Епілепсія

ЕПІЛЕ́ПСІЯ (грец. ἐπιληψία, від ἐπιλαμβάνω — нападаю, схоплюю) — хронічне захворювання головного мозку, для якого характерні повторювані напади, що виникають унаслідок надмірних нейронних розрядів і супроводжуються різноманітними клінічними і параклінічними симптомами. Її розповсюдженість становить 5–10 випадків на 1 тис. осіб. У виникненні Е. велику роль відіграє поєднання генетично детермінованої схильності до захворювання та чинників, які зумовлюють її клін. прояви, зокрема ураження головного мозку. За етіологією Е. та епілептичні синдроми поділяють на ідіопатичні, симптомат., криптогенні. Осн. клін. проявом Е. є епілептичні напади. Їх поділяють на парціальні, або локал., з мотор., соматосенсор., вегетативно-вісцерал., псих. порушеннями, серед них — прості (без порушення свідомості), складні, або комплексні (з порушенням свідомості), та такі, що розвиваються у вторинно генераліз. напади; генераліз. (судомні або безсудомні), до яких відносять абсанси, міоклонічні, клонічні, тонічні, тоніко-клонічні та астатичні; некласифіковані епілептичні напади. Тривалий напад (понад 30 хв.) або серію нападів, які повторюються настільки часто, що між ними хворий не приходить до свідомості, трактують як епілептич. статус. Перебіг Е. знач. мірою залежить від форми захворювання. У її діагностиці осн. є клін. обстеження з уточненням анамнестич. даних, клін. перебігу та симптоматики. Серед параклін. методів особливе місце належить електроенцефалогр. дослідженню. Для визначення структур. та функціон. змін головного мозку використовують методи нейровізуалізації (комп’ютерна, магнітно-резонансна, позитронно-емісійна, однофотонно-емісійна комп’ютерна томографії, магнітно-резонансна спектроскопія). За необхідності для уточнення діагнозу застосовують лабораторні, зокрема біохім., генет., методи дослідження. Лікують Е. за допомогою протисудом. препаратів. Оскільки вони є потенційно токсич., рішення про призначення специфіч. фармакотерапії, її тривалість та припинення повинен приймати лікар.

Завантажити статтю