Епістемологія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Епістемологія

ЕПІСТЕМОЛО́ГІЯ (від грец. έπιστήμη – знання і …логія) – розділ філософії, який з’ясовує, що таке знання, які його різновиди, обсяг та способи здобування. Ін. назва – гносеологія. Е. досліджує джерела знань і способи пізнання; співвідношення між теоретичним та емпіричним у наук. пізнанні; відмінність між природн. і гуманітар. знаннями. Е. пов’язана з метафізикою – «першою філософією», призначеною з’ясовувати засадничі проблеми філософії. Оскільки всі розділи філософії та науки є різновидами пізнання і знання, то здається, що Е. має виконувати роль «першої філософії». І справді, у багатьох зх. енциклопедіях і підручниках 2-ї пол. 20 ст. розділ Е. подано перед з’ясуванням метафіз. проблем. З ін. боку, знання базується на поняттях «реальність» та «істина», зміст яких з’ясовує метафізика. Отже, маємо справу з колоподіб. взаємозалежністю метафізики та Е. як двох засадн. розділів філософії. Е. пов’язана також з логікою – засобом систематизації знань. У зв’язку з тим, що в методології гуманітар. наук важливу роль відіграють цінності та інтерпретації, Е. повинна містити пізнав. засоби для їх з’ясування. Звідси зв’язок Е. з філософією цінностей, етикою, герменевтикою. Е. ґрунтується на врахуванні нейрофізіології, психології пізнав. здатностей і процесів, соціології ідей та наук, інформ. технологій, які стосуються використання знань, пошуку потріб. інформації тощо. Е. повинна враховувати, яким чином здобувають та нагромаджують знання у будь-якій галузі пізнання, як краще організувати використання набутих знань. У сучас. філософії наявна тенденція розгляду проблем пізнання під кутом зору люд. діяльності, що призвело до появи філософії науки та філософій окремих наук. Залежно від відповіді на гол. питання, чи можливе пізнання світу, в історії філософії склалося три осн. позиції: а) агностицизм – заперечення можливості пізнання світу; б) скептицизм – пізнання світу переважно не заперечують, а ставлять під сумнів, піддаючи критиці запропоновані критерії знання та методи здобування знань; в) пізнання не тільки можливе, а підтверджується фактич. наявністю знань. У сучас. філософії панівною є третя позиція; різновиди скептицизму існують у вигляді корис. крит. діяльності, націленої на виявлення вад у теоріях знання та методах пізнання. Згідно з тезою І. Канта, твердження, що люди володіють знаннями, є очевидним; осн. проблема полягає в з’ясуванні того, як можливе пізнання і знання. Відповідь на це питання передбачає з’ясування пізнав. здібностей людини. В історії зх. філософії теорії пізнання та знання можна класифікувати за тим, яку зі здібностей у певній теорії вважають найважливішою: розум (раціоналізм), чуттєвий досвід (емпіризм), волю і дію (волюнтаризм, прагматизм), інтуїцію (інтуїтивізм). У сучас. епістемол. концепціях філософи прагнуть враховувати люд. здібності у їх взаємозв’язку. Але також в Е. 20 – поч. 21 ст. спостерігаємо «тіні» традиц. наголосу на більшому значенні однієї з названих здібностей. Логіч. позитивізм тяжіє до емпіризму. К. Поппер в еволюц. Е. наголошував на важливості дії, вважаючи наук. знання значно досконалішим способом пристосування до середовища (шляхом дій, спроб, помилок та запам’ятовування успіш. дій). Акцент на засадн. ролі інтуїції, крім концепцій Ж.-А. Пуанкаре та А. Берґсона, наявний також у сучас. філософів (прикладом є кн. А. Бама «Epistemology. Theory of Knowledge», Albuquerque, 1995 – «Епістемологія. Теорія знання»). Часто те, яку здібність філософ чи інтелектуал вважають провідною, залежить від профес. зацікавлень (напр., до інтуїтивізму більше схильний математик, літературознавець чи мистецтвознавець, оскільки інтуїція важлива у різних видах мист-ва та інтерпретації творів).

