Етюд

Визначення і загальна характеристика

ЕТЮ́Д (франц. étude, від лат. studium — старан­ність, заня­т­тя, ви­вче­н­ня, студіюва­н­ня) — у літературі, музиці, образотворчому мистецтві — твір фрагментарного характеру, що дає поверхове уявле­н­ня про зображувану подію, картину, на­стрій тощо; у театральному мистецтві — вправа, що сприяє вдосконален­ню акторської майстерності. Поня­т­тя «Е.» вживають також у балеті (хореогр. Е.) на по­значе­н­ня сольного концерт. номера або дуету (па-де-де). Ві­доме воно й у грі в шахи (шашки), де означає вправу з невеликою кількістю фігур у певній позиції.

Етюд у літературі — невеликий за обсягом, пере­важно без­фабульний твір (на­приклад, «Лялечка», «Цвіт яблуні», «Неві­домий» М. Коцюбинського; «Дорога», «Вечірня година» В. Стефаника; «У Кравчини обідають», «Три зозулі з поклоном» Г. Тютюн­ника). Синонімами Е. є студія, образок, шкіц, ескіз (вказують на сві­дому незавершеність твору). Інколи Е. називають літ. або філос. нарис (зокрема зб. «Японські етюди» О. Гончара). Ві­домий драм. Е. «Проща­н­ня» Лесі Українки, у поезії його активно використовує І. Драч («Лебединий етюд», «Нічний етюд»).

Етюд у музиці — музична пʼєса, при­значена для вдосконале­н­ня технічних навичок гри на інструменті. Набула пошире­н­ня в добу романтизму (19 ст.) у звʼязку з роз­витком віртуоз. виконавства. Роз­різняють ін­структивні та художні Е. Кожний із таких Е. близький до вправи (проте завершений за формою) і роз­рахов. на певний вид техніки (гами, арпеджіо, по­двійні ноти, октави тощо). Окрім ін­структив. мети, худож. тип Е. наділений яскравою образністю і при­значений для викона­н­ня на концерт. естраді. Першими прикладами худож. типу Е. стали «24 ка­приси» для скрипки соло Н. Паґаніні (1801–07), що згодом склали основу для фортепіан. транс­крипцій Р. Шуман­на й Ф. Ліста. У фортепіан. музиці романтизму цей тип Е. тяжіє інколи до камерності (Ф. Шопен), подекуди — до мас­штаб. стилю al fresko як велика форма, засн. на принципах монотематизму (Ф. Ліст). Обидва типи, особливо про­грам. Е. Ф. Ліста (засн. на більшій фактур. різноманітності), сприяли подальшому роз­витку жанру Е. (зокрема своєрід. модифікацією Е. стали «Етюди-картини» С. Рахманінова та Е. О. Скрябіна). В укр. музиці вирізняють ін­структивні й художні Е. До ін­структив. належать 35 фортепіан. Е. І. Берковича (1950), 5 Е. Ю. Олійника (1969) та ін., для скрипки — «Ритмічні етюди» І. Добржинця, Е. О. Москвичева, серії Е. О. Станка (1962–84) та ін., віолончелі — Е. Ф. Мул­лерта, О. Станка, домри — Б. Міхєєва, валторни — Л. Колодуба та ін., баяна — А. Білошицького, В. Власова, труби — М. Бердиєва, бандури — «Терціальні етюди» Г. Хоткевича, «Поліфонічні етюди» для хору й «Етюди для співу» С. Павлюченка та ін., кларнета — аплікатурні Е. С. Ригіна тощо. Значно більше худож. Е. у за­пропонов. укр. музико­знавцем В. Клином класифікації, де виділено осн. 4 типи: романт., неокласич., екс­пресив., колористичний. Першими яскравими зразками стали 2 цикли В. Косенка: «Етюди» (1922–23) та «11 етюдів у формі старовин­них танців» (1928–30), що ре­презентують романт. і класич. типи. Найпоширенішим є екс­пресив. тип: «Карусель» К. Шиповича (1928), «Вічний рух» М. Сильванського (1961) тощо. Традицію Е.-картин С. Рахманінова продовжили А. Коломієць, О. Жук, В. Сєчкін, М. Сильванський, А. Штогаренко. Концертні Е. писали також: для фортепіано — І. Белза, А. Бенш, О. Красотов, Г. Лапшинський, Л. Ревуцький, Г. Таранов, віолончелі — М. Букиник, органа — В. Ніколаєв та ін. Нерідко трапляються й про­грамні Е.: для фортепіано — «Весняний етюд» А. Мухи, «Карпатський етюд» Б. Фільц, баяна — «Космічний етюд» М. Михальченка тощо. У джаз. стилі для дітей написано «Три етюди» Л. Юріної (1990). Прикладами синтет. жанру є фортепіан. Е.-скерцо М. Вілінського (1918) й концерт. Е.-рондо Б. Лятошинського (1962). До жанру Е. зверталися також В. Балей, Ф. Блуменфельд, О. Ґрінберґ, В. Грудин, В. Довженко, Ф. Євсевський, В. Кіпа, В. Костенко, Б. Котюк, О. Левич, Л. Мельник, О. Некрасов, В. Овчаренко, В. Птушкін, Ю. Рожавська, А. Свєчников, М. Степаненко, В. Стеценко, С. Хіцунов, С. Єременко та ін.

