Екологічна психологія

ЕКОЛОГІ́ЧНА ПСИХОЛО́ГІЯ — галузь психології, що ви­вчає психологічні аспекти взаємин людини з довкі­л­лям. Сформувалася на поч. 60-х рр. 20 ст. у звʼязку з критикою лаборатор. методу екс­перим. дослідж. псих. процесів і виникне­н­ням необхідності врахува­н­ня чин­ників середовища. Нині в Е. п. ві­домі 3 провід­ні методол. під­ходи: гносеол., онтол. і системно-діяльнісний. Основоположником першого вважають Дж. Ґібсона, який доводив, що закони сприйня­т­тя обʼєктів у природ. для живого організму, зокрема й для людини, середовищі істотно від­різняються від законів, встановлених у лаборатор. умовах. Подальшими дослідж. (А. Міракян, В. Панов, Р. Голл, Б. Баркер та ін.) виявлено принципові від­мін­ності у сприйнят­ті соціокультур. (архіт., тех.-технол. тощо) і природ. обʼєктів, повʼязані з різними можливостями компонентів середовища в задоволен­ні потреб індивіда. В межах цієї методологеми виконано низку дослідж. психол. чин­ників поведінки людини в різних типах довкі­л­ля, які отримали заг. назву «інвайронментальна психологія» (Д. Стокольс, М. Чорноушек). У межах онтол. під­ходу осн. про­блематикою Е. п. є взаємодія людини з довкі­л­лям, а центр. категорією — від­ноше­н­ня людина–середовище. Гол. увагу його пред­ставники концентрують на процесах транс­формації антропоцентрич. ставле­н­ня до природи в цілому та до різних видів середовищ в еко- і природоцентричне. Склалося декілька напрямів дослідж.: впливу фіз.-хім. характеристик середовища на псих. стан і психол. характеристики особи — т. зв. психол. екологія (С. Дерябо, В. Ясвін, К. Леві-Лебуайє, І. Дюрон); ставле­н­ня людини до природно-ландшафт. умов життя й природ. (живих і неживих) обʼєктів — психологія екол. сві­домості (В. Медведєв, В. Панов, В. Скребець); впливу глобал. змін і ката­строф на псих. стан і психол. роз­виток особистості — психологія ката­строф (О. Гарнець, А. Льовочкіна, В. Скребець, С. Яковенко). У звʼязку зі зро­ста­н­ням виробництва людство опинилося на межі знище­н­ня природи та саморуйнува­н­ня. У світ. мас­штабі склався новий феномен техноген. опосередк. взаємодії людина–довкі­л­ля. За цих умов важливого значе­н­ня набувають екол.-психол. вихова­н­ня та освіта, спрямовані на формува­н­ня екол.-орієнтованої сві­домості й природовід­повід. способу життя. Системно-діяльніс. під­хід в Е. п. почав формуватися в остан­нє десятилі­т­тя (О. Генісаретський, Ю. Швалб). Він повʼязаний з затвердже­н­ням єдиної систем. цілісності жит­тєдіяльності індивідів та соц. груп у конкрет. соціокультур. і природ. умовах існува­н­ня. Форми організації жит­тєдіяльності фіксують у категорії «спосіб життя», яка є центр. у понятій. апараті Е. п. Цю категорію роз­глядають як стійку систему цілей і способів діяльності у від­ношен­ні до стабіл. компонентів довкі­л­ля та характеру від­повід­альності, яку людина бере на себе за результати влас. діяльності. В Е. п. сфери жит­тєдіяльності класифікують за різними критеріями, найчастіше виділяють на­ступні: природно-ландшафтне середовище як система природ. умов, що без­посередньо впливають на організацію жит­тєдіяльності, спосіб життя й мисле­н­ня людей; культурне середовище як система культур. сценаріїв і картин світу, що утворює сферу сві­домості соціуму; освітнє середовище як система навч. і вихова­н­ня, що забезпечує процеси від­творе­н­ня та виробле­н­ня людського матеріалу; побут. середовище як система без­посеред. жит­тєзабезпече­н­ня; соц. середовище як система соц. ін­ститутів і ставлень людини до ін. соц. процесів; між­особистісне середовище як система стійких емоц. звʼязків особистості; профес. середовище як система приналежності людини до різних профес. спільнот; інформ. середовище як система соціально значущих і від­чужуваних від особистості форм спілкува­н­ня. Екол.-психол. оцінка якості способу життя в цілому і в кожній сфері жит­тєдіяльності зокрема залежить від низки взаємоповʼязаних показників, серед яких — роз­вивал. потенціал, ступ. комфорту, задоволеності, захищеності й без­пеки.

Стосовно систем діяльності за­стосовують показник соц. або психол. екологічності. Найвищий рівень екологічності матиме така діяльність людини чи соц. ін­ституції, яка завдяки роз­витку елементів довкі­л­ля формує середовище влас. роз­витку, а себе роз­глядає як умову роз­витку навколиш. світу. Такі показники широко використовують не лише при проведен­ні наук. дослідж., а й при вирішен­ні практ. зав­дань екол.-психол. екс­пертизи та моніторингу змін способу життя людей і спів­товариств.

Завантажити статтю