Енергозбереження - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Енергозбереження

ЕНЕРГОЗБЕРЕ́ЖЕННЯ – діяльність, спрямована на раціональне використання й економне витрачання первинної та перетвореної енергії і природних енергетичних ресурсів у національному господарстві, яка реалізується з використанням технічних, економічних та правових методів. Відповідно до Закону України «Про Е.» (1994), Е. повинна забезпечувати енергоощадна політика – адм.-правове та фінанс.-екон. регулювання процесів видобування, перероблення, транспортування, зберігання, вироб-ва, розподілу та використання паливно-енергет. ресурсів (ПЕР). Під рац. використанням ПЕР розуміють досягнення макс. ефективності їх використання за наявного рівня розвитку техніки та технології і одночасного зниження техноген. впливу на довкілля, а під економією – відносне скорочення їх витрат, тобто зниження питомих витрат ПЕР на вироб-во продукції, виконання робіт і надання послуг визначеної якості. Політика Е. об’єктивно зменшує обсяги споживання ПЕР і, як наслідок, шкідл. вплив на довкілля, проте найбільш ефектив. є використання відновлюваних джерел енергії. У рамках сусп.-політ. категорії Е. розглядають як оптим. забезпечення життєдіяльності людини, що не дублюється чи заперечується базовим законом фізики. Тут мається на увазі збереження тієї складової в енергет. процесах, що економічно доступна людині і може бути залучена до госп. обігу чи становить інтерес з ін., напр., екол., причин. Супутні терміни «енергоефективність» чи «енергоощадність» також відображають фактор людського інтересу.

Стан Е. в економіках окремих країн визначає енергоємність ВВП (ЕВВП) – обсяг споживання ПЕР для задоволення енергет. виробн. і невиробн. потреб країни на одиницю ВВП. За прийнятою в Україні методикою її визначають на основі первин. споживання ПЕР. У вітчизн. практиці, як правило, використовують одиницю споживання ПЕР – умовне паливо (у. п.), теплотворність якого свого часу була наближена до вугілля і складає 7000 ккал/кг. Цей показник дещо менший, ніш поширений на Заході нафтовий еквівалент (н. е.): 1 т у. п. = 0,7 т н. е. Об’єктивно кажучи, н. е. як одиниця споживання ПЕР, що відповідає 10 000 ккал/кг і наближена до нафти, виявилася більш стійкою на практиці, ніж у. п., оскільки в останні роки середня теплотворність вугілля в Україні склала лише 0,516 н. е. (у РФ – 0,545). Таким чином, цей показник із часом поступово «відходить» від своєї природ. прив’язки, що обумовлене технологічно поступовим погіршенням якості видобув. вугілля унаслідок, зокрема, збільшення вмісту в ньому породи при видобутку в умовах тонких пластів. Зіставлення ЕВВП для різних країн здійснюють на основі статист. даних Міжнар. енергет. агентства, враховуючи при цьому розбіжність офіц. курсів нац. грошових одиниць стосовно їх паритету купівел. спроможності (ПКС), який визначають міжнар. орг-ції (напр., Світовий банк) на основі узагальнення порівнянь щодо реальної купівел. спроможності нац. валют відносно дол. США. 2006 ЕВВП України була у 2,5–4 разів вищою, ніж у розвин. країнах, проте вперше за багато років стала нижчою, ніж у РФ. Існує жорстка кореляція між рівнем ЕВВП та показниками ВВП, обсяг якого на одиницю насел. в Україні майже у 30 разів менший, ніж у розвин. країнах.

