комплексів країн світу, коли від­нос. приріст ВВП су­проводжувався еквівалент. приростом спожива­н­ня ПЕР, що загострило до абсурду екол. про­блеми багатьох регіонів та зумовило небезпечну залежність економік країн світу від мінерал. ресурсів, особливо імпортованих. Усві­домле­н­ня урядами значимості енергетики для роз­витку економіки та су­спільства при­звело до появи концепції енергетичної без­пеки, викладеної у доповіді президенту США 1987 спів­робітниками Міністерства енергетики, важливою складовою якої було Е. Активізації уваги держав до Е. сприяло викликане подорожча­н­ням ПЕР загостре­н­ня про­блем рівноваги платіж. балансів, при­скоре­н­ня інфляції, під­вище­н­ня екон. залежності від по­стачальників ПЕР на світ. ринок, виснаже­н­ня нац. запасів енергоресурсів, негативні екол. наслідки бурхливого роз­витку енергетики. Основою для між­нар. ко­ординації та формува­н­ня нац. про­грам Е. стала Європ. енергет. хартія, прийнята на Гаазькій конф. 1991. ВР України вона ратифіков. 6 лютого 1998.

Конф. ООН з питань довкі­л­ля та роз­витку (Ріо-де-Жанейро, 1992) закликала всі держави і народи світу прийняти нову парадигму роз­витку — шлях сталого роз­витку, — аби зменшити дисбаланс між мас­штабами потреб людства і здатністю біо­сфери Землі їх забезпечити, не руйнуючи самої себе (слід під­креслити, що подібну ідею — ідею ноосфери — висунув ще 1944 В. Вернадський); 1997 під­писано Кіот. протокол щодо обмежень емісії парник. газів — і нині про­блеми Е. без­посередньо повʼяз. з цими ріше­н­нями.

Фіз. критерій енергет. ефективності технол. процесів ви­значає поня­т­тя «ексергія», введене у наук. обіг 1956 словен. інж. З. Рантом. Однією зі складових Е. як наук. напряму в сучас. ро­зумін­ні є енергоекон. аналіз, що по­єд­нує пита­н­ня економіки, енергетики й технологій та ґрунтується на наскріз. єдиному врахуван­ні витрат енергет. ресурсів при випуску продукції, виконан­ні робіт і на­дан­ні послуг. Його за­пропонував, набагато випередивши час, укр. учений С. Подолинський (1850–91) у ст. «Труд человека и его отношение к рас­пределению энергии» (ж. «Слово», С.-Петербург, 1880, № 4–5). Він аналізував заг. процеси пере­творе­н­ня енергії на поверх­ні Землі, враховуючи й енергет. процеси, повʼяз. з роз­витком рослин. і тварин. світу та діяльністю людини. Уже в той період він мислив категоріями ексергії, чітко роз­різняючи енергію взагалі та її здатність виконувати роботу. За його висновками, не­зважаючи на те, що заг. кількість енергії, одержувана поверх­нею Землі зсередини та від Сонця, по­ступово зменшується, доля енергії, накопиченої на земній поверх­ні та до­ступної для потреб людства, по­ступово збільшується під впливом діяльності людини і свійських тварин. Сенсом продуктив. людської діяльності він вважав пряме або непряме збільше­н­ня бюджету пере­творюв. енергії на земній поверх­ні. Таким чином, він висунув ідею в економіці про те, що додаткова вартість — це додатк. енергія Сонця, яку людина використовує для свого роз­витку. Тоді ж С. Подолинський неодно­значно висловився, що «за­стосува­н­ня сонячної енергії в ролі без­посереднього двигуна та для готува­н­ня живильних речовин з неорганічних матеріалів є головними пита­н­нями, які стоять на черзі для продовже­н­ня найбільш вигідного на­громадже­н­ня енергії на Землі», а також повʼязав про­блеми енергет. ефективності й екології: «Роз­сіюва­н­ня у ви­гляді тепла замість пере­творе­н­ня в роботу значної кількості енергії в парових машинах є однією із причин їх від­носної невигідності… Хто мав можливість спо­стерігати згубний вплив парових машин у такій місцевості, де немає камʼяного вугі­л­ля й шляхів сполуче­н­ня для його під­возу, як це було до остан­нього часу в ра­йоні цукробурякової промисловості в пів­ден­но-західній Росії, той мимоволі запитає себе, чи є виробництво цукру, з урахува­н­ням неминучого й нещадного винищува­н­ня лісів, збереже­н­ням енергії, тобто корисною роботою, або швидким роз­сіюва­н­ням енергії в про­стір, тобто без­глуздим хижацтвом?».

