ЕКЗЕМПЛЯ́РСЬКИЙ Василь Іллiч (30. 12. 1874 (11. 01. 1875), Київ — 20. 06. 1933, там само) — богослов, публiцист. Син І. Екземплярського (див. Ієронім). Закін. Тамбов. духовну семінарію (Росія, 1896) та Київ. духовну академiю зі ступ. канд. богословʼя (1901), де й працював: від 1905 — доцент, від 1907 — екс­траординар. професор кафедри морал. богословʼя. 1912 звільн. з посади згідно з по­становою Священ. Синоду та імператор. указом, які ви­знали викладац. діяльність Е. невід­повід. вимогам Статуту духов. академій і шкідливою. Приводом для вироку була ст. «Гр. Л. Н. Тол­стой и Св. Иоанн Златоуст в их взгляде на жизнен­ное значение заповедей Христовых» (1911), у якій Е. під­тримав вимогу Л. Толстого дотримуватися всіма без винятку заповід­ей Божих та критикував офіц. богословʼя як противник при­стосува­н­ня Церкви до «духу часу», оскільки вона сама уособлює Вічність. До того ж, Е. ви­ступив зі ста­т­тями щодо спів­від­ноше­н­ня моралі та політики й особливого значе­н­ня християн. етики для верхівки влади, про неможливість богослов. виправ­да­н­ня смерт. кари; об­стоював тезу, що морал. ідеали слід шукати у Євангеліях, а не в історії Церкви. 1905 спільно з однодумцями висунув проект реформи Статуту православ. духов. академій, пропагуючи унезалежне­н­ня від місц. архієрея, виборність ректора з середовища корпорації та з доктор. ступ., включе­н­ня до складу Ради академій усіх викладачів. 1910 у Києві видав працю «Учение древней Церкви о собствен­ности и милостыне», яку вважають чи не гол. причиною проскрипцій проти Е., офіц. осуд котрого ініціювали архі­єпис­коп Антоній (Храповицький), ректор Київ. духов. академії, єпис­коп Інокентій (Ястребов) та київ. митрополит Флавіан (Городецький). На захист ви­ступили С. Булгаков і демократ. преса Рос. імперії. Після звільне­н­ня з Академії Е. писав проникливі стат­ті про потребу оживле­н­ня євангел. приписів у сучас. житті, про християн. юродство як силу прояву справж. християн. ідеалу, про зло та його тотальність, страж­да­н­ня і способи їх подола­н­ня, про суть любові Господа до людей, про життя християнина у фактично язичниц. сучас. світі. Загалом Е. роз­робляв про­блеми християн. етики на базі традиц. християн. моралі як осн. закону життя, об­ґрунтовував християн. ідеал та концепцію любові (включно з абсолют. любовʼю як макс. уподібне­н­ням Христу). З моменту заснува­н­ня (1905) був чл. Ради та головою (від 1912) Київ. реліг.-філос. товариства ім. В. Солов­йова. У листопаді 1915 домігся до­зволу на ви­да­н­ня щомісяч. ж. «Христианская мысль», котрий виходив від поч. 1916 до кін. 1917 і швидко став одним з кращих богослов. період. ви­дань (нині від­новл.). 29 березня 1917 Рада Київ. духов. академії ви­ступила з клопота­н­ням про від­новле­н­ня Е. у професор. зван­ні та членстві у Раді. Від вересня Е. від­новив викла­да­н­ня в Академії курсу морал. богословʼя; брав активну участь в обговорен­ні про­блеми церк. реформ, за­пропонувавши власну про­граму — ідею Соборності в Церкві та незалежності Церкви від держави. На Єпарх. зʼ­їзді у Києві 12–18 квітня 1917 обраний до Єпарх. ради, а 1918 уві­йшов до складу Ученого комітету при Міністерстві ісповідань уряду геть­мана П. Скоропадського (на за­проше­н­ня міністра В. Зеньковського) як куратор усіх ви­дань Мін-ва. Упродовж 1920–22 Е. практично осліп (від недоїда­н­ня). Не прийняв Декларацію митрополита Сергія 1927 (вважають, що Е. був одним з ініціаторів створе­н­ня громади катакомб. Церкви у Києві). Особливо цікавився зображе­н­нями ликів Христа в різні часи та у різних народів, зібрав значну колекцію ре­продукцій, сам фото­графував усі зображе­н­ня під час подорожей Рос. імперією та за кордоном (бл. 10 тис. зображень, з них 1200 од. зберігаються у Літ.-мемор. музеї М. Булгакова, Київ).