Також вживають термін «Е.» на по­значе­н­ня муз. нарису. Прикладами таких Е. є оперні Е. М. Вериківського — «Байка про Будяка й Троянду» (сл. Л. Глібова), «Втікачі» (за М. Коцюбинським; обидва — 1948); вокал.-симф. — «Два осін­ні етюди» Л. Самодаєвої (сл. І. Потоцького, 1986); для симф. оркестру — «Симфонічні етюди» Т. Маєрського (1934), «Епічний етюд» М. Старицького, «Етюди оптимізму» для фортепіано з орке­стром В. Борисова (обидва — 1985), 4 Е. «Пори року» М. Чембержі (1987), «Симфонічні етюди» М. Денисенко (1989–92), симф. Е. «Farewell» О. Красотова (1997).

Літ.: Панкратова В. Малые инструментальные формы (прелюдия, ноктюрн, этюд). Москва, 1962; D. Themelis. Etude ou Caprice. Die Entstehungsgeschichte der Violinetüde. München, 1964; Вахраньов Ю. Фортепіан­ні етюди В. Косенка. К., 1970.

О. П. Кушнірук

Етюд в образотворчому мистецтві — первісний, допоміжний малюнок для майбутнього твору, виконаний з натури; ескіз. За допомогою Е. (начерку, замальовки) митець опрацьовує деталі задуманої картини чи скульптур. композиції, вирішує спец. пита­н­ня худож. практики, удосконалює профес. майстерність.

Етюд у театральному мистецтві — вид репетицій і вправ зі сценічних дій для роз­витку і вдосконале­н­ня акторської майстерності. Е. до­зволяє творчо дослідити («ро­зумом і тілом») будь-яку жит­тєву дію люд. вчинку чи подію в умовах сценіч. самопочу­т­тя. Таке тлумаче­н­ня Е. повʼяз. з одним із ви­значень К. Станіславського — «Е. як спогад про життя». У худож. театрі Е. за­ймалися задовго до того, як К. Станіславський ді­йшов думки про необхідність аналізу ролі. Робили Е. на попередні ролі, на теми подій, що від­бувалися між актами, навіть у періоди, коли актор вільно володів образом. Так, В. Немирович-Данченко пропонував Е. на ситуації, що не входили у пʼєсу, щоб пере­вірити, на­скільки глибоко споріднений актор з образом. Е. допомагає актору зна­йти форму вираже­н­ня думки, закладеної автором. Якщо у автора є монолог, то ім­провізація актора має на­ближатися до монолог. форми й не зводитися до фраз, що лише схематично пере­дають автор. задум. Е. неможливий без внутр. монологу. Ім­провізуючи в Е., актор досить часто на­ближається до стилю автора, потрапляє у той жанр, в якому написана пʼєса. Пере­хід до репетицій з точним автор. текс­том від­бувається по­ступово, тоді як одна сцена може роз­роблятися етюдно, інша вже від­бувається за цим текс­том. Е. вважають одним із кращих методів роботи над створе­н­ням образу.

А. П. Овчин­никова

Завантажити статтю