Енергет. кризу 70-х рр. Україна пере­жила у складі СРСР, економіка якого характеризувалася низьким рівнем Е., а ЕВВП України на 25 % пере­вищувала середньосоюзну, оскільки історично тут були зосередж. значні пром. потужності завдяки дешевизні ПЕР. Зменше­н­ня ЕВВП упродовж 1975–90 в СРСР склало лише 16 % (напр., у США — 46 %; у Японії, де цей показник і до кризи був на належ. рівні, — 35 %). Осн. причинами низької ефективності заходів з Е. стали властиві для план. економіки валові показники виробництва та лімітува­н­ня ресурсів. Зокрема, як один з осн. механізмів реалізації політики Е. було ви­значене нормува­н­ня витрат ПЕР на виробництво продукції чи викона­н­ня робіт, показники якого повин­ні були зменшуватися у план. порядку, проте економії ПЕР пере­важно не дотримували, щоб не зменшити ліміт на цей ресурс на­ступного план. періоду. Роз­витку наук. засад Е. в Україні сприяло створе­н­ня 1988 Ін­ституту про­блем Е. АН УРСР (дир. — В. Тонкаль; нині Загальної енергетики ін­ститут НАНУ, Київ). У незалеж. Україні низький рівень Е. став як однією з ви­значал. причин криз. явищ економіки, так і їх наслідком. Серед причин — зро­ста­н­ня у десятки разів вартості імпортов. газу. В умовах високої ЕВВП складова витрат на ПЕР у структурі ціни пром. продукції при цьому зросла у межах 6,2–18,9 %, а доля прибутку зменшилася від 16,8 % до свого мін. значе­н­ня 5,7 % у 1997. Істотне звуже­н­ня прибутків зумовило вимива­н­ня обіг. коштів в економіці, сприяючи її бартеризації, яка несумісна з Е., оскільки собівартість продукції стає другоряд. фактором. Висока ЕВВП в Україні спричинена певною технол. від­сталістю, тіньовим сектором (що в окремі періоди сягав за найбільш критич. оцінками 55–60 % обсягу реал. економіки) і незадовіл. галуз. структурою нац. економіки, надто пере­обтяж. енергоєм. галузями пром. виробництва (насамперед чорної металургії). Закон України «Про Е.», прийнятий у роз­пал криз. явищ, ви­значив пріоритетність політики Е. для України та систему ін­ституц., регулят. і за­охочув. заходів щодо ощад. викори­ста­н­ня ПЕР. 1995–97 створ. Держ. комітет України з Е., під­роз­діли з Е. в окремих центр. органах виконав. влади й місц. держ. адміністраціях, Держ. інспекція з Е. та її територ. органи. Ці досить неординарні заходи були адекват. ситуації щодо без­прецедентно високого рівня ЕВВП в Україні, яка до того ж зро­стала з року в рік. Напрями під­вище­н­ня ефективності викори­ста­н­ня ПЕР у галузях економіки ви­значені Комплекс. держ. про­грамою з Е. (1997), що була конкретизов. по­становою КМ України від 2000 «Про невід­кладні заходи щодо викона­н­ня КДПЕ України». 1996–2001 за­проваджено осн. регулят. механізми Е., які містили стандарти з Е. та нормува­н­ня питомих витрат ПЕР, екс­пертизу з Е., енергет. обстеже­н­ня й законодавство з Е. у бюджет. сфері, популяризацію, освіту, контроль і від­повід­альність у сфері Е. та паспортизацію енерго­спожив. обʼєктів. Держ. політика Е. дала певні результати: якщо ЕВВП в Україні 1990–96 без­перервно зро­стала (загалом на 42 %), то 1997–99 вона практично стабілізувалася, а вже від 2000 зменшувалася щорічно прибл. на 9 % . Проте від 2002 темп зменше­н­ня ЕВВП істотно знизився, від­тоді в Україні від­бувається т. зв. еволюц. Е., коли певне поліпше­н­ня ЕВВП зумовлене зро­ста­н­ням самого ВВП, що су­проводжується збільше­н­ням обсягів спожива­н­ня ПЕР. Як результат, зменшується частка витрат ПЕР на комунально-побут. спожива­н­ня у заг. обсягах його спожива­н­ня, що формально від­повід­ає зменшен­ню ЕВВП. Про­блеми стагнації Е. в тому, що механізми законодав. регулюва­н­ня економіки повин­ні бути адекватні реальному її стану. 2001 були вичерпані можливості адм. регулюва­н­ня, перед­бачені Законом України «Про Е.», саме тоді прийнято остан­ні законодавчі акти, що мають реальний норматив. характер, проекти ж за­охочув. законодавства тривалий час навіть не подавалися КМ України на роз­гляд ВР України. Роз­витку Е. в Україні не сприяла також ліквідація 2005 Держ. комітету України з Е. та нетривале покла­да­н­ня функцій держ. упр. у цій сфері на Міністерство палива та енергетики, що спричинило факт. втрату ролі держави у процесах Е. На­прикінці того ж року ви­йшов Указ Президента України щодо створе­н­ня Нац. агентства України з питань забезпече­н­ня ефектив. викори­ста­н­ня енергет. ресурсів, проте реорганізація не змогла повернути результативність діяльності держави в сфері Е.: досягнутий рівень ще недо­стат. в умовах надто високої ЕВВП та невеликих показників самого ВВП.

