Е

Е — сьома літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на кириличній і латинській графічних основах. Назва літери «е» вживається як іменник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «Е» («ѥстъ»), утворена на основі греко-візантійського ε («епсилона»). У давньоруській писемності відсутня. У пам’ятках староукраїнської писемності фіксується двома типовими графемами: g, е (з певними палеографічними особливостями), що разом з іншими ознаками є показниками часу та місця написання відповідної пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. В сучасній українській літературній мові у наголошеній позиції після твердих приголосних та після голосних у словах іншомовного походження означає нелабіалізовану голосну фонему переднього ряду середнього підняття. В українській мові, на відміну від білоруської і російської мов, не позначає м’якості попереднього приголосного. У ненаголошеній позиції літера «Е» передає звук, що наближається до [и] — [е^и], і є варіантом фонеми [е]: [бе^ирíзка], [ве^ирстáт], [ге^иктáр], [те^ибé]. Це споріднює її з літерою «И», що позначає фонему [и], яка також у ненаголошеній позиції змінює своє звучання, наближаючись до звука [е] — [и^е]. Ця особливість, а також те, що в українських діалектах ненаголошені [е] та [и] не лише наближаються відповідно один до одного, а й можуть взаємозамінюватися, створює труднощі у передаванні їх на письмі. В «Українському правописі» (К., 1993) правилу позначення на письмі ненаголошених [е] та [и] присвячений окремий параграф. Е позначає також вигук, що вживається при вираженні незгоди, незадоволення, недовір’я, досади тощо; крім того, як і в деяких інших мовах, є словесним вираженням почуття здивування та розчарування. Використовується у класифікаційному поділі зі значенням «сьомий»: розділ «е», група «Е». При цифрової нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7^е тощо.

Завантажити статтю