Економічна соціологія

ЕКОНОМІ́ЧНА СОЦІОЛО́ГІЯ  — одна з провідних галузей соціології, предметом дослідження якої є сукупність соціальних механізмів функціонування та розвитку економіки. Е. с. вивчає її інституц. (норматив. та організац.) важелі, поведінк. формоутворення госп. діяльності людей на груп. й індивід. рівнях, а також їхній психол. стан у процесах привласнення виробництва, обміну, розподілу та споживання виробленої продукції. В узагальненому вигляді предмет Е. с. — людський чинник госп. життя суспільства.

Е. с. (порівняно молода галузь соціол. науки) в Україні офіц. статусу й визнання набула на поч. 1990-х рр. Її появі передувала соціологія праці, у межах якої розглядали переважно проблеми формування потреби у змістов. та привабливій труд. діяльності, впливу підвищення наук.-тех. рівня працівників на показники праці, ставлення до роботи в умовах запровадження госпрозрахунк. засад і колективно-відряд. методів. На тлі апологет. закликів стосовно «переходу до комуніст. праці» в роботах вітчизн. економістів та філософів у 1960-і рр. висвітлювали сторони екон. стану суспільства, що не вписувалися у дедуктивіст. схеми офіц. марксизму-ленінізму: відсутність ліній. залежності між механізацією виробництва та формуванням нової людини, марнотратство просвітител. суб’єктивізму в підвищенні продуктивності праці, переваги колективно-бригад. форм організації праці порівняно з почасовою й індивід.-відряд. її формами та ін. Одним із досягнень укр. вчених того періоду (зокрема В. Безпальчого, В. Врублевського, Л. Олесневича, П. Томчука, Є. Суїменка) стало теор. розроблення (більш ґрунтовне і всебічне, ніж ін. науковцями СРСР) екон.-соціол. понять «зміст праці», «форма праці» та «характер праці»; визначення структури труд. діяльності, принципів її типологізації, осн. сусп. функцій труд. діяльності. За цих передумов, а також під впливом рос. соціологів Т. Заславської та Р. Ривкіної, зарубіж. вчених М. Вебера й Н. Смелзера у 1970–80-х рр. в УРСР інтенсивно почала формуватися Е. с., її структура і предметно-темат. простір. Процес утворення складався з трьох взаємопов’язаних етапів — осмислення та узагальнення теор. напрацювань зх. Е. с.; переосмислення раніше набутих вітчизн. соціол. й екон. знань зі збереженням позитив. їхніх елементів; синтез вивірених госп. практикою положень зх. і вітчизн. Е. с. Новітнє економсоціол. бачення світ. та регіон. госп. практики поєднало в собі визнання об’єктивності екон. процесу, його зумовленості істор. рівнем розвитку продуктив. сил суспільства з визнанням актив. самочин. дії його суб’єктів як прояву внутр. рушій. механізму цього процесу. Співвідношення екон. та соц. чинників у структурі світ. економсоціол. знання пройшло склад. шлях у процесі становлення та розвитку Е. с. Згідно з поглядами одного із засн. політекономії А. Сміта, сутність госп. життя зумовлена природою самої людини — передусім властивим їй споконвіч. прагненням до вигоди й заощадливості, накопичення капіталу (таким чином, вирішал. ланкою в ланцюжку екон. діяльності людей був і залишається соц.-етич. чинник). Економісти й філософи серед. 18 — поч. 19 ст. (Ж.-Ш. Сисмонді, Дж.-С. Мілль, Ф. Ліст) вважали економіку похідною частиною соціології у широкому розумінні. З виникненням марксизму в серед. 19 ст. соц.-екон. чинник набув об’єктив. матеріал. статусу, за яким економіка сприяє розвитку соц.-класових відносин; її розглядають здебільшого на деперсоналізов. соцієтал. (сусп.) рівні. Формально задекларов. марксист. принцип єдності об’єктив. закономірності та людської діяльності за рад. часів поступився місцем положенню про вторин., залеж. характер надбудов. процесів у суспільстві (до них належать людські стосунки, сфера спілкування разом із соціологією як бурж. наукою про суспільство). Подіб. стан за умов беззапереч. оцінок парт. з’їздами сутності світ. процесів призвів до шкідливої монополії в сфері сусп. пізнання, заміни останнього на ідеол. гасла, утриман. настроїв і, зрештою, фактич. відсутності наук.-критич. сприйняття сусп. явищ. Саме за цих умов соціол. дослідж., а в більш широкому розумінні — реабілітація та подальший твор. розвиток соціології — стали конче необхідними. Від серед. 