Висока ЕВВП обʼєктивно обмежує конкуренто­спроможність нац. виробництва і обтяжує економіку в умовах її зовн. енергет. залежності. На від­міну від роз­вин. країн, де Е. є елементом екон. та екол. доцільності, для України це пита­н­ня вижива­н­ня, оскільки повʼяз. з про­блемою збалансов. плато­спромож. спожива­н­ня ПЕР і має гостро негативні соц. наслідки, зокрема щодо високих витрат насел. на комунал. послуги та кризи житл.-комунал. сфери. Ін. аспект цього пита­н­ня повʼязан. з енергет. без­пекою держави, оскільки неефективне внутр. спожива­н­ня ПЕР вимагає значного — понад 50 % — їх імпорту, провокуючи істотну залежність від країн-екс­портерів. Від­повід­но ж до Комплекс. держ. про­грами з Е., потенціал Е. в Україні складає до 48 % від обсягу споживаних ПЕР, реалізація якого дасть змогу зняти в основному гостроту про­блеми зовн. енергет. залежності та диверсифікації джерел надходжень ПЕР. Отже, Е. фокусує в собі базові про­блеми роз­витку як власне нац. економіки, так і її паливно-енергетичного комплексу, і є ви­значал. фактором енергет. стратегії України. В умовах хроніч. від­сутності обіг. коштів та не­спроможності держави здійснювати активну фінанс. політику в сфері Е. осн. механізмом його роз­витку повин­не стати екон. за­охоче­н­ня, що від­повід­ало б також Європ. енергет. хартії. Проте через низку обʼєктив. і субʼєктив. причин в Україні законодавче за­охоче­н­ня Е. роз­почалося лише 2008 (див. Енергії джерела альтернативні). Осн. наук. школи в Україні, в яких зосередж. наук.-тех. роз­робки з питань Е., пред­ставлені в ін­ститутах Від­діл. фіз.-тех. про­блем енергетики НАНУ. Спеціалістів з Е. за фахом «енергет. менеджмент» готують у Нац. тех. університеті України «Київ. політех. ін­ститут», Нац. авіац. університеті (Київ), Донец. та Одес. політех. університетах. Починаючи з викона­н­ня про­грам під­тримки Е. з боку ЄС, Україна роз­виває між­нар. звʼязки у цій сфері та щорічно проводить між­нар. наук.-тех. конф. з питань енергоефективності.

Завантажити статтю