Економічна географія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Економічна географія

ЕКОНОМІ́ЧНА ГЕОГРА́ФІЯ – наука, що досліджує чинники, закони і закономірності, особливості геопросторової організації господарства. Заг. об’єкт вивчення Е. г. – сусп. вироб-во як складна госп. система, що розвивається і функціонує у тісному зв’язку з демо- та екол.-геогр. системами. Предметом дослідж. Е. г. є геопростор. (територ.) орг-ція госп-ва в цілому чи його окремих частин (секторів): пром-сті, сільс. і ліс. госп-в, буд-ва, транспорту та ін. Е. г. вивчає різні форми геопростор. орг-ції госп-ва – локал., регіонал., заг.-нац., наднац. і глобальні. За охопленням компонентів госп-ва їх поділяють на інтеграл. (світ. госп-во, нац. комплекс країни, екон. вузол, центр, пункт) і секторні (пром. р-н, с.-г. зона чи р-н, транспорт. вузол тощо). Функції Е. г.: теор. (обґрунтування принципів, законів, закономірностей геопростор. орг-ції госп-ва, розвиток поняттєво-категоріал. апарату, екон.-геогр. концепцій і теорій); конструктивна (шляхи вдосконалення геопростор. орг-ції госп-ва); пізнавал.-осв.; виховна. Е. г. – складна наук.-інформ. і суспільно організована система. У її складі виокремлюють 3 взаємопов’язані групи наук. дисциплін: заг. (висвітлює теор. і методол. проблеми Е. г.), галуз. (Е. г. пром-сті, с. госп-ва, природ. ресурсів тощо), простор. (Е. г. світ. госп-ва, окремих країн, р-нів, центрів, пунктів). Гол. заг. законами Е. г. як науки є закони геогр. поділу праці (ГПП) та геогр. інтеграції праці (ГІП). За першим з них формують екон.-геогр. окремості – екон. центри, пункти, р-ни, нац. госп-во. За законом ГІП формують екон.-геогр. системи різних типів і масштабів – від наднац. до локал. Завдання Е. г. полягає у дослідж. систем. зв’язків між елементами геопростор. формувань, виявленні та обґрунтуванні на цій основі шляхів поліпшення геопростор. орг-ції госп-ва.

Гол. теорії Е. г.: а) екон. районування; б) територ. системоформування (зокрема формування територ.-вироб. комплексів); в) розміщення госп-ва з урахуванням природ., демогр., істор. та ін. чинників, а також концепції міжгалуз. територ. комплексів та енерговироб. циклів, що розглядає типові вироб. процеси на основі поєднання видів сировини і палива–енергії.

Екон.-геогр. відомості про тер. сучас. України 9–14 ст. дають праці араб. географів і мандрівників (Ібн-Хордадбе, Аль-Джайхані, Аль-Масуді, Ібн-Даст), давньорус. літописи («Повість минулих літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис»), де описано госп. діяльність міст, торг. шляхи, зовн.-екон. зв’язки Київ. Русі.;17 ст. – кн. франц. інж. і картографа Ґ. де Боплана «Description d’Ukrainie» («Опис України», Руан, 1660).

Укр. регіон. географія інтенсивно розвивається від 2-ї пол. 18 ст. – 19 ст. На поч. 20 ст. основоположник укр. нац. географії С. Рудницький розробив теор. основи Е. г. («Нинішня географія», 1905; «Коротка географія України. Ч. 2. Антропогеографія», 1914; обидві – Львів); «Основи землезнання України. Ч. 2. Антропогеографія», Уж., 1926). У період становлення укр. нац. державності (1917–22) низка авторів (С. Рудницький, К. Воблий, В. Ґеринович, В. Садовський, Б. Кістяківський, С. Остапенко, І. Фещенко-Чопівський та ін.) підготувала навч. посібники з Е. г. України (трохи пізніше – О. Сухов, 1927); більшість з цих науковців емігрувала у 1920-х рр. Зі створенням 1927 Укр. н.-д. ін-ту географії і картографії під кер-вом С. Рудницького розпочалось нове відродження Е. г. (припинене з його арештом 1933). Від 1928 екон.-геогр. дослідж. здійснювалися Постій. комісією по вивченню продуктив. сил при ВУАН (від 1934 – Рада по вивченню продуктив. сил при ВУАН, кер. О. Шліхтер), від 1936 – Ін-том економіки УРСР (К. Воблий, Я. Фейгін). 1937 за ред. В. Кубійовича видано «Атлас України й сумежних країв», 1938 – «Географію українських і сумежних земель» (обидва – Львів). Упродовж 1920–30-х рр. написано фундам. праці з теорії і методології Е. г. та екон. районування (В. Садовський, А. Синявський). У післявоєн. період великий внесок в укр. Е. г. зробили О. Діброва, М. Паламарчук, Л. Корецький, А. Ващенко, Д. Богорад; у 1960–80-і рр. – Ф. Заставний, Я. Жупанський, М. Ігнатенко, М. Пістун, О. Топчієв, О. Шаблій, І. Горленко, В. Поповкін, А. Голиков, С. Іщук. Започатковано Е. г. зарубіж. країн (Ф. Мачихін, В. Юрківський, М. Гонак, Б. Яценко та ін.). Серед сучас. укр. економгеографів – В. Нагірна (АПК), В. Руденко (природні ресурси), О. Паламарчук (матем. моделювання) та ін. Розвитку екон.-геогр. картографування тер. України сприяють дослідж. А. Ващенка, П. Золовського, Л. Руденка, Т. Козаченко, І. Левицького, Я. Жупанського, О. Шаблія та ін. Результати цих дослідж. друкуються в «Українському географічному журналі», зб. «Економічна і соціальна географія» (обидва – Київ), «Історія української географії» (Тернопіль), «Часопис соціально-економічної географії» (Харків).

Літ.: Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії. К., 1996; Жупанський Я. І. Історія географії в Україні. Л., 1997; Шаблій О. І. Основи загальної суспільної географії. Л., 2008.

О. І. Шаблій

Стаття оновлена: 2009