Епістолографія

ЕПІСТОЛОГРА́ФІЯ (від грец. ἐπιστολή — лист, посла­н­ня і …графія) — галузь сучасного літературознавства та історіографії, яка ви­вчає найважливіші особливості змісту і форми кореспонденцій письмен­ників, історичних осіб, видатних діячів різних епох, специфіку листува­н­ня приватного характеру, що в кращих своїх зразках має історико-культурне значе­н­ня. Водночас термін «Е.» традиційно вживають на означе­н­ня кореспонденцій, послань, літ-ри листів (див. Епістолярна література), в основі якої — лист як жанр. Під­валини Е. закладено антич. риторикою, яка подавала рекомендації щодо написа­н­ня листів, окреслювала від­мін­ності між епістоляр., за­звичай позитивістською, практикою та власне літ. дискурсом. Упродовж століть Е. за­знала досить значних пере­творень і змін. Вважають, що перші листи могли зʼявитися за 2400–2200 р. до н. е. Звичайно, називати листами у сучас. ро­зумін­ні цього слова зародкову кореспонденцію первіс. народів можна лише умовно. Скажімо, стародавні єгиптяни використовували для послань черепʼя, вапняк, глиняні таблички та папірус. Греки й римляни писали ще, крім папірусу, на згорнутих докупи двох (диптих) і більше (триптих, поліптих) деревʼяних табличках, що всередині мали вкриті вос­ком за­глибини, на які й наносився текст посла­н­ня. Спартанці практикували вирізува­н­ня епістоляр. текс­тів на лубі палиць. Індійці та китайці писали на пальмових листках. Бл. 160 р. до н. е. вина­йдено техноло- гію пергаменту, а для кореспонденцій його почали використовувати від 3 ст. Серед давніх епістоляр. зразків, що збереглися до наших днів, най­старші релікт. документи антич. епохи належать перу Сократа, Платона й Аристотеля. Істор. умови роз­витку листува­н­ня в Україні ви­значили його неперерв. звʼязок із високою епістоляр. культурою Стародав. Греції та Риму. Через пере­кладну літературу візантій. та болгар. походже­н­ня давньорус. книжники мали ві­домості про античну міфологію, філософію і художнє письменство, фактом якого була й Е. Стародавні риторики містили систематизов. правила написа­н­ня листів, завдяки чому листува­н­ня пере­творилося на особл. вид мистецтва слова. Осн. схема листа у Стародав. Греції вимагала наявності тріади його складових: вступу (пре­скрипту), гол. і заключ. (клаузули) частин. Кореспонденції на папірусі мали також зовн. адресу (інскрит). З роз­квітом Рим. імперії лат. література по­ступово ввібрала у себе старогрец. техніку словес. форм і в 1 ст. до н. е. сягнула свого худож. апогею. Зокрема, М.-Т. Ціцерон надав формі листа закінчену стиліст. обробку, у його епістоляр. спадщині чітко простежується тенденція поділу листів на 3 категорії: за інтонацією — на інтимні та при­значені для публ. читань; за ставле­н­ням до адресата — офіц. й приватні; за змістом — на прості пові­домле­н­ня, на дружні, жартівливі і суворі, сер­йозні та сумні. Пізніше Пліній Молодший оприлюднив збірку т. зв. фіктив. листів, написаних спочатку реал. адресатам, однак згодом літературно оброблених спеціально для худож. зі­бра­н­ня — вони є прототипами від­критих листів на­ступних епох. Величезний масив приват. кореспонденції лишила Візантій. імперія. На жаль, упродовж кількох на­ступ. віків їх су­проводжувало незаслужене забу­т­тя. Лише остан­нім часом про­блеми Е. стали обʼєктом уваги візантиністів (у Австрії — Г. Гунґера, у Росії — В. Сметаніна та ін.). У середні віки листи як повнокров. факт літ-ри поціновували досить високо: їх читали, пере­писували, ретельно збирали й часто зберігали навіть разом із коштовностями. Мистецтву писати листи за доби середньовіч­чя на­вчали у тогочас. школах нарівні з чита­н­ням, арифметикою, а також іноз. мовами. Були навіть спеціалісти з письма, котрих іменували «диктаторами» (від лат. dicto — диктувати, наказувати). Така практика поширилася в Італії у 2-й пол. 11 ст. Першим ві­домим «диктатором» в історії Зх. Європи був монах-бенедиктинець Альберіко Монтекас­сіно, найвидатнішим вважають Іоана Ка­стані, який роз­робив як осн. частини зх.