Естетика

ЕСТЕ́ТИКА (від грец. αἰσϑητικός — чуттєво сприйманий) — філософська наука, яка вивчає сферу естетичного ставлення людини до світу; теорія прекрасного і мистецтва. Термін «Е.» запровадив у 18 ст. нім. філософ О. Баумґартен як назву для дисципліни, мета якої дослідити досконалість почуттєвого пізнання та осягнути мистецтво прекрасно мислити. Спочатку «естетичне» не асоціювали з прекрасним, мистецтвом і смаком. У 17–18 ст. це слово означало «відчуття», «почуттєве сприйняття»; у філософії вживали для позначення нижчого рівня пізнання. О. Баумґартен поділяв таке упередження, проте наголошував на специфічності почуттєвого пізнання порівняно з раціональним (логічним), на особливому значенні почуттєвої сфери для люд. існування, адже почуття роблять людину щасливою. Зафіксував істотне зміщення у розумінні терміна «естетичне» від почуттєвого сприйняття (гносеологія) до почуттєвого задоволення (психологія, антропологія, Е.). І. Кант чітко відмежував естет. сферу від пізнавальної та практичної; виокремив типи задоволень: від прекрасного, приємного й доброго. Лише перше зарахував до сфери Е. і визначив його як «незацікавлене задоволення» (без певної мети, ґрунтується на грі уяви). Естет. питання «Що є прекрасним?» стосується об’єктів зовн. світу, проте виражає внутр. стан людини (взаємодію здатностей), а не стан світу (властивості речей). Поєднання в понятті «естетичне» обох значень — сприйняття (зовнішнього) та задоволення (внутрішнього) — створило основу для виокремлення Е. в межах філос. знання і призвело до суперечностей у міркуваннях про об’єкти естет. ставлення, природу прекрасного й мистецтва, що виражено в опозиціях і парадоксах, які намагаються розв’язати філософи в різних типах естет. теорій. Найчастіше мають на увазі поєднання в естет. сприйнятті безпосереднього та опосередкованого, суб’єктивного й об’єктивного, індивідуального та всезагального, автономного й гетерономного, чуттєвого і надчуттєвого. Вагомий внесок у розвиток Е. зробив Г. Ґеґель, визначивши предмет Е. як «прекрасне у мистецтві» і спрямувавши увагу на художню творчість, пов’язав її з пізнанням. У його теорії розгорнуто грандіозну картину істор. розвитку мистецтва, обґрунтовано поступальність розвитку його форм, видів і жанрів. Г. Ґеґель перетворив Е. на філософію мистецтва. Саме таке розуміння Е. домінує в академ. зх. філософії. Осн. поняття Е.: прекрасне, піднесене, естет. смак, геній, ідеал, образ, художня творчість, художнє сприйняття, естет. досвід. Деякі поняття та аспекти мист. творчості проаналізували давньогрец. мислителі. У творах Платона й Аристотеля наявні розробки понять «прекрасне», «трагічне» і «комічне»; обґрунтування першої та найбільш впливової концепції мистецтва — міметичної (від. грец. μιμητής — наслідування, відтворення). У середньовіччі доводили божественне походження прекрасного та істотну єдність краси і блага, розрізняли істинну та неістинну красу (привабливість), міркували про вплив прекрасного на душу людини, прагнули осягнути витоки люд. творчості. І хоча поняття «прекрасне», «мистецтво» та «творчість» мали відмінний від сучасного зміст, філос. роздуми над ними склали основу для розроблення естет. теорії в останні два століття (до недавнього часу її мислили як універсальну). Спробу розробити таку теорію у 20 ст. здійснив нім. філософ Т. Адорно. Перспектива побудови естет. теорії з кроскультур. статусом (для будь-яких культур. контекстів) сучас. дослідникам видається проблематичною, оскільки вироблено новий істор. погляд на людину і мистецтво, що змушує зважати на відмінність способів існування образів до «епохи мистецтва» і в межах такої епохи (Г. Бельтинґ). Необхідно також зауважувати на моменті, коли мистецтво здобуває соц. автономність та особливі критерії для оцінки мист. здобутків. Показовим є факт, що слово «мистецтво» в Європі до 18 ст. здебільшого вживали у множині; в «епоху мистецтва» сформувалося сучасне розуміння мистецтва в однині, віддзеркалюючи ситуацію з мист. практиками, але не меншою мірою визначаючи сенс, спрямованість мист. діяльності та ставлення до неї у суспільстві. Поняття, розроблені у 18–19 ст., в «епоху мистецтва» потребують нового тлумачення, насамперед поняття «піднесене». Докладно розроблене в працях І. Канта та Е. Бьорка як спосіб осягнення природи і класич. мистецтва, його осмислено з постмодерніст. позицій: стало продуктивним для аналізу сучас. мист. практик, даючи можливість збагнути посилення концептуал. аспектів у худож. творчості та схильність художників до експериментів. Авангард не можна називати мистецтвом прекрасного; його доцільно вважати мистецтвом піднесеного, доводив Ж.-Ф. Ліотар, за умови, що піднесене тлумачитимуть як драму висловлення та візуалізації невимовного. Із плином часу естетикам доводиться відмовлятися від окремих понять та теорій минулого як нерелевант. наявному стану соц. і культур. практик. Естет. теорія збагачується поняттями із суміж. гуманітар. наук (хаос, симуляція, абсурд, ризома, лабіринт, тілесність, гіперреальність тощо). Наріж. каменем Е. завжди була теорія мистецтва: визначення сутності, функцій та динаміки істор. форм мист. діяльності. Спочатку мислителі прагнули чітко розрізнити мист. творчість і ремісниц. діяльність, що вдалося зробити лише у 18 ст. за рахунок уведення в естет. теорію понять «смак» та «геній». У 19 ст. посилено ірраціоналіст. тенденції у філос. науках; мистецтво розуміли як сферу таємничої зачарованості й містич. прозрінь, формувалася «естет. релігія» мистецтва (Г. Ґадамер). У 20 ст. естет. теорію помітно раціоналізовано через поширення нових методів — герменевтики, структуралізму (постструктуралізму), семіотики, психоаналізу, деконструктивізму, що конкурували із традиційно феноменол. підходом Е., який вимагав виходити з безпосередності естет. досвіду і переживання. Естет. досвід піддавали теор. демонтажу, логіч. дублюванню та інтерпретації.