1960-х рр. в УРСР, як і в ін. респ. СРСР, серед наук. т-в і сусп. організацій розгорнувся «соціол. рух» за напрямами: теор. добудова й переосмислення вітчизн. суспільствознавства; проведення емпірич. (конкретно-соціол.) дослідж.; побудова й узагальнення методико-технол. інструментарію соціол. науки, зокрема її матем. апарату; поступове конституювання окремих, галуз. соціологій. У 1970–80-х рр. знову актуал. стали ідеї М. Вебера стосовно того, що саме суб’єктивна сторона людської діяльності та поведінки — «протестант. дух капіталізму» з притаман. йому «аскезою» — сприяли розквіту і піднесенню капіталіст. способу виробництва. Економісти Т. Веблен та Й. Шумпетер, а також політик і економіст Дж.-М. Кейнс фактично заклали основи соц. й інституц. економіки та сприяли дослідж. суб’єктив. чинників екон. життєдіяльності людей. Наук. думка в УРСР рухалася переважно в напрямі соціологізації економіки, яка дедалі більше підкорялася способам врегулювання соц. інтересів різних груп людей, різноманітним норматив. регуляторам. Рух від ліберал. до соц. та інституц. економіки означав суттєве зростання впливу суб’єктив. чинника на госп. процеси в суспільстві. На розвиток Е. с. в УРСР вплинули не лише концептуал. напрацювання та винаходи зх. соціологів. Сама практика соціаліст. господарювання у 1970-і рр. зіткнулася з нагал. потребою активізації «людського фактора» виробництва, його всебіч. знання та вміння керувати ним. Розвиток й практичне застосування Е. с. у 1970–80-і рр. відбувалися як у закладах науки й освіти, так і безпосередньо на виробництві, особливо на пром. підприємствах. У Інституті філософії АН УРСР (Київ) соціол. проблеми економіки та праці ще у 1960-і рр. досліджували Л. Сохань, В. Черноволенко, В. Оссовський, В. Тихонович, А. Ручка, М. Сакада, К. Грищенко. У ВНЗах виникли соціол. осередки на чолі з О. Якубою (Харків. університет), І. Поповою (Одес. університет), Л. Олесневичем (Львів. університет), Є. Суїменком (Дніпроп. університет). «Соціол. рух» 1960–70-х рр. охопив більшість провід. пром. підприємств Харкова, Дніпропетровська, Києва, Одеси, Львова, Запоріжжя, де з економістів, правознавців, філософів, психологів та істориків формували групи, бюро й відділ. «завод. соціологів», більшість з яких проходила підготовку на соціол. ф-тах вечір. університетів марксизму-ленінізму. За темпами розвитку завод. Е. с. УРСР посідала перше місце серед ін. респ. СРСР. Практ. рекомендації й винаходи завод. соціологів Києва, Дніпропетровська, Львова широко висвітлювали й пропагували ЗМІ, хоча їхнє впровадження часто гальмували центр. органи влади, оскільки вони викривали тіньові сторони парт.-держ. політики щодо підбору кадрів та їх просування на пром. підприємствах. Так, відомий у свій час соц.-екон. експеримент під назвою «Пульсар» на Львів. ВО «Електрон» засудив 1972 Держ. комітет з праці та заробіт. плати при РМ СРСР за те, що він ніби-то сприяв поширенню законів капіталіст. конкуренції, хоча «Пульсар» лише удосконалював осн. принцип соціалізму «від кожного — за здібностями, кожному — за працею». Розроблення комплекс. заходів із розповсюдження та зміцнення демократ. засад у життєдіяльності робітн. колективу тривалий час здійснювалось на Дніпроп. маш.-буд. заводі, аналог. проекти втілювалися у ВО «Дніпрошина» (Дніпропетровськ), на Дніпроп. металург. заводі, заводах «Арсенал» і «Шляхбудмаш» (обидва — Київ).Під впливом соц.-екон. і політ. змін, що відбулися в Україні після 1991, та здобутків світ. соціол. думки значно розширився предмет. простір Е. с., до якого разом зі складовими екон. діяльності — моделлю економіки, товарно-пром. обігу, приватизації власності, інвестування виробництва, отримання прибутку та його розподілу, споживання товарів, рекламування банків. діяльності, а також поряд із соц. чинниками — матеріал. станом родини, зайнятістю, безробіттям, положенням працівників у системі екон. відносин, конкуренцією, кризою, підприємливістю, адаптацією, протест. вимогами тощо, увійшли зумовлені соц.-екон. відносинами чинники свідомості й психології людей (мотиви, установки, очікування, преференції, соц. самопочуття, амбівалент. стан, депресія, депривація та ін.). Перелічені та ін. складові предмет. простору Е. с. перехрещуються в такій центр. її категорії, як економічна поведінка. Деякі соціологи (напр., А. Верховин) вважають Е. с. наукою про екон. поведінку людей. Поміт. розвиток Е. с. зумовив створення 1991 відповід. відділу в Інституті соціології НАНУ (Київ), співроб. якого працюють над розв’язанням ключових проблем підприємниц. діяльності, розвитку соц. механізмів приватизац. процесів; відстежують шляхи змін екон. поведінки насел. України і його екон. культури та ін. нагал. проблеми сучас. укр. суспільства.

Завантажити статтю