Еволюціонізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Еволюціонізм

ЕВОЛЮЦІОНІ́ЗМ (від еволюція) – напрям у соціокультурній антропології, етнології та етнографії; теорія розвитку людства від простих форм соціальних організацій первісних колективів до сучасних складних суспільних організмів, від примітивних матеріально-культурних засад усього спектра життєзабезпечення до цілісних соціальних, матеріальних, духовних систем. Методол. увага Е. зосереджена на поступальності розвитку культури в її діахронії та динаміці, етнокультур. цілості як фундам. основи розвитку люд. цивілізації, причому розглядають еволюцію окремих елементів культури, сфер її побутування. Еволюціоністи вивчали культуру на макро- та мікроеволюц. рівнях (заг.-люд., етнічне й часткове). Вважалося, що усім явищам на різних істор. етапах властиві однотипні вияви, розвиток яких закладено у початк. стадії. У 18 ст. Ш.-Л. де Монтеск’є запропонував триступеневу еволюц. схему: мисливство–скотарство–цивілізація. Як наук. школа Е. сформувався у 19 ст.; засн. – Е.-Б. Тейлор, Л.-Г. Морґан та Г. Спенсер. Еволюціоніст. концепція, наголошуючи на культур. спільності людства, передбачала єдиний вектор розвитку, який формувався послідовністю культурно-істор. епох. Історія культури людства – спіл. еволюц. процес, єдиний шлях, яким повинні пройти всі народи. У рамках Е. прийнято концепцію еволюції Г. Спенсера, за якою зміна культур. феноменів є незворот. процесом. Люд. культуру у цих межах розглядають як сукупність процесів адаптації людей до природ. оточення, яка чітко простежується упродовж існування Е., особливо у сучас. екол.-антропол. та культурно-матеріаліст. дослідж. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. Е. був чи не єдиною універсал. теорією для пояснення соціокультур. явищ і процесів. На поч. 20 ст. зафіксовано чимало фактів, що не підлягали еволюціоніст. інтерпретації; Е. втратив наук. авторитет і був витіснений функціоналізмом. У серед. 20 ст. ідеї Е. почали відроджуватися й були присвяч. встановленню аналогій, зв’язків між біол. та культур. еволюціями. Неоеволюціонізм охопив увесь спектр теор. орієнтацій, пов’язаних із вивченням необхід. змін у стосунках людини й оточення, і розглядав сусп. розвиток як історично закономірний. На шляху методол. становлення й утвердження осн. наук. позицій були присутні етапи формування теорії класич. Е., з’явилися нові версії еволюц. потоку з комплекс. теор. підходом (застосування істор.-порівнял., структурно-фундам., типол. методів тощо). Серед гол. засад еволюц. теорії – віра у поступальність і прогресивність люд. інтелект. розвитку. Виокремлюють одноліній., універсал. та багатоліній. напрями розвитку наук. Е. У 19 ст. панував одноліній. Е., який вивчав реал. культури, проводячи паралелі між біол. і культур. еволюціями, базувався на розподілі їхніх артефактів за ступенем універсал. еволюц. послідовності. Універсал. Е. притаманний інтерес до культури загалом. Його ідея полягає у виявленні глобал. змін, які формуються на основі розвитку. Ці два напрями відрізняються предметом дослідж. Багатоліній. Е. (або неоеволюціонізм), ідею якого висунув Ю. Стюард, пояснює причини схожості між культурами їхньою паралел. тотожністю, вивчає повторювані причинно-наслідк. відносини в окремих культур. традиціях. До осн. ідей теорії соц. Е. належать безперервність, незворотність та прямолінійність сусп. розвитку. Характерна риса теорії Е. – європоцентризм. Гол. теоретиками Е. вважають Г. Спенсера, Л.-Г. Морґана, Е.-Б. Тейлора, К. Маркса і Ф. Енгельса, які запропонували власні концепції еволюції людства. Г. Спенсер у пр. «The study of sociology» («Основи соціології», Нью-Йорк, 1896) уподібнював люд. культуру до біол. організму, порівнюючи вироб-во з системою харчування, торгівлю – з розподільчою, а державу – з регулятив. системами. Е.-Б. Тейлор класифікував культури переважно на основі їхніх реліг. систем (анімізм, тотемізм, політеїзм тощо), розглядаючи їх як етапи еволюціоніст. розвитку, вершиною якого став монотеїзм (насамперед християнство). Л.-Г. Морґан у пр. «Anicient society» («Стародавнє суспільство», Гарвард, 1965, співавт.) зосередив увагу на всіх культурах, що перебувають на різних стадіях – дикунство, варварство, цивілізація. Перший етап охоплював об’єднання мисливців та збирачів, другий – неписем. землеробів і тваринників, третій – тогочасні народи Європи з їхніми розвиненими формами вироб-ва, соц. і політ. інституціями. Представниками еволюціоніст. концепцій культур. розвитку є Дж. Фрезер (Велика Британія), А. Бастіан і Ю. Ліпперт (Німеччина), Ш. Лєтурно (Франція), Ю. Стюард, Л. Байт та Дж. Мердок (США). За принципом еволюціоніст. культурол. парадигми побудовано шкіл. курс історії: існування людства поділено на етапи давньої, середньовіч., нової та новіт. історій, у яких кожний наступ. період розглядають прогресивнішим відносно попереднього, а також здебільшого сформовано експозиції музеїв. У еволюціоніст. теорії розроблено кілька напрямів за визначал. компонентами у сфері розвитку традиц. культури: культурно-істор. (Л.-Г. Морґан, Г. Спенсер, Е.-Б. Тейлор), соціол. (С. Дюркгайм), біол. (А. Бастіан) і геогр. (Й.-Я. Бхаофен).

В укр. істор. науці прихильником Е. був І. Франко, який виклав свої еволюц. ідеї у пр. «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881) та «Що таке поступ?» (1903). Він зазначив, що матеріаліст. розуміння історії, яке в марксизмі проголошено одним з найбільших наук. відкриттів, зроблених на основі діалект. методу, не що інше, як вдало складена схема еволюції людства. Наприкінці 19 ст. соц. Е. втратив провідні позиції в сусп. науках.

Літ.: Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. Москва, 1983; Тиводар М. Етнологія. Уж., 1998.

С. П. Павлюк

Стаття оновлена: 2009