Естетика

Визначення і загальна характеристика

ЕСТЕ́ТИКА (від грец. αἰσϑητικός — чут­тєво спри­йманий) — філософська наука, яка ви­вчає сферу естетичного ставле­н­ня людини до світу; теорія прекрасного і мистецтва. Термін «Е.» за­провадив у 18 ст. нім. філософ О. Баумґартен як назву для дисципліни, мета якої дослідити досконалість почут­тєвого пі­зна­н­ня та осягнути мистецтво прекрасно мислити. Спочатку «естетичне» не асоціювали з прекрасним, мистецтвом і смаком. У 17–18 ст. це слово означало «від­чу­т­тя», «почут­тєве сприйня­т­тя»; у філософії вживали для по­значе­н­ня нижчого рівня пі­зна­н­ня. О. Баумґартен поділяв таке упередже­н­ня, проте наголошував на специфічності почут­тєвого пі­зна­н­ня порівняно з раціональним (логічним), на особливому значен­ні почут­тєвої сфери для люд. існува­н­ня, адже почу­т­тя роблять людину щасливою. Зафіксував істотне зміще­н­ня у ро­зумін­ні терміна «естетичне» від почут­тєвого сприйня­т­тя (гносеологія) до почут­тєвого задоволе­н­ня (психологія, антропологія, Е.). І. Кант чітко від­межував естет. сферу від пі­знавальної та практичної; ви­окремив типи задоволень: від прекрасного, приємного й доброго. Лише перше зарахував до сфери Е. і ви­значив його як «незацікавлене задоволе­н­ня» (без певної мети, ґрунтується на грі уяви). Естет. пита­н­ня «Що є прекрасним?» стосується обʼєктів зовн. світу, проте виражає внутр. стан людини (взаємодію здатностей), а не стан світу (властивості речей). По­єд­на­н­ня в понят­ті «естетичне» обох значень — сприйня­т­тя (зовнішнього) та задоволе­н­ня (внутрішнього) — створило основу для ви­окремле­н­ня Е. в межах філос. зна­н­ня і при­звело до суперечностей у міркува­н­нях про обʼєкти естет. ставле­н­ня, природу прекрасного й мистецтва, що виражено в опозиціях і парадоксах, які намагаються роз­вʼязати філософи в різних типах естет. теорій. Найчастіше мають на увазі по­єд­на­н­ня в естет. сприйнят­ті без­посереднього та опосередкованого, субʼєктивного й обʼєктивного, індивідуального та всезагального, автономного й гетерономного, чут­тєвого і надчут­тєвого. Вагомий внесок у роз­виток Е. зробив Г. Ґеґель, ви­значивши предмет Е. як «прекрасне у мистецтві» і спрямувавши увагу на художню творчість, повʼязав її з пі­зна­н­ням. У його теорії роз­горнуто грандіозну картину істор. роз­витку мистецтва, об­ґрунтовано по­ступальність роз­витку його форм, видів і жанрів. Г. Ґеґель пере­творив Е. на філософію мистецтва. Саме таке ро­зумі­н­ня Е. домінує в академ. зх. філософії. Осн. поня­т­тя Е.: прекрасне, під­несене, естет. смак, геній, ідеал, образ, художня творчість, художнє сприйня­т­тя, естет. досвід. Деякі поня­т­тя та аспекти мист. творчості про­аналізували давньогрец. мислителі. У творах Платона й Аристотеля наявні роз­робки понять «прекрасне», «трагічне» і «комічне»; об­ґрунтува­н­ня першої та найбільш впливової концепції мистецтва — міметичної (від. грец. μιμητής — наслідува­н­ня, від­творе­н­ня). У середньовіч­чі доводили божествен­не походже­н­ня прекрасного та істотну єд­ність краси і блага, роз­різняли істин­ну