Різновиди знання. В укр. мові слово «знання» багатозначне. Найважливіші зі значень: а) знання як впізнання чогось одиничного («Я знаю цю людину») чи як представника певного виду або роду («Я знаю, що ця птаха є ластівкою»); б) знання як запам’ятовування («Я знаю таблицю множення»); в) знання-уміння, практ. знання («Я знаю, як це зробити»); г) знання пропозиційне – знання істинності чи хибності певних тверджень («Я знаю, що Київ розташований на Дніпрі», «Я знаю, що 2 × 2 = 4»). Оскільки знання в ін. названих значеннях можна завжди переформулювати у вигляді пропозиційного, то таке знання в Е. часто розглядають як спосіб репрезентації будь-якого знання. Спроби утворити заг. поняття «знання» у філософії наштовхуються на труднощі, пов’язані з наявністю різних видів знання. Серед найважливіших різновидів знань: повсякденне (на противагу професійному, передусім науковому); практичне (повсякденне і професійне – уміння створювати технології); емпіричне (представлене знанням фактів та емпірич. природн. та гуманітар. наук. теоріями); апріорне (логіка та математика). Повсякденні знання здобувають у процесі щоден. люд. життя від раннього дитинства, переважно не цілеспрямовано, а внаслідок повсякден. досвіду. Активність дитини наражається на опір середовища, тому в звичках, які формуються в дитини, уже враховані особливості життєвого середовища. Оволодіння мовою і становлення самосвідомості призводять до здатності розрізняти себе та оточення, протиставлення суб’єкта й об’єкта пізнання. Наук. знання здобувають цілеспрямовано з допомогою спец. методів, фіксують спец. мовами, а їх засвоєння потребує навчання. Історія наук. знання виразно вказує на тенденцію дедалі більшого розгалуження природн. та гуманітар. наук. Особливим різновидом є філос. знання, тісно пов’язане з науковим, але воно відрізняється націленістю на з’ясування засадн. понять і принципів, які лежать в основі нашого розуміння світу та самих себе у цьому світі. В одних концепціях наголошують на тому, що осягнення повсякден. знання дає ключ для розуміння знання наукового. В ін. епістемол. концепціях віддають перевагу наук. знанню, ґрунтуючись на тезі, що з’ясування досконалішого є ключем до розуміння менш досконалого. Унаслідок впливу позитивізму традиц. Е. була зорієнтована переважно на потреби природн. наук. І ця тенденція була продовжена в аналіт. філософії. Відповідно проблему демаркації розв’язували на користь звуженого поняття «знання». Таке звуження поняття «знання» іноді протиставляють мудрості. На потреби сусп. наук і гуманістики більшою мірою зорієнтовані прагматизм, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика.

