Епіграма - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Епіграма

ЕПІГРА́МА (грец. ὲπίγραμμα – напис) – жанр сатиричної поезії; невеликий вірш, дотепний чи дошкульний змістом. В античні часи – спочатку напис на будівлях і культ. спорудах, витворах мист-ва, жертов. дарах, надгробках з метою пояснення їх значення. Розвинулася з коротких вірш. сентенцій, що зустрічаються у фольклорі багатьох народів, паралельно з жанром елегії, хоча й значно стисліша від неї (2–8 віршів). Від кін. 6 ст. до н. е. – самостій. жанр. Родоначальником Е. вважають Симоніда Кеоського (5 ст. до н. е.), автора написів на могилах полеглих у греко-перс. війні. До Е. зверталися Архілох і Платон. Її розквіт припав на гелленіст. добу (александрій. поети, Каллімах, Леонід Тарентський, Асклепіад Самоський та ін.), у цей час сформувалися дві поет. школи Е.: пелопонеська, якій була притаманна словесна перевантаженість, декоративність, та александрій.-іонічна, для якої характерна природність і прозорість мови. Першу антологію грец. Е. уклав у 1 ст. до н. е. Мелеагр з Гадари (містила понад 3500 Е. різних авторів), яку пізніше неодноразово доповнювали («Грецька», або «Палатинська антологія» у 16-ти книгах, де Е. класифіковано за темат. групами: християн., любовні, посвятні, описові, застільні, сатир. тощо). У давньорим. літ-рі Е. писали Енній, Катулл, Пакувій, які запозичили цей жанр в александрій. поетів. Найвидатнішим майстром Е. був Марціал, котрий цілковито присвятив себе цьому жанру (15 книг Е.). Він першим зосередив увагу на сатир. моментах, заклавши традицію Е. як вірша з викривал. змістом. У християн. добу Е. поширилася від 6 ст. переважно як надгроб. напис чи присвята мученикам. Видатними авторами християн. Е. були Григорій Назіанзійський, Авзоній, Пруденцій, Луксорій, Венанцій Фортунат. Новий сплеск зацікавлення до Е. поширився за доби Відродження. Культивувала Е. лат. гуманіст. поезія, пов’яз. з рецепцією античності, її розробляли представники народжуваного класицизму, використовуючи переважно як засіб літ. полеміки. В Італії Е. постала в творчості Я. Саннадзаро, у Франції – у К. Маро. Ф. Малерба, Н. Буало, Ж. де Лафонтена, Е. Паск’є, в Англії – у Дж. Оуена, в Німеччині – у Ф. Меланхтона, в Польщі – у З. Морштина. Найхарактерніші риси Е. – лаконізм, дотепність, антиномічність, парадоксальність і несподіваність – суголосні худож.-естет. принципам бароко. У нім. літ-рі 17 ст., окрім започатков. «Грецькою антологією» та рим. зразками традиц. форми, Е. розвивалася також як специф. жанр, різновид Sinngedicht (Denkspruch), що втілював квінтесенцію життєвої мудрості і містив критику сусп. процесів та людських вад; осн. представники Е. цього періоду – М. Опіц, П. Флемінґ, Ф. фон Лоґау, Анґелюс Сілезіус, Х. Верніке. В епоху Просвітництва Е. як одну з улюблених форм гострого, дотепного, лаконіч. вірша широко використовували для засудження сусп.-політ. явищ і викриття морал. пороків, а також у літ. суперечках. Ґ.-Е. Лессінґ у праці «Zerstreute Anmerkungen über das Epigramm» («Розсіяні зауваження про епіграму», 1771) дає їй теор. обґрунтування в дусі Марціала, виділяючи дві осн. умови, за яких вона себе реалізує: очікування (напружене збудження) і розрядка (парадокс. фінал). Й.-Ґ. Гердер на основі традиції «Грецької антології» запропонував значно ширше темат. коло Е., наголошуючи на вартісному змістові («Über das griechische Epigramm» / «Про грецьку епіграму», 1787). Саме в епоху Просвітництва остаточно сформувалися теор. підвалини Е. як жанру: вона відзначається двочленною архітектонікою і будується на основі логіч. парадоксу, котрий полягає у невідповідності експозиції дотепній кінцівці (розв’язці) – пуантові. У Франції Е. в такому дусі писали Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Е. Лебрен, А. Пірон; в Англії – А. Поуп, В.-С. Лендор, Г.-Й.-П. Беллок, В. Браун; у Шотландії – Р. Бернс; в Австрії – Ф. Ґрільпарцер; у Німеччині – Ф. Клопшток, Й.-Ґ. Гердер, Е. Кестнер, Ґ.-Е. Лессінґ, Й.-В. Ґете, Г. фон Кляйст, Ф. Шіллер, А. фон Платен; у Польщі – К. Яніцький, Я. Кохановський, В. Потоцький, С. Трембецький, Т.-К. Венґерський, Ф. Заблоцький, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ц. Норвід; у Чехії – Я. Коллар, К. Гавлічек-Боровський; у Росії – О. Сумароков, М. Херасков, І. Хемніцер, Г. Державін, І. Дмитрієв, О. Пушкін, П. В’яземський, Д. Минаєв, Ф. Тютчев та ін. Близькі до жанру Е. поезії зб. «Xenien» («Ксенії») Й.-В. Ґете і Ф. Шіллера (1796), в яких два поети, використовуючи форму дистиха, подали власну оцінку подіям сусп. і приват. життя. Прибл. від серед. 19 ст. Е. як жанр поступово занепадала. У 20 ст. траплялися лише спорадичні звертання до неї, напр., у Е. Паунда, Х. Морґенштерна, Е. Кестнера, Й.-Р. Бехера, Р. Десноса, К.-І. Галчинського, С.-Ю. Лєца, С. Маршака, О. Архангельського та ін.

У межах сучас. України Е. відома з давньої літ-ри, що творилася лат. мовою і запозичила даний жанр з гуманіст. поезії середньовіччя й Відродження. У 16–18 ст. своє перо в епіграмат. майстерності відточували Павло Русин, Георгій Тичинський, Іван Туробінський, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іван Величковський, Іоан Максимович та багато ін. поетів. Теор. засади Е. розробляли у Києво-Могилян. академії, вони знайшли відображення і в давніх укр. піїтиках, напр., Митрофана Довгалевського. Тоді ж вироблено систему жанр. різновидів Е., як- от: геральдична («на герб», «на клейнод»), дедикаційна, або посвятна (Е. Дж. Оуена в перекл. І. Величковського), величальна («Епіграмма на граматікɣ» Лаврентія Зизанія, «Epigramma ad librum» / «Епіграма на книгу» І. Ужевича), Е.-епітафія (анонімна «Про смерть Петра Могили») та ін. У новій укр. літ-рі до Е. зверталися П. Куліш, І. Франко, В. Самійленко, О. Олесь, В. Поліщук, В. Блакитний, С. Воскрекасенко, Ю. Кругляк, П. Ребро, В. Симоненко, А. Коцюбинський, П. Осадчук та ін.

Літ.: Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. X., 1960; Українська поезія: Кін. XVI – поч. XVII ст. К., 1978; Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983; Чистякова Н. А. Греческая эпиграмма VIII–III вв. до н. э. Ленинград, 1983; Українська поезія XVI ст. К., 1987; Українська література XVII ст. К., 1987.

П. В. Рихло

Стаття оновлена: 2009