Епістолографія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Епістолографія

ЕПІСТОЛОГРА́ФІЯ (від грец. ἐπιστολή – лист, послання і …графія) – галузь сучасного літературознавства та історіографії, яка вивчає найважливіші особливості змісту і форми кореспонденцій письменників, історичних осіб, видатних діячів різних епох, специфіку листування приватного характеру, що в кращих своїх зразках має історико-культурне значення. Водночас термін «Е.» традиційно вживають на означення кореспонденцій, послань, літ-ри листів (див. Епістолярна література), в основі якої – лист як жанр. Підвалини Е. закладено антич. риторикою, яка подавала рекомендації щодо написання листів, окреслювала відмінності між епістоляр., зазвичай позитивістською, практикою та власне літ. дискурсом. Упродовж століть Е. зазнала досить значних перетворень і змін. Вважають, що перші листи могли з’явитися за 2400–2200 р. до н. е. Звичайно, називати листами у сучас. розумінні цього слова зародкову кореспонденцію первіс. народів можна лише умовно. Скажімо, стародавні єгиптяни використовували для послань череп’я, вапняк, глиняні таблички та папірус. Греки й римляни писали ще, крім папірусу, на згорнутих докупи двох (диптих) і більше (триптих, поліптих) дерев’яних табличках, що всередині мали вкриті воском заглибини, на які й наносився текст послання. Спартанці практикували вирізування епістоляр. текстів на лубі палиць. Індійці та китайці писали на пальмових листках. Бл. 160 р. до н. е. винайдено техноло- гію пергаменту, а для кореспонденцій його почали використовувати від 3 ст. Серед давніх епістоляр. зразків, що збереглися до наших днів, найстарші релікт. документи антич. епохи належать перу Сократа, Платона й Аристотеля. Істор. умови розвитку листування в Україні визначили його неперерв. зв’язок із високою епістоляр. культурою Стародав. Греції та Риму. Через перекладну літ-ру візантій. та болгар. походження давньорус. книжники мали відомості про античну міфологію, філософію і художнє письменство, фактом якого була й Е. Стародавні риторики містили систематизов. правила написання листів, завдяки чому листування перетворилося на особл. вид мист-ва слова. Осн. схема листа у Стародав. Греції вимагала наявності тріади його складових: вступу (прескрипту), гол. і заключ. (клаузули) частин. Кореспонденції на папірусі мали також зовн. адресу (інскрит). З розквітом Рим. імперії лат. літ-ра поступово ввібрала у себе старогрец. техніку словес. форм і в 1 ст. до н. е. сягнула свого худож. апогею. Зокрема, М.-Т. Ціцерон надав формі листа закінчену стиліст. обробку, у його епістоляр. спадщині чітко простежується тенденція поділу листів на 3 категорії: за інтонацією – на інтимні та призначені для публ. читань; за ставленням до адресата – офіц. й приватні; за змістом – на прості повідомлення, на дружні, жартівливі і суворі, серйозні та сумні. Пізніше Пліній Молодший оприлюднив збірку т. зв. фіктив. листів, написаних спочатку реал. адресатам, однак згодом літературно оброблених спеціально для худож. зібрання – вони є прототипами відкритих листів наступних епох. Величезний масив приват. кореспонденції лишила Візантій. імперія. На жаль, упродовж кількох наступ. віків їх супроводжувало незаслужене забуття. Лише останнім часом проблеми Е. стали об’єктом уваги візантиністів (у Австрії – Г. Гунґера, у Росії – В. Сметаніна та ін.). У середні віки листи як повнокров. факт літ-ри поціновували досить високо: їх читали, переписували, ретельно збирали й часто зберігали навіть разом із коштовностями. Мист-ву писати листи за доби середньовіччя навчали у тогочас. школах нарівні з читанням, арифметикою, а також іноз. мовами. Були навіть спеціалісти з письма, котрих іменували «диктаторами» (від лат. dicto – диктувати, наказувати). Така практика поширилася в Італії у 2-й пол. 11 ст. Першим відомим «диктатором» в історії Зх. Європи був монах-бенедиктинець Альберіко Монтекассіно, найвидатнішим вважають Іоана Кастані, який розробив як осн. частини зх.