та неістин­ну красу (привабливість), міркували про вплив прекрасного на душу людини, прагнули осягнути витоки люд. творчості. І хоча поня­т­тя «прекрасне», «мистецтво» та «творчість» мали від­мін­ний від сучасного зміст, філос. роз­думи над ними склали основу для роз­робле­н­ня естет. теорії в остан­ні два столі­т­тя (до недавнього часу її мислили як універсальну). Спробу роз­робити таку теорію у 20 ст. здійснив нім. філософ Т. Адорно. Пер­спектива побудови естет. теорії з кроскультур. статусом (для будь-яких культур. контекс­тів) сучас. дослідникам видається про­блематичною, оскільки вироблено новий істор. по­гляд на людину і мистецтво, що змушує зважати на від­мін­ність способів існува­н­ня образів до «епохи мистецтва» і в межах такої епохи (Г. Бельтинґ). Необхідно також за­уважувати на моменті, коли мистецтво здобуває соц. автономність та особливі критерії для оцінки мист. здобутків. Показовим є факт, що слово «мистецтво» в Європі до 18 ст. здебільшого вживали у множині; в «епоху мистецтва» сформувалося сучасне ро­зумі­н­ня мистецтва в однині, від­дзеркалюючи ситуацію з мист. практиками, але не меншою мірою ви­значаючи сенс, спрямованість мист. діяльності та ставле­н­ня до неї у су­спільстві. Поня­т­тя, роз­роблені у 18–19 ст., в «епоху мистецтва» потребують нового тлумаче­н­ня, насамперед поня­т­тя «під­несене». Докладно роз­роблене в працях І. Канта та Е. Бьорка як спосіб осягне­н­ня природи і класич. мистецтва, його осмислено з постмодерніст. позицій: стало продуктивним для аналізу сучас. мист. практик, даючи можливість збагнути посиле­н­ня концептуал. аспектів у худож. творчості та схильність художників до екс­периментів. Авангард не можна називати мистецтвом прекрасного; його доцільно вважати мистецтвом під­несеного, доводив Ж.-Ф. Ліотар, за умови, що під­несене тлумачитимуть як драму висловле­н­ня та візуалізації невимовного. Із плином часу естетикам доводиться від­мовлятися від окремих понять та теорій минулого як нерелевант. наявному стану соц. і культур. практик. Естет. теорія збагачується поня­т­тями із суміж. гуманітар. наук (хаос, симуляція, абсурд, ризома, лабіринт, тілесність, гіпер­реальність тощо). Наріж. каменем Е. завжди була теорія мистецтва: ви­значе­н­ня сутності, функцій та динаміки істор. форм мист. діяльності. Спочатку мислителі прагнули чітко роз­різнити мист. творчість і ремісниц. діяльність, що вдалося зробити лише у 18 ст. за рахунок уведе­н­ня в естет. теорію понять «смак» та «геній». У 19 ст. посилено ір­раціоналіст. тенденції у філос. науках; мистецтво ро­зуміли як сферу таємничої зачарованості й містич. про­зрінь, формувалася «естет. релігія» мистецтва (Г. Ґадамер). У 20 ст. естет. теорію помітно раціоналізовано через пошире­н­ня нових методів — герменевтики, структуралізму (пост­структуралізму), семіотики, психо­аналізу, декон­структивізму, що конкурували із традиційно феноменол. під­ходом Е., який вимагав виходити з без­посередності естет. досвіду і пере­жива­н­ня. Естет. досвід під­давали теор. демонтажу, логіч. дублюван­ню та інтер­претації.

