Екологічна психологія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Екологічна психологія

ЕКОЛОГІ́ЧНА ПСИХОЛО́ГІЯ – галузь психології, що вивчає психологічні аспекти взаємин людини з довкіллям. Сформувалася на поч. 60-х рр. 20 ст. у зв’язку з критикою лаборатор. методу експерим. дослідж. псих. процесів і виникненням необхідності врахування чинників середовища. Нині в Е. п. відомі 3 провідні методол. підходи: гносеол., онтол. і системно-діяльнісний. Основоположником першого вважають Дж. Ґібсона, який доводив, що закони сприйняття об’єктів у природ. для живого організму, зокрема й для людини, середовищі істотно відрізняються від законів, встановлених у лаборатор. умовах. Подальшими дослідж. (А. Міракян, В. Панов, Р. Голл, Б. Баркер та ін.) виявлено принципові відмінності у сприйнятті соціокультур. (архіт., тех.-технол. тощо) і природ. об’єктів, пов’язані з різними можливостями компонентів середовища в задоволенні потреб індивіда. В межах цієї методологеми виконано низку дослідж. психол. чинників поведінки людини в різних типах довкілля, які отримали заг. назву «інвайронментальна психологія» (Д. Стокольс, М. Чорноушек). У межах онтол. підходу осн. проблематикою Е. п. є взаємодія людини з довкіллям, а центр. категорією – відношення людина–середовище. Гол. увагу його представники концентрують на процесах трансформації антропоцентрич. ставлення до природи в цілому та до різних видів середовищ в еко- і природоцентричне. Склалося декілька напрямів дослідж.: впливу фіз.-хім. характеристик середовища на псих. стан і психол. характеристики особи – т. зв. психол. екологія (С. Дерябо, В. Ясвін, К. Леві-Лебуайє, І. Дюрон); ставлення людини до природно-ландшафт. умов життя й природ. (живих і неживих) об’єктів – психологія екол. свідомості (В. Медведєв, В. Панов, В. Скребець); впливу глобал. змін і катастроф на псих. стан і психол. розвиток особистості – психологія катастроф (О. Гарнець, А. Льовочкіна, В. Скребець, С. Яковенко). У зв’язку зі зростанням вироб-ва людство опинилося на межі знищення природи та саморуйнування. У світ. масштабі склався новий феномен техноген. опосередк. взаємодії людина–довкілля. За цих умов важливого значення набувають екол.-психол. виховання та освіта, спрямовані на формування екол.-орієнтованої свідомості й природовідповід. способу життя. Системно-діяльніс. підхід в Е. п. почав формуватися в останнє десятиліття (О. Генісаретський, Ю. Швалб). Він пов’язаний з затвердженням єдиної систем. цілісності життєдіяльності індивідів та соц. груп у конкрет. соціокультур. і природ. умовах існування. Форми орг-ції життєдіяльності фіксують у категорії «спосіб життя», яка є центр. у понятій. апараті Е. п. Цю категорію розглядають як стійку систему цілей і способів діяльності у відношенні до стабіл. компонентів довкілля та характеру відповідальності, яку людина бере на себе за результати влас. діяльності. В Е. п. сфери життєдіяльності класифікують за різними критеріями, найчастіше виділяють наступні: природно-ландшафтне середовище як система природ. умов, що безпосередньо впливають на орг-цію життєдіяльності, спосіб життя й мислення людей; культурне середовище як система культур. сценаріїв і картин світу, що утворює сферу свідомості соціуму; освітнє середовище як система навч. і виховання, що забезпечує процеси відтворення та вироблення людського матеріалу; побут. середовище як система безпосеред. життєзабезпечення; соц. середовище як система соц. ін-тів і ставлень людини до ін. соц. процесів; міжособистісне середовище як система стійких емоц. зв’язків особистості; профес. середовище як система приналежності людини до різних профес. спільнот; інформ. середовище як система соціально значущих і відчужуваних від особистості форм спілкування. Екол.-психол. оцінка якості способу життя в цілому і в кожній сфері життєдіяльності зокрема залежить від низки взаємопов’язаних показників, серед яких – розвивал. потенціал, ступ. комфорту, задоволеності, захищеності й безпеки.

Стосовно систем діяльності застосовують показник соц. або психол. екологічності. Найвищий рівень екологічності матиме така діяльність людини чи соц. інституції, яка завдяки розвитку елементів довкілля формує середовище влас. розвитку, а себе розглядає як умову розвитку навколиш. світу. Такі показники широко використовують не лише при проведенні наук. дослідж., а й при вирішенні практ. завдань екол.-психол. експертизи та моніторингу змін способу життя людей і співтовариств.

Літ.: Гибсон Дж. Экологический подход к зрительному восприятию / Пер. с англ. Москва, 1988; Дерябо С. Д., Ясвин В. А. Экологическая педагогика и психология. Ростов-на-Дону, 1996; Яковенко С. І. Психологія людини за умов радіоекологічного лиха. К., 1996; Скребець В. О. Екологічна психологія у віддалених наслідках екотехнологічної катастрофи. К., 2004; Льовочкіна А. М. Основи екологічної психології: Навч. посіб. К., 2004; Панов В. И. Введение в экологическую психологию: Учеб. пособ. 2-е изд. Москва, 2006; Екологічна психологія: Хрестоматія. К., 2006; Еколого-психологічні чинники сучасного способу життя. К., 2008.

Ю. М. Швалб

Стаття оновлена: 2009