Економічна теорія

Визначення і загальна характеристика

ЕКОНОМІ́ЧНА ТЕО́РІЯ  — сукупність наукових категорій і законів, що адекватно відображають структуру та розвиток економічної системи суспільства. Сутність екон. явищ і процесів з’ясовують через розкриття прихов. за ними екон. відносин, які можуть проявлятися у безпосеред. вигляді (напр., кооперація) або в уречевленій формі (зокрема товар). Екон. відносини між людьми виникають з приводу використання обмежених ресурсів у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ для задоволення потреб індивідів і суспільства.

Е. т. як наука з’явилася на досить високому щаблі розвитку суспільства, на якому постали індустр. економіка й ринк. система господарства. До цього екон. знання носили фрагментар., несистем. характер, і їх не виділяли в окрему науку. В первіс. формах суспільства вони були уплетені в «мову реал. життя», згодом існували як частина, елемент філос. й реліг. знання, різних життєписів (Аристотель, Ксенофонт, Платон, Тома Аквінський, письм. джерела держав Азії та ін.). Тільки з формуванням системи товарно-грош. відносин екон. діяльність відокремилася від ін. видів сусп. життєдіяльності в особл. сферу, а Е. т. виділилася у формі політекономії з ін. сусп. наук. Таку назву вона отримала 1615 після виходу праці А. де Монкретьєна «Traite de l’economie politique» («Трактат з політичної економії»). Різні екон. школи (меркантилістів, фізіократів, класич. політекономії й ін.), які змінювали одна одну, все більш адекватно та системно пояснювали функціонування і розвиток екон. системи та її елементів. А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс розвивали трудову теорію вартості, що пов’язує вартість із затратами суспільно-необхід. праці на створення товару. В.-С. Джевонс, К. Менґер, Л. Вальрас, Ф. Візер, В. Парето, А. Маршалл розробляли маржиналіст. методологію, що пов’язувала вартість з гранич. корисністю благ. Спіл. для цих різних підходів стало визнання економіки системою, здатною до саморегулювання і автомат. відновлення рівноваги, та моделі «екон. людини», яка шляхом рац. поведінки максимізує свої вигоди. Заг. умова досягнення такого результату — вільна конкуренція. Ця єдність дозволила розглядати маржиналіст. напрям як продовження класич. школи (отримав назву неокласич.). Поступово за наукою, що досліджувала економіку на цих принципах, закріпилася назва «економікс». Найактивніші наприкінці 20 — на поч. 21 ст. представники монетаризму — течії неокласич. ліберал. напряму — вважають грош. фактор вирішал. у забезпеченні екон. рівноваги. У сучас. світі Е. т. перетворилася на розгалужену галузь знань, що, з одного боку, стають більш спеціалізов., з ін. — інтенсивно розширюють свої межі, проникаючи в суміжні сфери й частково втрачаючи обриси влас. предмета. Мейнстрім, ін. течії сучас. екон. думки, численні й різноманітні наук. школи, які у багатьох випадках обстоюють протилежні позиції, погляди окремих економістів, що ніколи не збігаються повністю й досить часто розбіжні по суті, — складові заг. теор. поля екон. знань із досить розпливчастими й невизначеними характеристиками. Серед цього різноманіття виділяють три найбільш заг. і впливових напрями: неокласич., кейнсіан. та інституціональний. Основоположник кейнсіанства Дж.-М. Кейнс, на противагу неокласич. підходу, доводив, що економіка є нерівноваж. системою (це засвідчують екон. кризи) і для її збалансування необхідне втручання держави. Регулюючі функції, направлені на стимулювання попиту через інвестиції, держава повинна здійснювати через грош.-кредит. і, більшою мірою, бюджетну політику. Інституц. напрям сформувався в 1930-х рр. (Т. Веблен, В.-К. Мітчелл, Д.-Р. Коммонс) як реакція на суттєві недоліки ін. підходів, пов’яз. з їхнім антиісторизмом та індивідуалізмом. Представники цього напряму гол. увагу сконцентрували на дослідж. еволюції форм господарювання та інститутів, які розуміли як усталений порядок, закріплений у формах звичаю, закону, образах мислення і дій, правилах, нормах поведінки й установах. Це дало змогу комплексно вивчати сусп. устрій у взаємодії екон. і неекон. чинників. У межах інституц. напряму нині сформувалися неоінституц. підходи, наближені до неокласич. концепцій, оскільки вони повертаються до вивчення поведінки суб’єктів господарювання, але діючих у певних інституц. умовах. Розвиваються теорії трансакц. витрат, економіки угод, прав власності, сусп. вибору та ін. Е. т. має складну структуру, що відповідає структурі екон. реальності. В економіці діють екон. суб’єкти, які вступають у екон. відносини, в результаті чого виробляється, розподіляється, обмінюється і споживається сусп. продукт. У теорії кожен із елементів (екон. відносини, суб’єкти і продукт) розгортається в систему категорій, що стають складовими Е. т. Політекономія вивчає всі явища і процеси як форми екон. відносин, мікроекономіка — як ці відносини проявляються у поведінці суб’єктів господарювання, макроекономіка — заг. результат взаємодії екон. суб’єктів і функціонування економіки загалом. Таким чином, політекономія, мікро- і макроекономіки, а також базові ряди теор. понять спец. екон. дисциплін (фінансів, економіки підприємства, маркетингу та ін.) є складовими Е. т.

В Україні Е. т. представлена дослідж. вчених ВШ і академ. інститутів, її викладають у ВНЗах як екон. (становить цикл дисциплін), так і неекон. профілів. Подальший розвиток Е. т. пов’язаний з осмисленням суттєвих змін у сучас. екон. реаліях і взаємозбагаченням різноманіт. підходів та концепцій, що дозволить адекватно виразити всю складність, суперечливість і єдність сучас. екон. світу.

Завантажити статтю