Екологічна антропологія

ЕКОЛОГІ́ЧНА АНТРОПОЛО́ГІЯ — наука, що ви­вчає роз­виток культур залежно від природного середовища. Теоретично таке ро­зумі­н­ня істор.-культур. процесу оформилося у працях Ш. Монтескʼє. На його думку, культур. роз­виток та навіть форма держ. упр. залежать від клімату, родючості ґрунту, ін. природно-геогр. чин­ників. У 19 — на поч. 20 ст. концепцію геогр. детермінізму роз­робляли Р. Бокль, Ф. Ратцель, М. Мечников, Г. Плеханов. У 1-й пол. 20 ст. у науках про культуру домінував посибілізм (природне середовище роз­глядав як пасив. фундамент, на якому можуть виникати та роз­виватися різні види люд. су­спільств). Йому на зміну після 2-ї світової війни при­йшла Е. а., що пояснювала взаємо­вплив природ. середовищ і культур. Термін «Е. а.» у наук. обіг увів 1955 амер. антрополог М. Бейтс. Е. а. аналізує взаємодію природи та культури, враховує вплив культури (навіть на доіндустр. рівні) на екол. оточе­н­ня, роз­глядаючи довкі­л­ля лише з по­гляду використовуваних людиною ресурсів і умов, а не як сукупність природ. особливостей території. В Е. а. виділяють кілька під­ходів до ви­вче­н­ня взаємодії природи та культури. Найпоширеніший — повʼязаний з концепцією культур. екології Дж. Стюарда, яка спрямована на ви­вче­н­ня адаптації су­спільства до середовища довкі­л­ля та зʼясува­н­ня того, чи починаються з внутр. адаптації соц. зміни еволюц. характеру. Культурна адаптація — без­перерв. процес. Про­блеми та методи Е. а. близькі до про­блем і методів аналог. способу аналізу культур, що існував у рос. рад. науці: концепції госп.-культур. типів (роз­робляли С. Толстов, М. Левін та ін.) та наук. напряму екологія етнічна. Зав­да­н­ня Е. а. — дослідж. мінливості люд. популяцій, які мешкають у різноманіт. умовах довкі­л­ля, з викори­ста­н­ням антропол. методів (роз­глядають систему «людина–культура–середовище»). Під впливом змін природ. середовища у ході тривалого роз­селе­н­ня люд. популяції набувають властивостей, що роблять їх більш адаптованими до тих або ін. геогр. умов. При­стосува­н­ня здійснюється не тільки за допомогою культур. удосконалень, але і в результаті пере­будов функціонал. та структур. систем організму. Будь-які подібні риси (біол. і небіол. порядків), що виникли природ. чином або спеціально вироблені для успіш. існува­н­ня в даних умовах, називають адаптив. змінами. Усю частку біол. мінливості, яка асоціюється з конкрет. екол. факторами і має значе­н­ня для вижива­н­ня людини, називають екол. (при­стосов.) мінливістю. Взаємодія у системі «організм–середовище» вибудовується в послідовну схему: зміна екзоген. факторів середовища — при­стосува­н­ня до нових умов — екол. мінливість.

Завантажити статтю