Що таке «знання»? Значення цього терміна залежить від того, які різновиди знань має охопити це поняття. Усі епістемол. концепції можна умовно поділити на дві групи. До першої належать ті, які вважають важливою проблему демаркації – знаходження критерію, з допомогою якого можна вказати на межі знання: це дозволяє вирішувати, які висловлювання чи тексти перебувають за межами знання. Якщо за зразок брати наук. знання, то наявність критерію знання дозволяє розпізнавати псевдонаук. та наукоподібні висловлювання і тексти. Зокрема такі, що поєднують позірну науковість з міфіч. способом мислення: адже міфи узгоджуються з будь-якою реальністю, уникаючи перевірки на істинність своїх тверджень. До другої групи епістемол. концепцій належать ті, які скептично оцінюють саму проблему демаркації, оскільки вважають, що поняття «знання» не може мати чітких меж, а є поняттям з «відкритими кордонами». Осн. складність, на яку наштовхуються будь-які спроби уточнити заг. поняття знання, пов’язана з проблемою циркулярності (замкнутого логіч. кола), яка стала предметом дискусій. Р. Чізголм сформулював її у вигляді двох груп питань: а) Що ми знаємо? Який обсяг нашого знання? б) На основі чого ми вирішуємо, що ми щось знаємо? Яким є критерій знання? Щоб відповісти на перше питання, ми повинні спочатку дати відповідь на друге, але відповісти на нього зможемо, коли знаємо відповідь на перше питання. Р. Чізголм виокремив три позиції стосовно того, чи можемо ми вибратися з цього кола і як можемо це зробити: скептицизм, методизм та партикуляризм. Позиція скептицизму полягає в тому, що не існує виходу з цього кола, а, отже, ми не можемо мати добре обґрунтованого поняття знання. Прихильники методизму наполягають на тому, що наше поняття знання залежить від того, який спосіб (метод) здобування знань вважаємо прийнятним. Але щоб знайти шлях до знань, ми повинні знати мету, якої прагнемо досягти. Р. Чізголм обрав позицію партикуляризму: ми можемо вказати на окремі приклади знань (відповісти на перше питання) ще перед тим, як відповідати на друге питання. Позицію партикуляризму можна поєднати з методизмом за умови, що шукаємо не заг. метод здобуття будь-якого різновиду знань (як у Р. Декарта), а розглядаємо способи розв’язання певної множини споріднених проблем. Так, у періоди наук. революцій, як показав Т. Кун, відбувається зміна наук. парадигм, а це означає зміну способу легітимації того, що в даній науці вважають знанням. Якщо виходити з передумови істор. обмеженості наших знань, то поняття «знання» чи «критерій знань», який встановлює визначені межі знання, не може бути прийнятним. Поняття «знання» має бути відкритим: це забезпечує поступ у пізнанні, внаслідок якого відбувається розширення обсягу знань та безперервне уточнення поняття «знання». Першу спробу з’ясувати природу знання знаходимо у діалозі «Теетет» Платона. Серед ін. значень слова «знання», він (в особі Сократа) вказує, що знання (епістеме) можна визначити через протиставлення вірі (докса). Докса – будь-які наші переконання (як істинні, так і хибні). На противагу цьому, знання (епістеме) – перевірена віра, що спирається на підтвердження істинності того, в що ми віримо. Поняття «знання» як підтвердженої віри, започатковане Платоном та Аристотелем, сьогодні називають класичним; воно залишалося впливовим у зх. філософії до поч. 1960-х рр., містить три складники: а) наявність фактич. стану речей; б) наявність істин. твердження чи системи тверджень Z, що фіксує цей стан речей; в) знає той, хто не просто вірить в істинність Z, а може вказати підстави, на які спирається його віра. Коли я кажу, що мій друг N тепер удома, то маю надати відповідні докази, чому я переконаний, що це справді так; при цьому мої докази мають бути достатніми, щоб виправдати мою віру. Ця класична теорія знання є об’єктивістською, оскільки ґрунтується на