-європ. листа, так і поетику епістоляр. вчення – закони акцентуації (низка особл. правил побудови стереотип. фрази та чергування в ній наголош. і ненаголош. складів). За середньовіч. приписами, епістола композиційно повинна складатися з 5-ти частин: привітання, преамбули, викладу суті справи, прохання та заключної частини; згодом увійшло в практику «P. S.» (лат. «post scriptum» – після написаного) – повідомлення після закінчення листа про ще якусь важл. інформацію, яку необхідно передати. Пропонувалися різні варіанти привітань (до папи, імператора, до різного сану духов. осіб, князів, приват. осіб). В епоху Відродження середньовічну латину почали витісняти нац. мови. Уперше нац. мова стала мовою листування саме в Італії під впливом Петрарки (листи «Posteritati» / «Нащадкам», 1367–72). За відсутності преси побут. кореспонденція стала засобом передачі інформації, зокрема й політ., наук., літ. Польс. епістолограф С. Скварчинська виділяє два діаметрально протилежні погляди на сутність листа: епістола є самодостат. сутністю і лист має лише практичну цінність. Апроксемативних («ціннісних») теорій існувало 4: листа-мови (промови), листа-напівдіалога, листа-розмови, листа-визнання. Теорія листа-мови, що побутувала практично до 17 ст., розглядала епістолу як засіб писем. передачі усного мовлення (саме тому Е. на той час стала розділом риторики). Одним із найвизначніших представників цієї теорії був Еразм Роттердамський. У 18 ст. в Е. утверджено теорії листа-розмови та листа-визнання. Вимоги першої наголошували на тому, що лист – це уявна розмова з адресатом. Метою ж листа-визнання є потреба сповіді автора (тому такий лист часто нагадував щоденник), і хоча кореспондент тут присутній як об’єкт висловлювання, це є радше сповідь перед самим собою, аніж перед ним. Класицизм в Е. формувався у боротьбі з бароко, для якого характерні пишність, патетична піднесеність, а в мові – переважання складних і химер. зворотів. Епістолографи класицизму протиставили як барок. пишності, так і химерності салон. кореспонденцій гармонію, сувору композицію, точність мови. З’явилися т. зв. листівні – порадники для написаня листів та збірники епістол (у Рос. імперії – «Пріклады, како пішутся комплементы разные на немецкомъ языкѣ, то есть, пісанія отъ потентатовъ къ потентатомъ, поздравїтелные и сожалѣтелные, и иные; Такожде между сроднїковъ и прїятелеи», 1712; «Всеобщій секретарь, или Новый и полный письмовникъ…», 1793–96, та ін.). Від 2-ї пол. 18 ст. епістола зайняла почесне місце в ієрархії жанрів, проникнувши майже скрізь: у журналістику, літ-ру й побут, – стала улюбленою формою навіть наук. статей («Briefe über die ästhetische Erziehung des Menschen» / «Листи про естетичне виховання людини» Ф. Шіллера, філос. послання Б. Паскаля тощо). Приватні кореспонденції 18 ст. відійшли від класицист. поетики епістоли, наблизивши практику листа як дружнього послання. Найважливіші ознаки епістоли в добу сентименталізму та романтизму – мозаїчність структури, розкутість і свобода, безпосередність переходів від однієї теми до ін. тощо – розвивалися в європ. літ-рі упродовж 19 ст. під знаком утвердження в ній начал народності та самобутності. У заг. масиві кореспонденцій виділилися кілька груп: родинно-побут., ділові (приватно-ділові й офіц.-ділові), дружні (інтимно-товариські) тощо. Усвідомлення вагомості епістоляр. спадщини письменників обумовило активну діяльність щодо її оприлюднення на батьківщині й перекладу інонаціонал. мовами. Зокрема, опубліковано листування Ґ.-Е. Лессінґа, Й.-Ґ. Гердера, братів Ґрімм, Е. Т. А. Гоффмана, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, у перекладах видано епістолярну спадщину Ф. Шатобріана, Стендаля, В. Гюґо, Жорж Санд, О. де Бальзака, М. Карамзіна О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенєва, О. Герцена, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, Р. Роллана, Т. Манна, М. Горького, О. Толстого та багатьох ін. класиків.

