ЖУК Михайло Іванович (псевд. — О. Мігулес; 20. 09(02. 10). 1882, м. Каховка, нині Херсон. обл. — 07. 06. 1964, Одеса) — живописець, графік, педагог і письмен­ник. Член АРМУ, Асоц. художників Червоної України (1920-і рр.), СХУ (1947). Навч. у Київ. рисув. школі М. Мурашка (1896–99), Моск. училищі живопису, скульптури та архітектури (1899–1900; викл. К. Коровін, В. Сєров), закін. Краків. АМ (1904; викл. С. Виспянський, Я.-Ґ. Станіславський, Ю. Мегоф­фер). Викладав малюва­н­ня у Черніг. приват. жін. гімназії та духов. семінарії (1905–16). Один із проф.-фундаторів Укр. АМ у Києві (1917). В Одесі: від 1917 — проф., 1925–32 — керівник графіч. та керам. майстерень худож. ін­ституту; викл. малюнку, графіки та кераміки худож. училища (1932–55, з пере­рвами). Основні галузі — станк. живопис, книжк. і станк. графіка, кераміка. Пріоритетними у графіці вважав техніки дереворита, офорта, ксило­графії та авторські. Учасник мистецьких ви­ставок від 1903. Персон. — у Києві (1904, 1987 — посмертна), Одесі (1977, 1993 — посмертні). Ж. світо­глядно близькими були ідеї та про­грами нац. звуча­н­ня. У добу УНР пере­жив мист. й духовне під­несе­н­ня. Образотворчості Ж. характерні яскрава декоративність та стилізація, на­ближені до мотивів модерну, але з яскравим нац. забарвле­н­ням. У мист. доробку художника — порт­рети видат. пред­ставників укр. твор. еліти кін. 19 — 1-ї пол. 20 ст. Створив низку графіч. панно, присвяч. природі, зокрема рослин. світу. Використовуючи модерні форми, з особливою фантазією стилізував їх, надаючи певного поет. і філос. звуча­н­ня. Від кінця 1930-х рр. захопився керамікою. За влас. ескізами створив роз­писи посуду, які за худож. якостями вважають неперевершеним взірцем укр. кераміки. 1905–06 активно писав прозу й поезію; його під­тримував М. Коцюбинський, який був першим рецензентом і сприяв публікації. Перші літ. твори Ж. опубл. у «ЛНВ» (оповіда­н­ня «Мені казали: ще молодий!», 1906; психол. новела «Дора», 1907; поезія «Захмарилось небо», 1908). Друкувався у часописах «Молода Україна», «Дзвін», «Шлях», «Музагет», «Шквал». У поезії значну увагу приділяв образам природи. У його поет. бачен­ні природи домінує субʼєктив. по­гляд — під­креслено асоціативне, образно-індивідуал., гіперметафоричне сприйня­т­тя природ. форм. У ліриці Ж. наявні компоненти модер. поет. мисле­н­ня. У проз. жанрах звертався до психол. етюду, новели, оповіда­н­ня. Прагнув від­творити метаморфози, що від­буваються у під­сві­домості, межують з іррац. виявами люд. природи. У новелістиці Ж. — схильність до лірико-драм. колізій, осн. у ній — зображе­н­ня психол. мікродрами. Залишив спогади про М. Коцюбинського, І. Франка. Автор зб. «Співи Землі» (Чг., 1912); вінка сонетів (1918; опубл. у кн. В. Чаплі «Сонет в українській поезії», Х.; О., 1930); пʼєс (зокрема «Легенда», 1920; «Плебейка»), мистецтво­знав. статей; пере­клав драму «Троянда і Хрест» О. Блока, низку пʼєс О. Вайлда. Значну увагу приділяв написан­ню творів для дітей, які сам ілюстрував: зб. казок і оповідань «Ох» (1908), «Казки» (1920), «Дрімайлики» (1923; усі — Чернігів), «При­йшла зима» (Х., 1927), «Годин­ник: Сценка-забава» (Х., 1928). Роботи зберігаються в НХМ, Черніг., Харків. та Одес. ХМ. Серед учнів — П. Тичина. Приятелював з Н. Бавріною.