Жук Михайло Іванович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Жук Михайло Іванович

ЖУК Михайло Іванович (псевд. – О. Мігулес; 20. 09(02. 10). 1882, м. Каховка, нині Херсон. обл. – 07. 06. 1964, Одеса) – живописець, графік, педагог і письменник. Чл. АРМУ, Асоц. художників Червоної України (1920-і рр.), СХУ (1947). Навч. у Київ. рисув. школі М. Мурашка (1896–99), Моск. уч-щі живопису, скульптури та арх-ри (1899–1900; викл. К. Коровін, В. Сєров), закін. Краків. АМ (1904; викл. С. Виспянський, Я.-Ґ. Станіславський, Ю. Мегоффер). Викладав малювання у Черніг. приват. жін. г-зії та духов. семінарії (1905–16). Один із проф.-фундаторів Укр. АМ у Києві (1917). В Одесі: від 1917 – проф., 1925–32 – кер. графіч. та керам. майстерень худож. ін-ту; викл. малюнку, графіки та кераміки худож. уч-ща (1932–55, з перервами). Осн. галузі – станк. живопис, книжк. і станк. графіка, кераміка. Пріоритетними у графіці вважав техніки дереворита, офорта, ксилографії та авторські. Учасник мист. виставок від 1903. Персон. – у Києві (1904, 1987 – посмертна), Одесі (1977, 1993 – посмертні). Ж. світоглядно близькими були ідеї та програми нац. звучання. У добу УНР пережив мист. й духовне піднесення. Образотворчості Ж. характерні яскрава декоративність та стилізація, наближені до мотивів модерну, але з яскравим нац. забарвленням. У мист. доробку художника – портрети видат. представників укр. твор. еліти кін. 19 – 1-ї пол. 20 ст. Створив низку графіч. панно, присвяч. природі, зокрема рослин. світу. Використовуючи модерні форми, з особливою фантазією стилізував їх, надаючи певного поет. і філос. звучання. Від кінця 1930-х рр. захопився керамікою. За влас. ескізами створив розписи посуду, які за худож. якостями вважають неперевершеним взірцем укр. кераміки. 1905–06 активно писав прозу й поезію; його підтримував М. Коцюбинський, який був першим рецензентом і сприяв публікації. Перші літ. твори Ж. опубл. у «ЛНВ» (оповідання «Мені казали: ще молодий!», 1906; психол. новела «Дора», 1907; поезія «Захмарилось небо», 1908). Друкувався у часописах «Молода Україна», «Дзвін», «Шлях», «Музагет», «Шквал». У поезії значну увагу приділяв образам природи. У його поет. баченні природи домінує суб’єктив. погляд – підкреслено асоціативне, образно-індивідуал., гіперметафоричне сприйняття природ. форм. У ліриці Ж. наявні компоненти модер. поет. мислення. У проз. жанрах звертався до психол. етюду, новели, оповідання. Прагнув відтворити метаморфози, що відбуваються у підсвідомості, межують з іррац. виявами люд. природи. У новелістиці Ж. – схильність до лірико-драм. колізій, осн. у ній – зображення психол. мікродрами. Залишив спогади про М. Коцюбинського, І. Франка. Автор зб. «Співи Землі» (Чг., 1912); вінка сонетів (1918; опубл. у кн. В. Чаплі «Сонет в українській поезії», Х.; О., 1930); п’єс (зокрема «Легенда», 1920; «Плебейка»), мистецтвознав. статей; переклав драму «Троянда і Хрест» О. Блока, низку п’єс О. Вайлда. Значну увагу приділяв написанню творів для дітей, які сам ілюстрував: зб. казок і оповідань «Ох» (1908), «Казки» (1920), «Дрімайлики» (1923; усі – Чернігів), «Прийшла зима» (Х., 1927), «Годинник: Сценка-забава» (Х., 1928). Роботи зберігаються в НХМ, Черніг., Харків. та Одес. ХМ. Серед учнів – П. Тичина.

Тв.: «Яр на околиці Чернігова» (1895), «Пейзаж з озером» (1899), «Дівчина у кріслі», «Гуцул» (обидва – 1902), «Дівчина в польському костюмі» (1903); портрети – М. Біляшівського, Б. Лепкого (обидва – 1903), М. Коцюбинського (1907; 1909; 1925; 1929), М. Вороного (1917), Леся Курбаса (1918; 1919), М. Лисенка, П. Тичини, Д. Загула, Ю. Меженка, В. Чумака (усі – 1919), Г. Сковороди, Лесі Українки (обидва – 1920), М. Хвильового, Є. Єфремова, В. Сосюри, М. Зерова, І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Г. Сковороди, Марка Вовчка (усі – 1925), І. Франка (1925; 1927), Н. Ужвій (1926), В. Винниченка, В. Василька (обидва – 1928), В. Блакитного (1929), Т. Шевченка (1931), О. Новаківського, Ф. Кричевського, Г. Нарбута, В. Пальмова, М. Бурачека, М. Бойчука, Ю. Михайлова, М. Пимоненка, М. Ґе (усі – 1932), «Автопортрети» (1932; 1940-і рр.), О. Федулова (1937); серія портретів-плакатів укр. письменників (1920–30); панно – «Гвоздика», «Каштан», «Лілеї» (усі – 1908), «Біле та чорне» (1912–14), «Чорнобривці», «Хризантеми», «Квіти» (усі – 1929); ескізи розписів кераміки (1930–52).

Літ.: Михайлів Ю. Михайло Жук // ЖР. 1929. № 5; Выставка произведений М. И. Жука: Каталог. О., 1977; Михайло Жук: Альбом. К., 1987; Михаил Жук: Каталог выставки. О., 1993; Голобородько Я. Мистецький симфонізм Михайла Жука // Дивослово. 2002. № 7; Бушак С. Утверджуючи свої етнокорені: Виповнилося 120 років від дня народж. М. Жука // ОМ. 2004. № 2.

Т. В. Басанець

Стаття оновлена: 2009