Етногеографія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Етногеографія

ЕТНОГЕОГРА́ФІЯ (від етно… та географія) – науковий напрям, що вивчає чинники (історичні, природні, суспільні), закони і закономірності геопросторової організації етносфери чи її складових частин. Заг. об’єкт вивчення Е. – демогр. сфера, зокрема її етногр. (етнол.) складова, що розвивається і функціонує у взаємозв’язку з ін. сферами сусп-ва і природи (госп., соц., духов., екол. та ін.). Геопростор. орг-ція племен, народів (етносів, субетносів), етніч. та етногр. груп передбачає вивчення поширення цих спільнот на земній поверхні, зокрема вкоріненість у питому етнічну територію, взаємозв’язки і взаємовпливи, формування етніч. територ. спільнот і їх функціонування. Особливу увагу приділяють локал., регіон., заг.-держ. і глобал. спільнотам. У Е. виділяють: заг. Е. (висвітлює теор. та метод. проблеми, встановлює зв’язки із суміж. науками), спец. субдисципліни і напрями (географія духов. та матер. культури етніч. спільнот, лінгвоетногеографія, трибальна (племінна) географія тощо). Гол. наук. категорія Е. – етнічна спільнота (етнос). Е. оперує також такими категоріями, як корінна нація, етнічні меншини, етнічна група, етнографічна група, держава національна, діаспора, етнічна міграція (еміграція, імміграція), мультикультура.

Геогр. відомості про етнічні процеси і спільноти на тер. України у 6 ст. до н. е. подано у праці Геродота «Скіфія» (описано скіфів-орачів, скіфів-землеробів, ін. племена). У працях Страбона (1 ст. до н. е. – 1 ст. н. е), Птолемея (2 ст. н. е.) названо бл. 12-ти «етносів» (скіфи, сармати, тавро-скіфи, карпатці, борисфени, будини та ін.). Етніч. склад Київ. Русі досліджували араб. історики Аль-Масуді, Ібн-Даст та ін. Значну геогр. інформацію про племена і народи Київ. Русі подано у «Повісті минулих літ», «Київському літописі», «Галицько-Волинському літописі», де описано територ. поширення корінних староукр. (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, білі хорвати, уличі й тиверці), слов’ян. (радимичі, в’ятичі, кривичі), лето-литов., угро-фін. племен і народів (чудь, муром, весь, мордва, іжорці та ін.), їхню культуру і зв’язки з Київ. Руссю. У 17 ст. вийшла кн. франц. інж. і картографа Ґ. де Боплана, присвяч. українцям, їх звичаям, громад., соц. і військ. орг-ції.

Укр. нац. і регіон. Е. інтенсивно розвивали переважно історики та етнографи наприкінці 18 ст. – у 2-й пол. 19 ст. (В. Рубан, Я. Маркович, П. Чубинський, В. Антонович, М. Грушевський, Г. Величко та ін.). На поч. 20 ст. основоположник укр. нац. географії С. Рудницький заклав теор. основи Е. («Нинішня географія», 1905; «Коротка географія України. Ч. 2. Антропогеографія», 1914; обидві – Львів; «Land und Volk», Wien, 1916), описав поширення українців на їхній нац. території і у світі («Огляд національної території України», Берлін, 1923). За рад. часів Е. розвивалася нерівномірно: характеризувалася підйомом у 1920-х рр. (створення 1919 в Києві Демогр. ін-ту УАН (від 1934 – Ін-т демографії і сан. статистики ВУАН) на чолі з М. Птухою; орг-ція 1926 у Харкові С. Рудницьким Укр. НДІ географії і картографії; обидва закриті у 1930-х рр.) і занепадом у 1930–80-х рр. Більшість учених була репрес., частина емігрувала і (або) розвивала Е. за межами УРСР (В. Садовський – Львів, Прага, Варшава; М. Кордуба – Львів, Варшава; В. Кубійович – Краків, Львів, м. Сарсель побл. Парижа; І. Тесля – Краків, Львів, Оттава; О. Степанів – Відень, Львів). 1937 у Львові видано «Атлас України і сумежних країв» (із серією етніч. карт) за ред. В. Кубійовича. Значний внесок у розвиток сучас. укр. Е. зробили В. Наулко, В. Євтух, Ф. Жилко, І. Винниченко (усі – Київ), Ф. Заставний, А. Данилюк, Р. Кирчів, М. Лаврук, М. Дністрянський, І. Ровенчак, О. Шаблій (усі – Львів), О. і Б. Заставецький (Тернопіль), П. Ебергардт (Варшава) та ін.

Літ.: Шаблій О. І. Теоретичні і методичні проблеми розвитку етнічної географії України // Сучасні проблеми географії насел. в Україні. Лц., 1993; Заставний Ф. Д. Населення України. Л., 1993; Данилюк А. Г. Шляхами України: Етногр. нарис. Л., 2003; Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнар. досвіду. К., 2004; Лаврук М. М. Гуцули українських Карпат (етногеографічне дослідження). Л., 2005; Дністрянський М. М. Етнополітична географія України: проблеми методології, теорії і практики. Л., 2008.

О. І. Шаблій

Стаття оновлена: 2009