понятті істини як відповідності наших тверджень з реальністю: від античності успадкований різновид наїв. реалізму, що став об’єктом критики тільки в новочас. період зх. філософії (Р. Декарт, Д. Г’юм). Ця теорія є також індивідуалістською (суб’єктом пізнання в ній вважали окрему людину); вона зосереджена на внутр. структурі знання – з’ясуванні змісту понять і тверджень у мисленні окремої людини (як у діалогах Платона). Теорії знання, сконцентровані на аналізі внутр. структури знання, прийнято позначати терміном «інтерналізм». Інтерналіст. теорії знання переважно менталістські (зорієнтовані на знаходження у межах мислення твердої основи знань, тому наражаються на проблему регресу в нескінченість, коли пошук надій. підстави знань не можна завершити). Від них відрізняють теорії, які об’єднують під назвою «екстерналізм» (у них природу знання з’ясовують під кутом зору культур. і сусп. середовищ, у яких знання здобувають та використовують). Ці теорії розвинуті переважно у 20 ст.; на їх виникнення вплинули волюнтаризм, прагматизм, соціологія ідей і науки, психологія пізнав. станів та процесів. Такі теорії здатні виробити вільніше поняття знання, яке враховує наявну різнорідність знань, зокрема відмінності між практ.-гуманітар., емпірич. та логіко-матем. знаннями. Інтерналізм у зх. філософії представлений двома групами теорій – фундаменталізмом та когерентизмом. Фундаменталіст. теорії ґрунтуються на виокремленні певних базових тверджень, що складають надій. фундамент будь-якого знання. Істинність цих засадн. тверджень має бути або очевидною (евідентизм), або їх можна підтверджувати автономно (незалежно від теорії, яка спирається на них). Типовим прикладом фундаменталізму є теорія знання, розвинута логіч. позитивізмом Віден. гуртка (спирався на особливу теорію значення, відому як принцип емпірич. верифікації). У логіч. позитивізмі Віден. гуртка логіку та математику вважали лише тотожностями, оскільки нового знання вони не дають, є тільки засобами перетворення тих знань, що їх містять протокол. твердження. Маємо справу зі спрощ. філософією логіки і математики. Крім того, емпірич. фундаменталізм наражався на труднощі в обґрунтуванні практ. та гуманітар. знання, оскільки не містив перспективи для розвитку філософії цінностей (див. Аксіологія) та теорій інтерпретації. Критику емпірич. фундаменталізму логіч. позитивізму у серед. 1930-х рр. започаткував К. Поппер, наполягаючи на тому, що факти не є незалежними від теорії (це відповідало розумінню фактів І. Кантом). Ін. впливовим критиком емпірич. фундаменталізму став амер. логік і філософ В. Квайн, який у ст. «Дві догми емпіризму» («Two Dogmas of Empiricism» // «The Philosophical Review», 1951, № 60) піддав критиці принцип емпірич. редукціонізму та концепцію радикал. розмежування аналіт. (апріор.) і синтет. (апостеріор.) тверджень: це розмежування, введене Д. Г’юмом, відоме під назвою «виделка Г’юма». В. Квайн доводив взаємну пов’язаність цих тверджень, ґрунтуючись на семант. підході. Ця критика логіч. позитивізму призвела до того, що замість концепції фундаменталізму в руслі інтерналізму набувала більшого визнання когерентна концепція знання. Послідовна когерентна теорія знання має власні вади: у міру того, як осн. критерієм знання вважають лише зв’язність у межах замкнутої системи, то ознака зв’язності не може гарантувати істинності тверджень. Тому когерентизм як різновид інтерналізму варто доповнювати екстерналізмом, коли будь-яку теорію розглядають як відкриту. В одному з підходів, що ґрунтується на врахуванні еволюц. Е. Поппера, припускають, що будь-яка емпірична теорія містить певну серцевину у вигляді теор. частини (наук. закони та логічні засоби) та периферії, де теорія наражається на факти, які не здатна пояснити чи які суперечать теорії. Будь-яка теорія має можливість відповід. чином пристосовувати