Політика Е. як предмет діяльності урядів країн світу набула актуальності лише після арабо-ізраїл. війни 1973, одним із результатів якої стала світ. енергет. криза, – тоді більшість розвин. країн почали розробляти держ. програми Е. Проте корінною причиною проблеми був тривалий екстенсив. розвиток паливно-енергет. комплексів країн світу, коли віднос. приріст ВВП супроводжувався еквівалент. приростом споживання ПЕР, що загострило до абсурду екол. проблеми багатьох регіонів та зумовило небезпечну залежність економік країн світу від мінерал. ресурсів, особливо імпортованих. Усвідомлення урядами значимості енергетики для розвитку економіки та сусп-ва призвело до появи концепції енергетичної безпеки, викладеної у доповіді президенту США 1987 співробітниками Мін-ва енергетики, важливою складовою якої було Е. Активізації уваги держав до Е. сприяло викликане подорожчанням ПЕР загострення проблем рівноваги платіж. балансів, прискорення інфляції, підвищення екон. залежності від постачальників ПЕР на світ. ринок, виснаження нац. запасів енергоресурсів, негативні екол. наслідки бурхливого розвитку енергетики. Основою для міжнар. координації та формування нац. програм Е. стала Європ. енергет. хартія, прийнята на Гаазькій конф. 1991. ВР України вона ратифіков. 6 лютого 1998.

Конф. ООН з питань довкілля та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) закликала всі держави і народи світу прийняти нову парадигму розвитку – шлях сталого розвитку, – аби зменшити дисбаланс між масштабами потреб людства і здатністю біосфери Землі їх забезпечити, не руйнуючи самої себе (слід підкреслити, що подібну ідею – ідею ноосфери – висунув ще 1944 В. Вернадський); 1997 підписано Кіот. протокол щодо обмежень емісії парник. газів – і нині проблеми Е. безпосередньо пов’яз. з цими рішеннями.

Фіз. критерій енергет. ефективності технол. процесів визначає поняття «ексергія», введене у наук. обіг 1956 словен. інж. З. Рантом. Однією зі складових Е. як наук. напряму в сучас. розумінні є енергоекон. аналіз, що поєднує питання економіки, енергетики й технологій та ґрунтується на наскріз. єдиному врахуванні витрат енергет. ресурсів при випуску продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Його запропонував, набагато випередивши час, укр. учений С. Подолинський (1850–91) у ст. «Труд человека и его отношение к распределению энергии» (ж. «Слово», С.-Петербург, 1880, № 4–5). Він аналізував заг. процеси перетворення енергії на поверхні Землі, враховуючи й енергет. процеси, пов’яз. з розвитком рослин. і тварин. світу та діяльністю людини. Уже в той період він мислив категоріями ексергії, чітко розрізняючи енергію взагалі та її здатність виконувати роботу. За його висновками, незважаючи на те, що заг. кількість енергії, одержувана поверхнею Землі зсередини та від Сонця, поступово зменшується, доля енергії, накопиченої на земній поверхні та доступної для потреб людства, поступово збільшується під впливом діяльності людини і свійських тварин. Сенсом продуктив. людської діяльності він вважав пряме або непряме збільшення бюджету перетворюв. енергії на земній поверхні. Таким чином, він висунув ідею в економіці про те, що додаткова вартість – це додатк. енергія Сонця, яку людина використовує для свого розвитку. Тоді ж С. Подолинський неоднозначно висловився, що «застосування сонячної енергії в ролі безпосереднього двигуна та для готування живильних речовин з неорганічних матеріалів є головними питаннями, які стоять на черзі для продовження найбільш вигідного нагромадження енергії на Землі», а також пов’язав проблеми енергет. ефективності й екології: «Розсіювання у вигляді тепла замість перетворення в роботу значної кількості енергії в парових машинах є однією із причин їх відносної невигідності… Хто мав можливість спостерігати згубний вплив парових машин у такій місцевості, де немає кам’яного вугілля й шляхів сполучення для його підвозу, як це було до останнього часу в районі цукробурякової промисловості в південно-західній Росії, той мимоволі запитає себе, чи є виробництво цукру, з урахуванням неминучого й нещадного винищування лісів, збереженням енергії, тобто корисною роботою, або швидким розсіюванням енергії в простір, тобто безглуздим хижацтвом?».