В Україні у 1980–90 рр. поширенню нових теор. підходів в Е., зокрема психоаналітичних, сприяли праці Л. Левчук. Водночас у середовищі зх. філософів і критиків посилено протидію раціоналізуючому погляду на мистецтво: актуальним знову стають гасла довіри до безпосеред. почуття, лунають заклики повернутися до самого твору, незіпсованої тлумаченнями «еротики мистецтва» (С. Зонтаґ). Під тиском мист. практик в англо-амер. Е. 2-ї пол. 20 ст. ключовою стає проблема дефініції мистецтва. Якщо мист. об’єкт нічим не відрізняється від побут. речі (Е. Варгол), а мистецтва загалом перестають бути «красними», якими їх традиційно репрезентувала Е., запит на нову теорію мистецтва зростав. Сформовано два підходи до визначення мистецтва: перший (традиційний) спрямовує до пошуку історично незмін. якостей мист. твору або сутності мистецтва; другий акцентує увагу на інституц., істор. та культур. умовах функціонування мист. творів. Розроблено кілька теорій мистецтва — інституціональна, функціональна, історична, нормативна; але вони виявилися незадовільними, що врешті-решт змусило поставити питання про відмову від дефініції. Неспроможність філософів визначити мистецтво можна пояснити «кінцем мистецтва» (А. Данто), що означає не припинення мист. діяльності, а докорінну зміну пануючих умов ідентифікації та осмислення мист. творів. У 20 ст. активізовано дискусії відносно ключового для Е. поняття — «естетичне» (ставлення, сприйняття, судження). Чи існує насправді те, що називають естет. досвідом? Амер. філософ Дж. Дьюї відкидав існування естет. досвіду як складової люд. досвіду, доводячи, що естетичним варто називати будь-який досвід, позначений переживанням повноти та цілісності життя. Це є «чиста» або вища форма досвіду, яку завжди прагнули втілювати і відтворювати митці. Подібну теорію досвіду на марксист. ґрунті у 1970–80 рр. пропонував укр. філософ А. Канарський, вважаючи, що естетичним називають стан, для якого характерним є переживання «повноти і завершеності» люд. буття; стан переживання вищої міри реалізації сутніс. сил людини в окремому моменті життя та в будь-якій сфері діяльності. Е. тлумачив як науку про генезис почуттєвої культури людини. Одним з осн. чинників, що стимулювали перегляд визначал. принципів Е. в дослідж. останніх десятиліть, стали глибокі зміни в структурі, комунікаціях та цінніс. орієнтаціях суспільства, насамперед західного. З огляду на заг. естетизацію життя (міське середовище, медіа, реклама) філософи наголошують на необхідності повернення до початк. задуму Е. як науки про почуттєве сприйняття, на відміну від її розуміння як філософії мистецтва. Один із розгорнутих проектів перебудови Е., який поєднує філософію мистецтва, вчення про прекрасне і теорію почуттєвого сприйняття запропонував В. Велиш. Актуальним є питання про осмислення Е. як істор. явища та дискурсу (способу міркування) політ. походження і значення, тобто встановлює певні вимоги до сфери почуттєвого. Е. не є ні теорією мистецтва, ні теорією почуттєвого сприйняття, як стверджує франц. філософ Ж. Рансьєр; вона вводить розмежування у сферу почуттів, встановлює певний режим ідентифікації та осмислення мист. творів. Очевидно, до перегляду теор. підґрунтя Е. спонукають досягнення в гуманітар. та природн. науках, які спростовують есенціаліст. (віра в абсолютні істини і сутності) засади традиц. погляду на сферу почуттів і мистецтво. Поміт. впливу естет. теорія зазнала з боку когнітив. наук (нейрофізіологія, лінгвістика, психологія, еволюц. теорія), фемініст. студій, соц. теорії. Когнітивні науки дослід. шляхом демонструють феномени свідомості та механізми візуал. сприйняття (У. Матурана). Фемініст. Е. спростовує нейтральність (універсальність) естет. принципів побудови історії мистецтва, виявляючи приховані репресивні функції в традиц. естет. дискурсі. Соц. теорії розкривають сусп. механізми появи та відтворення упереджень, на яких ґрунтується традиц. Е. Це стосується існування «чистої Е.», «чистого погляду» (наїв.), «чистого мистецтва» (П. Бурдьє), які «зраджують» свою ідеол. природу та функціональність у соц. системах. Ці теорії розглядають не естет. об’єкти, а системні зв’язки, в яких створені людьми речі трансформуються в естет. цінності. Соціол. критику Е. доповнюють культурол. критикою та «візуал. студіями», які на мікрорівні будови об’єктів та репрезентацій вивчають вплив образів на людину в різних сферах життя (повсякденність, політика, економіка). Е. ніби втрачає преференції у дослідженні як мистецтва, так і образів; спираючись на ін. науки, вона отримує шанс розширити своє предметне значення, здобути нові можливості теор. аналізу. Інтерес до Е. зростає, і є підстави вважати, що саме з нею буде пов’язане формування нової парадигми мислення в сфері гуманітар. наук.

Завантажити статтю