В Україні у 1980–90 рр. поширен­ню нових теор. під­ходів в Е., зокрема психоаналітичних, сприяли праці Л. Левчук. Водночас у середовищі зх. філософів і критиків посилено протидію раціоналізуючому по­гляду на мистецтво: актуальним знову стають гасла довіри до без­посеред. почу­т­тя, лунають заклики повернутися до самого твору, незі­псованої тлумаче­н­нями «еротики мистецтва» (С. Зонтаґ). Під тиском мист. практик в англо-амер. Е. 2-ї пол. 20 ст. ключовою стає про­блема дефініції мистецтва. Якщо мист. обʼєкт нічим не від­різняється від побут. речі (Е. Варгол), а мистецтва загалом пере­стають бути «красними», якими їх традиційно ре­презентувала Е., запит на нову теорію мистецтва зро­став. Сформовано два під­ходи до ви­значе­н­ня мистецтва: перший (традиційний) спрямовує до пошуку історично не­змін. якостей мист. твору або сутності мистецтва; другий акцентує увагу на ін­ституц., істор. та культур. умовах функціонува­н­ня мист. творів. Роз­роблено кілька теорій мистецтва — ін­ституціональна, функціональна, історична, нормативна; але вони виявилися незадовільними, що врешті-решт змусило по­ставити пита­н­ня про від­мову від дефініції. Не­спроможність філософів ви­значити мистецтво можна пояснити «кінцем мистецтва» (А. Данто), що означає не припине­н­ня мист. діяльності, а докорін­ну зміну пануючих умов ідентифікації та осмисле­н­ня мист. творів. У 20 ст. активізовано дис­кусії від­носно ключового для Е. поня­т­тя — «естетичне» (ставле­н­ня, сприйня­т­тя, судже­н­ня). Чи існує на­справді те, що називають естет. досві­дом? Амер. філософ Дж. Дьюї від­кидав існува­н­ня естет. досвіду як складової люд. досвіду, доводячи, що естетичним варто називати будь-який досвід, по­значений пере­жива­н­ням повноти та цілісності життя. Це є «чиста» або вища форма досвіду, яку завжди прагнули втілювати і від­творювати митці. Подібну теорію досвіду на марксист. ґрунті у 1970–80 рр. пропонував укр. філософ А. Канарський, вважаючи, що естетичним називають стан, для якого характерним є пере­жива­н­ня «повноти і завершеності» люд. буття; стан пере­жива­н­ня вищої міри реалізації сутніс. сил людини в окремому моменті життя та в будь-якій сфері діяльності. Е. тлумачив як науку про генезис почут­тєвої культури людини. Одним з осн. чин­ників, що стимулювали пере­гляд ви­значал. принципів Е. в дослідж. остан­ніх десятиліть, стали глибокі зміни в структурі, комунікаціях та цін­ніс. орієнтаціях су­спільства, насамперед західного. З огляду на заг. естетизацію життя (міське середовище, медіа, реклама) філософи наголошують на необхідності поверне­н­ня до початк. задуму Е. як науки про почут­тєве сприйня­т­тя, на від­міну від її ро­зумі­н­ня як філософії мистецтва. Один із роз­горнутих проектів пере­будови Е., який по­єд­нує філософію мистецтва, вче­н­ня про прекрасне і теорію почут­тєвого сприйня­т­тя за­пропонував В. Велиш. Актуальним є пита­н­ня про осмисле­н­ня Е. як істор. явища та дискурсу (способу міркува­н­ня) політ. походже­н­ня і значе­н­ня, тобто встановлює певні вимоги до сфери почут­тєвого. Е. не є ні теорією мистецтва, ні теорією почут­тєвого сприйня­т­тя, як стверджує франц. філософ Ж. Рансьєр; вона вводить роз­межува­н­ня у сферу почут­тів, встановлює певний режим ідентифікації та осмисле­н­ня мист. творів. Очевидно, до пере­гляду теор. під­ґрунтя Е. спонукають досягне­н­ня в гуманітар. та природн. науках, які спростовують есенціаліст. (віра в абсолютні істини і сутності) засади традиц. по­гляду на сферу почут­тів і мистецтво. Поміт. впливу естет. теорія за­знала з боку когнітив. наук (нейрофізіологія, лінгвістика, психологія, еволюц. теорія), фемініст. студій, соц. теорії. Когнітивні науки дослід. шляхом демонструють феномени сві­домості та механізми візуал. сприйня­т­тя (У. Матурана). Фемініст. Е. спростовує нейтральність (універсальність) естет. принципів побудови історії мистецтва, виявляючи приховані ре­пресивні функції в традиц. естет. дискурсі. Соц. теорії роз­кривають сусп. механізми появи та від­творе­н­ня упереджень, на яких ґрунтується традиц. Е. Це стосується існува­н­ня «чистої Е.», «чистого по­гляду» (наїв.), «чистого мистецтва» (П. Бурдьє), які «зраджують» свою ідеол. природу та функціональність у соц. системах. Ці теорії роз­глядають не естет. обʼєкти, а системні звʼязки, в яких створені людьми речі транс­формуються в естет. цін­ності. Соціол. критику Е. доповнюють культурол. критикою та «візуал. студіями», які на мікрорівні будови обʼєктів та ре­презентацій ви­вчають вплив образів на людину в різних сферах життя (повсякден­ність, політика, економіка). Е. ніби втрачає преференції у досліджен­ні як мистецтва, так і образів; спираючись на ін. науки, вона отримує шанс роз­ширити своє предметне значе­н­ня, здобути нові можливості теор. аналізу. Інтерес до Е. зро­стає, і є під­стави вважати, що саме з нею буде повʼязане формува­н­ня нової парадигми мисле­н­ня в сфері гуманітар. наук.

Літ.: J. Dewey. Art as Experience. New York; London, 1934; Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика: В 4 т. / Пер. с нем. Москва, 1968–71; Канарский А. С. Диалектика эстетического процес­са: Диалектика эстетического как теория чувствен­ного по­знания. К., 1979; Левчук Л. Т. Західноєвропейська естетика ХХ столі­т­тя. К., 1997; Адорно Т. В. Эстетическая теория = Asthetische Theorie / Пер. с нем. Москва, 2001; Бельтинг Х. Образ и культ. История образа до эпохи искус­ства / Пер. с нем. Москва, 2002; Бурдьє П. Исторический генезис чи­стой естетики / Пер. с франц. // Новое лит. обозрение. 2003. № 60; Кант І. Естетика / Пер. з нім. Л., 2007; Рансьер Ж. Разделяя чувствен­ное / Пер. с франц. С.-Петербург, 2007.

І. А. Бондаревська

Завантажити статтю