Енергет. кризу 70-х рр. Україна пережила у складі СРСР, економіка якого характеризувалася низьким рівнем Е., а ЕВВП України на 25 % перевищувала середньосоюзну, оскільки історично тут були зосередж. значні пром. потужності завдяки дешевизні ПЕР. Зменшення ЕВВП упродовж 1975–90 в СРСР склало лише 16 % (напр., у США – 46 %; у Японії, де цей показник і до кризи був на належ. рівні, – 35 %). Осн. причинами низької ефективності заходів з Е. стали властиві для план. економіки валові показники вироб-ва та лімітування ресурсів. Зокрема, як один з осн. механізмів реалізації політики Е. було визначене нормування витрат ПЕР на вироб-во продукції чи виконання робіт, показники якого повинні були зменшуватися у план. порядку, проте економії ПЕР переважно не дотримували, щоб не зменшити ліміт на цей ресурс наступного план. періоду. Розвитку наук. засад Е. в Україні сприяло створення 1988 Ін-ту проблем Е. АН УРСР (дир. – В. Тонкаль; нині Загальної енергетики інститут НАНУ, Київ). У незалеж. Україні низький рівень Е. став як однією з визначал. причин криз. явищ економіки, так і їх наслідком. Серед причин – зростання у десятки разів вартості імпортов. газу. В умовах високої ЕВВП складова витрат на ПЕР у структурі ціни пром. продукції при цьому зросла у межах 6,2–18,9 %, а доля прибутку зменшилася від 16,8 % до свого мін. значення 5,7 % у 1997. Істотне звуження прибутків зумовило вимивання обіг. коштів в економіці, сприяючи її бартеризації, яка несумісна з Е., оскільки собівартість продукції стає другоряд. фактором. Висока ЕВВП в Україні спричинена певною технол. відсталістю, тіньовим сектором (що в окремі періоди сягав за найбільш критич. оцінками 55–60 % обсягу реал. економіки) і незадовіл. галуз. структурою нац. економіки, надто переобтяж. енергоєм. галузями пром. вироб-ва (насамперед чорної металургії). Закон України «Про Е.», прийнятий у розпал криз. явищ, визначив пріоритетність політики Е. для України та систему інституц., регулят. і заохочув. заходів щодо ощад. використання ПЕР. 1995–97 створ. Держ. ком-т України з Е., підрозділи з Е. в окремих центр. органах виконав. влади й місц. держ. адміністраціях, Держ. інспекція з Е. та її територ. органи. Ці досить неординарні заходи були адекват. ситуації щодо безпрецедентно високого рівня ЕВВП в Україні, яка до того ж зростала з року в рік. Напрями підвищення ефективності використання ПЕР у галузях економіки визначені Комплекс. держ. програмою з Е. (1997), що була конкретизов. постановою КМ України від 2000 «Про невідкладні заходи щодо виконання КДПЕ України». 1996–2001 запроваджено осн. регулят. механізми Е., які містили стандарти з Е. та нормування питомих витрат ПЕР, експертизу з Е., енергет. обстеження й законодавство з Е. у бюджет. сфері, популяризацію, освіту, контроль і відповідальність у сфері Е. та паспортизацію енергоспожив. об’єктів. Держ. політика Е. дала певні результати: якщо ЕВВП в Україні 1990–96 безперервно зростала (загалом на 42 %), то 1997–99 вона практично стабілізувалася, а вже від 2000 зменшувалася щорічно прибл. на 9 % . Проте від 2002 темп зменшення ЕВВП істотно знизився, відтоді в Україні відбувається т. зв. еволюц. Е., коли певне поліпшення ЕВВП зумовлене зростанням самого ВВП, що супроводжується збільшенням обсягів споживання ПЕР. Як результат, зменшується частка витрат ПЕР на комунально-побут. споживання у заг. обсягах його споживання, що формально відповідає зменшенню ЕВВП. Проблеми стагнації Е. в тому, що механізми законодав. регулювання економіки повинні бути адекватні реальному її стану. 2001 були вичерпані можливості адм. регулювання, передбачені Законом України «Про Е.», саме тоді прийнято останні законодавчі акти, що мають реальний норматив. характер, проекти ж заохочув. законодавства тривалий час навіть не подавалися КМ України на розгляд ВР України. Розвитку Е. в Україні не сприяла також ліквідація 2005 Держ. ком-ту України з Е. та нетривале покладання функцій держ. упр. у цій сфері на Мін-во палива та енергетики, що спричинило факт. втрату ролі держави у процесах Е. Наприкінці того ж року вийшов Указ Президента України щодо створення Нац. агентства України з питань забезпечення ефектив. використання енергет. ресурсів, проте реорганізація не змогла повернути результативність діяльності держави в сфері Е.: досягнутий рівень ще недостат. в умовах надто високої ЕВВП та невеликих показників самого ВВП.