-європ. листа, так і поетику епістоляр. вче­н­ня — закони акцентуації (низка особл. правил побудови стереотип. фрази та чергува­н­ня в ній наголош. і ненаголош. складів). За середньовіч. приписами, епістола композиційно повин­на складатися з 5-ти частин: привіта­н­ня, преамбули, викладу суті справи, проха­н­ня та заключної частини; згодом уві­йшло в практику «P. S.» (лат. «post scriptum» — після написаного) — пові­домле­н­ня після закінче­н­ня листа про ще якусь важл. інформацію, яку необхідно пере­дати. Пропонувалися різні варіанти привітань (до папи, імператора, до різного сану духов. осіб, князів, приват. осіб). В епоху Від­родже­н­ня середньовічну латину почали витісняти нац. мови. Уперше нац. мова стала мовою листува­н­ня саме в Італії під впливом Петрарки (листи «Posteritati» / «Нащадкам», 1367–72). За від­сутності преси побут. кореспонденція стала засобом пере­дачі інформації, зокрема й політ., наук., літ. Польс. епістоло­граф С. Скварчинська виділяє два діаметрально протилежні по­гляди на сутність листа: епістола є самодо­стат. сутністю і лист має лише практичну цін­ність. Апроксемативних («цін­нісних») теорій існувало 4: листа-мови (промови), листа-напів­діалога, листа-роз­мови, листа-ви­зна­н­ня. Теорія листа-мови, що побутувала практично до 17 ст., роз­глядала епістолу як засіб писем. пере­дачі усного мовле­н­ня (саме тому Е. на той час стала роз­ділом риторики). Одним із найви­значніших пред­ставників цієї теорії був Еразм Рот­тердамський. У 18 ст. в Е. утверджено теорії листа-роз­мови та листа-ви­зна­н­ня. Вимоги першої наголошували на тому, що лист — це уявна роз­мова з адресатом. Метою ж листа-ви­зна­н­ня є потреба сповіді автора (тому такий лист часто нагадував щоден­ник), і хоча кореспондент тут присутній як обʼєкт висловлюва­н­ня, це є радше сповідь перед самим собою, аніж перед ним. Класицизм в Е. формувався у боротьбі з бароко, для якого характерні пишність, патетична під­несеність, а в мові — пере­важа­н­ня складних і химер. зворотів. Епістоло­графи класицизму проти­ставили як барок. пишності, так і химерності салон. кореспонденцій гармонію, сувору композицію, точність мови. Зʼявилися т. зв. листівні — порадники для написаня листів та збірники епістол (у Рос. імперії — «Пріклады, како пішутся комплементы разные на немецкомъ языкѣ, то есть, пісанія отъ потентатовъ къ потентатомъ, поздравїтелные и сожалѣтелные, и иные; Такожде между сроднїковъ и прїятелеи», 1712; «Всеобщій секретарь, или Новый и полный письмовникъ…», 1793–96, та ін.). Від 2-ї пол. 18 ст. епістола зайняла почесне місце в ієрархії жанрів, проникнувши майже скрізь: у журналістику, літературу й побут, — стала улюбленою формою навіть наук. статей («Briefe über die ästhetische Erziehung des Menschen» / «Листи про естетичне вихова­н­ня людини» Ф. Шіл­лера, філос. посла­н­ня Б. Паскаля тощо). Приватні кореспонденції 18 ст. ві­ді­йшли від класицист. поетики епістоли, на­близивши практику листа як дружнього посла­н­ня. Найважливіші ознаки епістоли в добу сентименталізму та романтизму — мозаїчність структури, роз­кутість і свобода, без­посередність пере­ходів від однієї теми до ін. тощо — роз­вивалися в європ. літературі упродовж 19 ст. під знаком утвердже­н­ня в ній начал народності та самобутності. У заг. масиві кореспонденцій виділилися кілька груп: родин­но-побут., ділові (приватно-ділові й офіц.-ділові), дружні (інтимно-товариські) тощо. Усві­домле­н­ня вагомості епістоляр. спадщини письмен­ників об­умовило активну діяльність щодо її оприлюдне­н­ня на батьківщині й пере­кладу інонаціонал. мовами. Зокрема, опубліковано листува­н­ня Ґ.-Е. Лес­сінґа, Й.-Ґ. Гердера, братів Ґрімм, Е. Т. А. Гоф­фмана, Й.-В. Ґете, Ф. Шіл­лера, у пере­кладах ви­дано епістолярну спадщину Ф. Шатобріана, Стендаля, В. Гюґо, Жорж Санд, О. де Бальзака, М. Карамзіна О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенєва, О. Герцена, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, Р. Рол­лана, Т. Манна, М. Горького, О. Толстого та багатьох ін. класиків.

