Етнос

Е́ТНОС (від етно…) — спільнота, у яку люди обʼ­єд­нані уявле­н­нями про спільне походже­н­ня та наявністю культурної спільності — мови, звичаїв, міфів, епосу. Сукупність спільних культурних елементів по­значають терміном «етнокультура». Під­ставою віри у спільне походже­н­ня можуть бути як реальні, так і уявні об­ставини. Поня­т­тя «етнос»

• по­єд­нує в собі обʼєктивний складник (культурну спільність) із субʼєктивним — етнічною самосві­домістю (усві­домле­н­ня індиві­дом власної належності до даної спільноти як чогось від­мін­ного від інших спільнот);
• містить у собі елемент проти­ставле­н­ня іншим спільнотам («ми» — «вони», «свої» — «чужі») та деяке уявле­н­ня про основу своєї єд­ності.

Е. Сміт ви­окремив 6 ознак етнічної ідентичності:

1. 1) групова власна назва;
2. 2) міф про спільних предків;
3. 3) спільна історична памʼять;
4. 4) ознаки спільної культури, що від­різняють дану спільноту від інших;
5. 5) звʼязок із конкретним «рідним краєм»;
6. 6) почу­т­тя солідарності у значної частини населе­н­ня.

Європейці за­стосовують як самона­зву слова, похідні від латинського «populus» (народ) або ж слово «нація». Хоча у формуван­ні європейських націй етнічний чин­ник ві­ді­гравав важливу роль, однак це тривалий час залишалося поза увагою (націю ро­зуміли перед­усім як політичне утворе­н­ня). Оскільки слово «етнос» мало занижені чи негативні смислові від­тінки, то на Заході (особливо в англомовних країнах) його використовували щодо етнічних груп. Тому в англійській мові до остан­нього часу існував тільки прикметник «ethnic» («етнічний»), у ролі від­повід­ного імен­ника пере­важно використовують французьке слово «ethnie». Усві­домле­н­ня того, що «ми всі етнічні», у західній сві­домості — явище недавнього часу. Щоправда, у тих європейських націй, які від­носно пізно створили національну державу (німці, норвежці, фіни, чехи), пере­важав наголос на культурному (етнічному) ро­зумін­ні націй, але слово «етнос» при цьому здебільшого не використовували. Терміном «етнос» чи висловом «етнічна спільнота» можна по­значати деякі ширші та вужчі культурні цілості (на­приклад, давній грек міг ідентифікувати себе з ел­лінами або ж племенем). У таких випадках етнологи іноді використовують терміни «надетнос» («суперетнос») і «субетнос»: за­стосува­н­ня цих понять залежить від того, яку саме спільноту вважають етносом. Етнокультурну спільність словʼян в історичний період слід роз­глядати швидше як надетнічну культурну спільність (етносами у ран­ній період були племін­ні утворе­н­ня, а у наш час — етнічні нації). У виникнен­ні етнічних націй етнічний чин­ник ві­ді­грав важливу роль, але у взаємодії з ідеологічними, політичними, культурними, юридичними чин­никами.

Буття етнічних спільнот — динамічний процес, у якому взаємодіють культурна інтеграція та диференціація. Якщо культурні від­мін­ності, що виникають в межах етносу, не по­глиблюються на­стільки, щоб «ро­зі­рвати» етнос, то ці від­мін­ності зумовлять появу «субетносів». По­глибле­н­ня культурних роз­ходжень субетносів може при­звести до пере­творе­н­ня їх в окремі етноси, хоча й культурно споріднені. Одначе культурна спорідненість етносів не обовʼязково є наслідком внутрішньої диференціації, часто вона впроваджена «зверху». Навпаки, надетнічна культурна спільність, що може мати як внутрішнє, так і зовнішнє походже­н­ня, здатна пере­творити колишні етноси в субетноси: деякі сучасні регіональні культурні особливості (на­приклад, діалекти) за своїм походже­н­ням є субетнічними (субнаціональними) утворе­н­нями. Дослідже­н­ня етнічності утворює дві взаємоповʼязані галузі ви­вче­н­ня — зʼясува­н­ня суті етнічності (теорія етнічності) та етногенезу.

Обʼєктивні наукові дослідже­н­ня у цих галузях стали можливими в незалежній Україні. Зʼявилася низка концепцій від науково об­ґрунтованих до фантастичних (дається взнаки довготривала ізоляція від західних досліджень етнічності). Раніше етнологічні дослідже­н­ня шкодили імперські ідеологічні стереотипи, зараз джерелом деяких фантастичних (міфоподібних) версій етногенезу став їхній компенсаційний характер. Крізь це «проходили» європейські нації у початковий період утвердже­н­ня національної держави. Щоб компенсувати наявну слабкість нації (зокрема її від­сталість у процесах модернізації), пере­важно звеличують історичне минуле, аби тим від­крити додаткове джерело національного самоутвердже­н­ня. Остан­нім часом в Україні зʼявляються спроби наукового роз­гляду як природи етнічності, так і про­блеми етногенезу українців. Див. Етнологія, Етногенез українського народу.

Завантажити статтю