Висока ЕВВП об’єктивно обмежує конкурентоспроможність нац. вироб-ва і обтяжує економіку в умовах її зовн. енергет. залежності. На відміну від розвин. країн, де Е. є елементом екон. та екол. доцільності, для України це питання виживання, оскільки пов’яз. з проблемою збалансов. платоспромож. споживання ПЕР і має гостро негативні соц. наслідки, зокрема щодо високих витрат насел. на комунал. послуги та кризи житл.-комунал. сфери. Ін. аспект цього питання пов’язан. з енергет. безпекою держави, оскільки неефективне внутр. споживання ПЕР вимагає значного – понад 50 % – їх імпорту, провокуючи істотну залежність від країн-експортерів. Відповідно ж до Комплекс. держ. програми з Е., потенціал Е. в Україні складає до 48 % від обсягу споживаних ПЕР, реалізація якого дасть змогу зняти в основному гостроту проблеми зовн. енергет. залежності та диверсифікації джерел надходжень ПЕР. Отже, Е. фокусує в собі базові проблеми розвитку як власне нац. економіки, так і її паливно-енергетичного комплексу, і є визначал. фактором енергет. стратегії України. В умовах хроніч. відсутності обіг. коштів та неспроможності держави здійснювати активну фінанс. політику в сфері Е. осн. механізмом його розвитку повинне стати екон. заохочення, що відповідало б також Європ. енергет. хартії. Проте через низку об’єктив. і суб’єктив. причин в Україні законодавче заохочення Е. розпочалося лише 2008 (див. Енергії джерела альтернативні). Осн. наук. школи в Україні, в яких зосередж. наук.-тех. розробки з питань Е., представлені в ін-тах Відділ. фіз.-тех. проблем енергетики НАНУ. Спеціалістів з Е. за фахом «енергет. менеджмент» готують у Нац. тех. ун-ті України «Київ. політех. ін-т», Нац. авіац. ун-ті (Київ), Донец. та Одес. політех. ун-тах. Починаючи з виконання програм підтримки Е. з боку ЄС, Україна розвиває міжнар. зв’язки у цій сфері та щорічно проводить міжнар. наук.-тех. конф. з питань енергоефективності.

Літ.: Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере // Успехи соврем. биологии. 1944. Т. 18, вып. 2; Тонкаль В. Е., Стоянова И. И., Гагурин Е. В. Основные принципы Закона Украины об энергосбережении // Проблемы энергосбережения. 1995. № 1; Ковалко М. П., Денисюк С. П. Енергозбереження – пріоритетний напрямок державної політики України. К., 1998; Шидловський А. К., Кулик М. М. Енергоємність валового внутрішнього продукту // Вісн. НАНУ. 1999. № 4; Подолинський С. А. Вибрані твори. К., 2000; Жовтянський В. А. Стан виконання Комплексної державної програми енергозбереження та перспективи її послідовної реалізації // Проблеми заг. енергетики. 2000. № 1; Стогній Б. С., Жовтянський В. А. Енергозбереження та енергетична безпека України // Там само. 2005. № 12; Стратегія енергозбереження в Україні: Аналіт.-довідк. мат.: У 2 т. К., 2006; Энергетика: История, настоящие и будущее. Т. 4. К., 2010.

В. А. Жовтянський

Стаття оновлена: 2009