В остан­нє десятилі­т­тя письмен­ниц. епістолярій дедалі частіше стає обʼєктом дослідж. і в укр. літературо­знавстві. Проте якщо раніше більшість становили короткі перед­мови до ви­дань, а самі джерела почасти ви­ступали тільки «допоміжним матеріалом» для під­твердже­н­ня наук. роз­мислів, то нині зʼявляються праці, у яких листува­н­ня митців роз­глянуто цілісно, аналіз творчості здійснено крізь призму письменн. листува­н­ня (Л. Вашків, Р. Доценко, В. Дудко, Т. Заболотна, М. Коцюбинська, В. Кузьменко, Л. Курило, Г. Мазоха, М. Назарук, Н. Петриченко та ін.). Разом із раніше оприлюдненими дослідж. (В. Гладкого, Ж. Ляхової, В. Святовця, Ю. Шереха) такі праці формують системну картину роз­витку укр. Е., оскільки, за словами І. Франка, «кожне зернятко фактичної інформації в таких справах посуває ви­вче­н­ня нашої літератури наперед». Можна виділити кілька чин­ників, що об­умовлюють над­звичайну складність ви­вче­н­ня листів як літ. жанру: пере­кона­н­ня про художню маловартісність епістоляр. прози, від­сутність, за небагатьма винятками, до­статньої кількості ґрунтовних дослідж. епістоляр. стилів окремих письмен­ників, трудоємність, яка зумовлена некомпактністю, оскільки доводиться мати справу з багатьма авторами через малу кількість оприлюднених текс­тів, належних комусь одному, та ін. Однак сучасні студії зх.-європ. вчених (Н.-Б. Томадацес, В.-М. Тодд III та ін.), низка праць рос. текс­тологів (В. Соломонова, В. Сметанін та ін.) свідчать про до­статньо активне дослідж. як антич., візантій. епістоляр. спадщини, так і нац. письменн. листувань. Адже «листи печуть сумлі­н­ня» (М. Жулинський), є одним з найцін­ніших першоджерел для ро­зумі­н­ня світо­гляду автора, його взаємин із сучасниками, «лабораторією» мовних і літ. «екс­периментів письмен­ника» (В.-М. Тодд ІІІ). Окремі з листів твор. особистостей виходять за рамки свого інформат.-комунікац. при­значе­н­ня і максимально на­ближені до худож. творів (скажімо, приватні кореспонденції М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Вин­ниченка, О. Довженка, Г. Тютюн­ника, В. Стуса, К. Білокур). Листува­н­ня письмен­ника — над­звичайно цінне першоджерело осмисле­н­ня твор. індивідуальності митця з усім спектром понять цієї структури (особистість, світо­гляд, індивід. стиль тощо), його цілісне ви­вче­н­ня можливе лише в контекс­ті худож. творів автора, записників, щоден­ників, мемуарів, а також листів до митця і листів про нього, архів. матеріалів та ін.

Літ.: Античная эпистоло­графия. Москва, 1967; Сметанин В. А. Эпистоло­графия. Свердловск, 1970; Його ж. Византийское общество ХІІІ–ХV веков (по дан­ным эпистоло­графии). Свердловск, 1987; Кузьменко В. І. Письмен­ницький епістолярій в українському літературному процесі 20–50-х років ХХ ст. К., 1998; Войцехівська І. Н., Ляхоцький В. П. Епістолологія: Короткий істор. нарис. К., 1998; Кузьменко В. І. Письмен­ницький епістолярій як теоретико-літературна про­блема // Про­блеми роз­витку родів і жанрів в укр. літ-рі: Зб. наук. пр. Сф., 2009.

В. І. Кузьменко

Завантажити статтю