В останнє десятиліття письменниц. епістолярій дедалі частіше стає об’єктом дослідж. і в укр. літературознавстві. Проте якщо раніше більшість становили короткі передмови до видань, а самі джерела почасти виступали тільки «допоміжним матеріалом» для підтвердження наук. розмислів, то нині з’являються праці, у яких листування митців розглянуто цілісно, аналіз творчості здійснено крізь призму письменн. листування (Л. Вашків, Р. Доценко, В. Дудко, Т. Заболотна, М. Коцюбинська, В. Кузьменко, Л. Курило, Г. Мазоха, М. Назарук, Н. Петриченко та ін.). Разом із раніше оприлюдненими дослідж. (В. Гладкого, Ж. Ляхової, В. Святовця, Ю. Шереха) такі праці формують системну картину розвитку укр. Е., оскільки, за словами І. Франка, «кожне зернятко фактичної інформації в таких справах посуває вивчення нашої літератури наперед». Можна виділити кілька чинників, що обумовлюють надзвичайну складність вивчення листів як літ. жанру: переконання про художню маловартісність епістоляр. прози, відсутність, за небагатьма винятками, достатньої кількості ґрунтовних дослідж. епістоляр. стилів окремих письменників, трудоємність, яка зумовлена некомпактністю, оскільки доводиться мати справу з багатьма авторами через малу кількість оприлюднених текстів, належних комусь одному, та ін. Однак сучасні студії зх.-європ. вчених (Н.-Б. Томадацес, В.-М. Тодд III та ін.), низка праць рос. текстологів (В. Соломонова, В. Сметанін та ін.) свідчать про достатньо активне дослідж. як антич., візантій. епістоляр. спадщини, так і нац. письменн. листувань. Адже «листи печуть сумління» (М. Жулинський), є одним з найцінніших першоджерел для розуміння світогляду автора, його взаємин із сучасниками, «лабораторією» мовних і літ. «експериментів письменника» (В.-М. Тодд ІІІ). Окремі з листів твор. особистостей виходять за рамки свого інформат.-комунікац. призначення і максимально наближені до худож. творів (скажімо, приватні кореспонденції М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Винниченка, О. Довженка, Г. Тютюнника, В. Стуса, К. Білокур). Листування письменника – надзвичайно цінне першоджерело осмислення твор. індивідуальності митця з усім спектром понять цієї структури (особистість, світогляд, індивід. стиль тощо), його цілісне вивчення можливе лише в контексті худож. творів автора, записників, щоденників, мемуарів, а також листів до митця і листів про нього, архів. матеріалів та ін.

Літ.: Античная эпистолография. Москва, 1967; Сметанин В. А. Эпистолография. Свердловск, 1970; Його ж. Византийское общество ХІІІ–ХV веков (по данным эпистолографии). Свердловск, 1987; Кузьменко В. І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20–50-х років ХХ ст. К., 1998; Войцехівська І. Н., Ляхоцький В. П. Епістолологія: Короткий істор. нарис. К., 1998; Кузьменко В. І. Письменницький епістолярій як теоретико-літературна проблема // Проблеми розвитку родів і жанрів в укр. літ-рі: Зб. наук. пр. Сф., 2009.

В. І. Кузьменко

Стаття оновлена: 2009