факти, які їй суперечать, доки не запропонована потужніша теорія, здатна пояснити такі факти. Поняття «знання» як виправданої (обґрунтов.) віри стало об’єктом критики на поч. 1960-х рр. шляхом наведення контрприкладів: вони показували, що хоча особа і має достатні підтвердження для віри у певний фактич. стан речей, її віру не можна вважати знанням. Цю критику започаткував Е. Ґетьєр («Is justified True Belief Knowledge?» // «Analysis», 1963, № 23 – «Чи обґрунтоване знання як істинне переконання?»). Це спричинило тривалу дискусію. Щоб усунути помилки такого виду, на які вказав Е. Ґетьєр, запропоновані посилені вимоги щодо обґрунтування знання. Вони полягали в аналізі змісту тих ментал. процесів, наслідком яких є переконання, які ми називаємо знанням. Ін. підхід полягав у тому, щоб не обмежуватися аналізом змісту сприймань, умовисновків, пам’яті, а брати до уваги нейрофізіол. та психол. дослідж., пов’язані з формуванням переконань, які можемо називати знаннями. Цей підхід називають позицією адекватності або позначають терміном «функціоналізм». В еволюц. Е. К. Поппера як одному з варіантів екстерналізму був змінений критерій знання. Замість принципу остаточ. підтвердження певної теорії (принцип верифікації), що забезпечує цю теорію імунітетом від спростування, К. Поппер увів принцип фальсифікації, згідно з яким будь-яке твердження чи система тверджень (теорія) мають передбачати наявність таких емпірич. ситуацій, які спростовують ці твердження чи теорію. Будь-які твердження, теорія тільки тоді можуть претендувати на статус знання, якщо містять принципову можливість свого спростування. У такій епістемол. концепції жодну теорію не вважають остаточно підтвердженою, щоб бути гарантованою від спростування. Такий підхід до знання дістав назву концепції спростовності чи «фаллібілізму» на противагу позиції неспростовності. Це відкрило шлях до плюралізму в Е. Заг. спрямування інтелектуал. рухів зумовили появу некласич. теорій знання, провід. тенденцією в яких стали підходи, що лежать в руслі екстерналізму. Це поєднано з більшим впливом таких концепцій істини, як прагматична та консенсусна. Із цих некласич. теорій знання можна виокремити дві найбільш впливові. Перша ґрунтується на з’ясуванні процесу формування різного роду переконань, щоб за способом формування таких переконань виокремити такі, що можуть претендувати на статус знання. У центрі уваги перебуває спосіб розпізнавання і вилучення хибних переконань (ілюзій, злоякіс. ідеологем та міфологем) на противагу переконанням, які можна вважати знанням. Спирання на нейрофізіологію і психологію пізнав. процесів можна використовувати не лише для кращого обґрунтування переконань щодо реальності, а й цінніс. переконань. Такий підхід називають «натуралізов. Е.», оскільки в ній провідну роль надають нейрофізіології, когнітив. психології, включаючи експерим. методологію. Таку Е. протиставляють традиц. «Е. в кріслі», і вона справді відкриває кращу перспективу практ. застосування – у педагогіці, інформатиці, аналізі діяльності мас-медіа, у формуванні крит. самосвідомості тощо. З цим підходом поєднують дослідж., які стосуються штуч. інтелекту та винайдення технологій для полегшення використання знань за допомогою інформ. технологій. Ін. напрям став відомим під назвою соц. Е., з якою пов’язана конструктивна Е. У центрі уваги – з’ясування культур. і соц. передумов, від яких залежить продукування перспектив. пізнав. ідей та способів легітимації теорій. У міру того, як піддавали критиці націленість класич. Е. на природн. науки, гострою стала потреба у розвитку епістемол. та методол. концепцій, спрямованих на потреби гуманітар. наук. Головним стало з’ясування природи цінніс. переконань, мотивацій, практ. міркування. Принципова зміна в Е. та філософії науки пов’язана з постмодер. поворотом, синергетич. підходом (див. Постмодернізм).

