Епізоотологія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Епізоотологія

ЕПІЗООТОЛО́ГІЯ (від епізоотія і …логія) – наука, що вивчає об’єктивні закономірності причин, умов виникнення, розповсюдження й динаміки інфекційних хвороб тварин та розробляє методи їх профілактики і засоби боротьби з ними. Розрізняють Е. заг. та спеціальну. Заг. Е. виявляє закономірності, притаманні епізоот. процесу при всіх або більшості інфекц. захворювань, і на їхній основі розробляє принципи профілактики та боротьби з інфекц. хворобами тварин. Спец. Е. вивчає особливості епізоот. процесу при окремих хворобах. Е. тісно пов’язана з мікробіологією, вірусологією, імунологією, мікологією, ентомологією, паразитологією, біоценологією та ін.; розробляє протиепізоот. заходи, враховуючи вимоги зоогігієни, вет. санітарії та вет. законодавства (див. Ветеринарно-санітарний контроль). Використовує методи епізоотол. обстеження, експерименту, матем. аналізу епізоот. процесу та особливостей окремих інфекц. хвороб.

Початком історії розвитку Е. вважають період приручення та одомашнення диких тварин. Здатність хвороб набувати поширення серед тварин та людей, передаватися від хворого здоровому та несприйнятливість до повтор. зараження при інфекц. захворюваннях наштовхнули людей на думку про те, що причиною цього явища є зараз. чинник, який передається від хворого здоровому безпосередньо або через предмети. Фактично засн. вчення про масові хвороби людей і тварин стали Гіппократ та Т. Лукрецій. Численні поняття й терміни, які увійшли до вжитку в той період, використовують і нині. У давні часи для боротьби з епідеміями та епізоотіями практикували ізоляцію хворих, дезінфекцію, стерилізацію вогнем, спалювання речей та трупів. У деяких народів ці заходи проходили у формі обрядів. Розвиток Е. як науки активізували відкриття А. Левенгуком мікроорганізмів, конструювання перших мікроскопів, а також дослідж. Дж. Фракасторо, Л. Пастера, Г. Рамона, Р. Коха, Д. Івановського, у результаті яких описано збудників бактеріал. та вірус. захворювань людей і тварин, закладено основи створення специфіч. препаратів для діагностики та профілактики інфекц. хвороб. Важливе значення для подальшого розвитку Е. мали відкриття способу специфіч. профілактики натурал. віспи Е. Дженнером, праці І. Мечникова з фагоцитар. теорії імунітету та Л. Ценковського – автора перших вітчизн. вакцин проти сибірки, розроблення К. Гельманом та О. Кальнінгом препарату для алергіч. діагностики сапу. Проблемам Е. присвяч. дослідж. І. Равича, М. Ненецького, К. Скрябіна, М. Тартаковського, М. Гамалії, Д. Заболотного, Т. Слабоспицького, Є. Павловського, Л. Громашевського, І. Андрієвського та ін. 1940 розроблено нову вакцину проти сибірки – СТІ з безкапсул. штаму збудника, яка набула широкого застосування. Визнаними в Україні та за її межами стали праці О. Дедюліна, М. Агаллі, Г. Кудрявцева, Д. Логвинова, І. Гладенка, В. Бусола, А. Собка, А. Ображея, О. Сергієнка, В. Бабкіна, П. Фукс, В. Романенка, М. Мандигри, В. Прискоки та ін., які започаткували школи з вивчення окремих захворювань тварин. Учені України запропонували низку методів діагностики, профілактики й лікування інфекц. та інвазій. захворювань – лістеріозу, стахіботріотоксикозу коней і великої рогатої худоби, інфекц. анемії коней, лейкозу великої рогатої худоби, вірус. гепатиту і грипу качок, дизентерії свиней, трансмісив. гастроентериту, вірус. енцефаліту, туберкульозу тощо; створили кристалвіолетову та тканинну вакцини проти чуми свиней (І. Кулеско), інактивовану протибруцельозну вакцину (П. Жованик), вакцини і сироватки проти паратифу водоплав. птиці (М. Прокоф’єва), вірус. гепатиту каченят (І. Дорошко, Ю. Сміян), сухий очищений туберкулопротеїн (О. Говоров, Ф. Осташко), лістеріозні антиген і сироватку (І. Лисенко), гаммаглобулін проти хвороби Ауєскі (І. Лукашов, М. Нікітін). Проблемам діагностики та специфіч. профілактики хвороб свиней (чума, лістеріоз, лептоспіроз, атрофіч. риніт, трансмісив. гастроентерит, вірус. енцефаліт, набрякова хвороба, дизентерія, токсоплазмоз та ін.) присвяч. дослідж. О. Цимбала, Ф. Пономаренка, І. Ревенка, О. Пустовара, Т. Пашова, О. Манжоса та ін.

1889 у Харкові створ. першу в Росії й Україні бактеріол. станцію, що стала прообразом сучас. біофабрик з вироб-ва біол. препаратів для діагностики і профілактики інфекц. захворювань тварин. На її базі 1922 організовано Укр. ін-т наук. та практ. ветеринарії (нині Ін-т експерим. і клін. вет. медицини УААН). 1959 засн. Рівнен. н.-д. вет. станцію (нині Ін-т епізоотології УААН), 1969 – Укр. НДІ с.-г. мікробіології (нині Ін-т с.-г. мікробіології УААН, Чернігів), 1976 – Зх.-Укр. зонал. наук.-контрол. лаб. (нині Держ. н.-д. контрол. ін-т вет. препаратів та корм. добавок, Львів), 1977 – Укр. н.-д. вет. ін-т (нині Ін-т вет. медицини УААН), 1991 – Укр. зонал. наук.-контрол. лаб. (нині Держ. наук.-контрол. ін-т біотехнології і штамів мікроорганізмів; обидва – Київ).

Літ.: Ганнушкин М. С. Общая эпизоотология. Москва, 1940; Вышелесский С. Н., Терентьев Ф. А. Эпизоотология. 3-е изд. Москва, 1954; Лукашов И. И. Частная эпизоотология. Москва, 1961; Його ж. Загальна і спеціальна епізоотологія. К., 1969; Сосов Р. Ф. Эпизоотология. Москва, 1974; Бакулов И. А., Третьяков А. Д. Руководство по общей эпизоотологии. Москва, 1979; Конопаткин А. А. Эпизоотология и инфекционные болезни сельскохозяйственных животных. Москва, 1986; Джупина С. И. Методы эпизоотологического исследования и теория эпизоотического процесса. Новосибирск, 1991; Литвин В. П., Ярчук Б. М. Загальна епізоотологія. К., 1995.

Л. К. Ліховоз

Стаття оновлена: 2009