Екогуманізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Екогуманізм

ЕКОГУМАНІ́ЗМ (від еко… і гуманізм) – одна з форм гуманізму, що вивчає тенденції еволюції соціоприродних систем, подальшу долю людства, існування цивілізації та критерії її прогресу, виклики глобалізації та засади збалансованого розвитку. Необхідність розроблення концепції Е. випливає з усвідомлення взаємопов’язаності екол. та гуманітар. криз, її мета – досягнення гармонії між людиною та природою, сусп-вом і довкіллям, обґрунтування важливості зміни морал.-цінніс. орієнтирів у ставленні до природи і довкілля, розширення меж традиц. етики та включення природи і довкілля до сфери етич. і гуманіст. досліджень. Практ. аспект Е. полягає в мобілізації духов. потенціалу людства та реалізації заходів зі збереження життя на Землі й власного буття.

Гуманіст. аспекти взаємодії людини і природи, сусп-ва та довкілля здавна цікавили людство і ставали темою філос. роздумів у різні істор. епохи. Найбільше спроб осмислення основ людського буття та взаємин людини і природи, переоцінки засад розвитку й прогресу тощо припало на 20 ст. Серед них – етика життя (А. Швайцер) та етика землі (О. Леопольд), вчення про ноосферу (П. Тейяр де Шарден, В. Вернадський), глибинна екологія (А. Наесс), гіпотеза Геї (Дж. Левлок), принцип біофілії (Е. Вілсон, С. Келерт), парадигма спільносвіту (К. Майєр-Абіх), концепція коеволюції (М. Моїсеєв), принцип відповідальності (Г. Йонас) та принцип надії (Е. Блох). Знач. внесок у формування засад Е. належить фундаторам Рим. клубу (Б. Гаврилишин, Р. Діес-Гохлайтнер, А. Кінґ, Д. Медоуз, М. Мессерович, Е. Пестель, А. Печчеї, Дж. Форрестер, Б. Шнайдер) та послідовникам їхніх ідей. Важливими етапами переведення основ Е. у політ.-правову площину стали концепція збалансованого (сталого) розвитку (Ґ. Брундтланд, 1987), Конф. ООН з довкілля та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) й ухвалені на ній документи, Світ. саміт зі сталого (збалансованого) розвитку (Йоганнесбурґ, 2002), а також Завдання розвитку тисячоліття, затв. ГА ООН 2000, що охоплюють 8 ключових питань, які постали перед людством на межі тисячоліть: подолання абсолют. бідності й голоду, забезпечення заг. початк. освіти, сприяння ґендер. рівності та збільшення ролі жінок, скорочення дит. смертності, покращення материн. здоров’я, боротьба з ВІЛ/СНІДом, малярією та ін. захворюваннями, досягнення екол. збалансованості, розширення міжнар. партнерства заради розвитку. Від успіху в пошуках адекват. відповідей на ці питання залежатиме майбутнє нашої планети, глобал. довкілля, всіх людей. У теор.-філос. аспекті концепція Е. певною мірою знімає суперечність в опозиції антропоцентризм–екоцентризм, котра має давні філос. традиції й глибоко вкорінена в культурі, міфології, ментальності. Прикладом Е. може бути голістська парадигма спільносвіту, запропонована нім. філософом К. Майєр-Абіхом, згідно з якою людина – це частина природи, а культура є людським внеском в історію природи. Таким чином, людина урізноманітнює, збагачує світ природи і, відповідно, посідає особливе місце в ньому. Парадигма спільносвіту охоплює як сферу людського буття, так і сферу докладання людських пізнав. і перетворювал. сил, здібностей, прагнень. Екогуманіст. зміст цієї парадигми полягає в наголошуванні на необхідності неруйнів. характеру людських сил, які мають бути доповнені охорон. діями, спрямованими на збереження сталості й цілісності світу, його глибин. першооснов, без яких стає неможливим життя як найвища цінність гуманізму.

В Україні вагомий внесок у дослідж. проблем Е., гуманіст. змісту сучас. природн.-наук. дослідж., напрямів і течій екофілософії та філософії освіти, екол. та біол. етики зробили співроб. Ін-ту філософії НАНУ (Київ), зокрема М. Булатов, Ф. Канак, М. Кисельов, С. Кримський, В. Табачковський, С. Грабовський, К. Зарубицький, Т. Гардашук.

Літ.: Єрмоленко А. М. Екологічна етика: проблеми обґрунтування // Практ. філософія. 2003. № 2–3; Маєр-Абіх К. М. Повстання на захист природи: від довкілля до спільносвіту / Пер. з нім. К., 2004; Гардашук Т. В. Концептуальні параметри екологізму. К., 2005; Екологічні виміри глобалізації. К., 2006.

Т. В. Гардашук

Стаття оновлена: 2009