Тенденції системат. підходу до з’ясування природи пізнання і знання з’явилися в Україні у 1960-і рр. переважно в руслі діалектичного матеріалізму. Осередками таких дослідж. стали Ін-т філософії НАНУ (Київ) та Київ. ун-т. Важливу роль для розвитку елементів теорії пізнання відіграло викладання логіки у Київ. ун-ті, здійснення дослідж. під кутом зору логіки науки. 1968 з ініціативи П. Копніна в Ін-ті філософії НАНУ відкрито відділ логіки наук. пізнання (нині відділ логіки та методології науки, зав. відділу – М. Попович). Осн. перешкодою для розвитку Е. в УРСР була концепція наїв. реалізму, засн. на понятті відображення. Її ревізію могли здійснювати лише у вигляді прихов. тенденції в межах діалектич. матеріалізму. Ще більш суворими були ідеол. обмеження на розвиток філософії та методології гуманітар. наук. Важливою перешкодою в дослідж. Е., як і філософії загалом, була ізоляція від зх. філос. дискусій: адже будь-яку зх. теорію, яка не ґрунтувалася на теорії відображення, ідеологи оцінювали як «буржуазну». Важливим «проривом» стало створення в Ін-ті філософії НАНУ наприкінці 1970-х рр. відділу соціології (від 1990 – Ін-т соціології НАНУ). З ін. тенденцій у методології гуманітар. наук стало використання систем. підходу (А. Уйомов, Н. Депенчук) та елементів структуралізму, зокрема в літературознавстві. Після розпаду СРСР з’явилися належні ідеол. передумови для вільного розвитку Е. і філософії науки, включаючи філософію та методологію гуманітар. наук. Долання наслідків ізоляції від зх. інтелектуал. культури, зокрема в галузі Е. та методології природн. і гуманітар. наук, здійснюють шляхом видання перекладів, засвоєння ідей та теорій через публікації іноз. мовою. Відзначимо деякі тенденції та здобутки, які стосуються Е. Наявні спроби синтетич. підходу, в центрі уваги яких перебуває з’ясування природи раціональності та рац. дискурсу. Усі різновиди знання (емпіричні теорії, логіко-матем. знання і практично-гуманітарне знання) розглядають як такі, що ґрунтуються на цій спіл. засаді. Прикладом такого підходу, поєднаного з елементами структурно-функціонал. пояснення, є кн. «Раціональність і виміри людського буття» (К., 1997) М. Поповича. Важливим є підхід, що ґрунтується на практ. філософії, з якою поєднані теорії, розвинуті нім. філософами (Ю. Габермас, К.-О. Апель та ін.): цей напрям представлений дослідж. співробітників відділу соц. філософії Ін-ту філософії НАНУ, працями А. Єрмоленка та ін. Вартий уваги розгляд знання з точки зору філос. антропології та як складової частини філософії культури. У цьому руслі здійснюють дослідж. з філософії природн. наук у поєднанні з філос. проблемами екології. Деякі філософи розглядають знання під кутом зору феноменології та герменевтики (А. Богачов, В. Кебуладзе). Ін. філософи у розумінні проблем Е., філософії та методології наук надають вирішал. значення постмодер. повороту у філософії (І. Добронравова). У центрі уваги окремих дослідників перебувають технології, спрямовані на використання знань (С. Субботін). Наявні певні здобутки у з’ясуванні проблем з філософії і методології окремих природн. та гуманітар. наук.

Літ.: T. S. Kuhn. The Structure of Scientific Revolutions. Chicago, 1962; K. R. Popper. Conjectures and Refutations. New York, 1963; R. K. Merton. The Sociology of Science. Chicago; London, 1973; A. C. Michalos. Philosophical Problems of Science and Technology. Boston, 1974; Брунер Дж. Психология познания /Пер. с англ. Москва, 1977; W. C. Salmon. Scientific Explanation and the Causal Structure of the World. New Jersey, 1984; A. C. Crayling. Epistemology // The Blackwell Companion to Philosophy. Oxford, 1996; I. Gullvag. Conditions for Rationality and Objectivity // Philosophy Beyond Borders. An Anthology of Norwegian Philosophy. Bergen, 1997; Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Підруч. К., 1999; Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. К., 2000; Богачов А. Л. Філософська герменевтика. К., 2006; Субботін С. О. Подання й обробка знань у системах штучного інтелекту та підтримки прийняття рішень: Навч. посіб. З., 2008.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2009