Епос - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Епос

Е́ПОС – один із трьох, поряд з лірикою та драмою, родів художньої літератури. Твори цього роду об’єднує низка рис: об’єктивне зображення реальності, розповід. характер, сюжетність, «самовідстороненість» автора, різнобічне змалювання героїв, довільне і часто вибагливе конструювання часових та простор. координат. Залежно від тривалості зображув. часу, охоплення подій, які розкривають людські характери, розрізняють великі (епопея, роман), середні (повість) та малі (новела, оповідання) епічні жанри. Слово «Е.» у сх.-слов’ян. культур. традиції означає і літ. рід, і один із жанрів цього роду – епопею, отож сучасні літературознавці віддають перевагу терміну «епіка» (від грец. ἐπιϰός – те, що стосується Е.), більш притаманному для зх.-європ. літ. традиції. Специф. риса Е. – в організуючій ролі розповіді, яка художньо реалізується у таких формах, як оповідь про події за принципом їх згадування, різноманітні описи (побуту, природи, зовнішності, поведінки й духов. стану героїв, їхніх дій та вчинків), монологи, зокрема внутрішні, діалоги, полілоги персонажів. Крім того, між часом розповіді про події та зображеною дією існує певна часова дистанція, що дає змогу авторові споглядати змальоване ніби збоку. Ще Аристотель відзначив цю рису: письменник розповідає «про подію як про щось окреме від себе». О. Потебня також зауважив: «Епос – perfectum. Звідси спокійне споглядання, об’єктивність... У чистому епосі розповідача не помітно. Він не виступає зі своїми роздумами з приводу подій і почуттями». Схильність до оцінки й коментаря автором зображеного – прямо в тексті, у відступах – філос., лірич., публіцист. (романістика О. Гончара) – або опосередковано, в підтексті (романістика В. Підмогильного) – успадкована ще з античності. В епіч. творах остан. століть письменник не дистанціюється від зображеного, а наснажує розповідь суб’єктивними, особистісними елементами. Е. виявляє найбільшу гнучкість у худож. відтворенні часопростору: дія може охоплювати значні часові проміжки або мить, яка вбирає в себе роки, може поєднувати часові й простор. зміщення. Епічна форма використовує різні типи сюжетів: події відтворюються або в хронол. послідовності (повість «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького), або об’єднуються переконливим мотивуванням їх зв’язків, концентруючись навколо визначал. епізоду чи епізодів (роман «Місто» В. Підмогильного). В Е. Нового й новіт. часу переважають не стільки зовн. події, скільки змалювання динаміки й різноманіт. відтінків духов. розвитку героїв (повість «Через кладку» О. Кобилянської, роман «Невеличка драма» В. Підмогильного). Залежно від кількості сюжет. ліній обсяг тексту епіч. творів різний: від новел, оповідань-мініатюр (В. Стефаник, А. Чехов, О’Генрі) до масштаб. епопей і романів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Война и мир» Л. Толстого, «Волинь» У. Самчука). В епіч. творах можна зобразити, на відміну від лірики й драми, велику кількість характерів, обставин, подій, доль, деталей, подробиць, водночас проникаючи у внутр. світ людини, змальовуючи складні характери, часто незавершені, суперечливі, рухливі. Формування Е. відбувалося різними шляхами. Так, епічні пісні виникли на основі ліро-епіч., які, в свою чергу, постали з синкретич. давнього обряду, у міфі, нар. казці, істор. переказі закорінена розповідна форма.

Літ.: Домбровський В. Українська поетика з додатком: про найважнійші роди прози: Підруч. Перемишль, 1924; Корман Б. Итоги и перспективы изучения проблемы автора // Страницы истории русской литературы. Москва, 1971; Мелетинский Е. М. Введение в историческую поэтику эпоса и романа. Москва, 1986; Флоренский П. А. Анализ пространственности и времени в художественно-изобразительных произведениях. Москва, 1993; Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. Т., 1994; Женетт Ж. Повествовательный дискурс // Женетт Ж. Фигуры: В 2 т. / Пер. с франц. Т. 2. Москва, 1998; Фролова К. Рід мистецтва як морфологічна категорія // Актуал. проблеми вивчення літ. родів. Дн., 2002. Вип. 5.

Н. І. Бернадська

Стаття оновлена: 2009