Жартівливі пісні - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Жартівливі пісні

ЖАРТІВЛИ́ВІ ПІСНІ́ – один із шарів українського музичного фольклору жартівливого чи сатиричного змісту. Прояви гумору в різних градаціях наявні майже в усіх жанрах укр. нар. пісенності. Жартівливий елемент простежується вже у старовин. обряд. піснях: веснянках і гаївках («Хвалилася береза»), петрівоч. та купал. («У Києві зорі»), жнив. («Од куреня до куреня котилася кухва») піснях. Найчастіше у піснях весняного циклу гуморист. образи й ситуації пов’язують із взаємина- ми молоді, подруж. стосунками. Веселим струменем насичено більшість ігрових пісень («Просо», «Чоловік і жінка»), колядок («Пречиста по груші ходила»), нар. обряд. ігор («Маланка», «Коза»). Жартівливі епізоди складають понад дві третини весіл. обряду (переспіви-змагання бояр – «Чом, буяри, не співаєте?», дружок – «Чом, світилки, не співаєте?», свах – «Хвалилася сваха»), переважаючи у 2-й його частині (понеділкування, циганщина тощо). Гуморист. сюжети зустрічаються в кантах («Ой під вишнею»), але здебільшого у них є пісенні аналоги. В окремий жанр укр. фольклору виділяють Ж. п. переважно побут. змісту. В них висміюють люд. взаємини, риси зовнішності й поведінки, аномал. з точки зору нар. моралі. Осн. змістове навантаження припадає на текст, позаяк наспів, композиція строфи, засоби виконавства мають лише підсилювати коміч. ефект. Ж. п. беруть початок у творчості співців-скоморохів; згодом їх складали кобзарі, лірники, бурсаки, мандрівні дяки, козаки; виконували на вулицях, вечорницях, гулянках, забавах, танцях, розваж. нар. зібраннях тощо. Найчисленнішу групу Ж. п. присвяч. молоді, зокрема етапам взаємин парубка й дівчини: заклик на вулицю («Добривечір, дівчино, куди йдеш?»), залицяння («Ой я, молода, на базар ходила»), побачення («Якби мені не тиночки»), освідчення («Та не люблю я ні Стецька, ні Грицька»), сватання («Ой ти гарний, Семене») – увесь цикл до весілля. Наступна численна серія висвітлює перипетії сімей. життя: порівняння його до й після одруження («Казав мені батько»), суперечки й сварки («Била жінка мужика»), нерів. шлюб («Задумав дідочок»), зраду («Я ж тебе, Галю, не лаю»), вади характеру (безгосподарність, скупість, неохайність). У Ж. п. сформувалися типи персонажів, які «переходять» з однієї пісні в іншу: парубок-пияк і гульвіса, вередлива красуня, невдалий залицяльник, весела вдовиця, сварлива дружина, простакуватий чоловік та ін. Ж. п. класифікують за формою композиції або викладу змісту (О. Дей, А. Іваницький). Пісні-діалоги побудовані на контрасті, протиставленні та зіставленні («Гей, люди їдуть по ліщину»), що досягається за участі кількох виконавців або груп; під час виконання однією особою уявну діалогічність здійснюють засобами зміни голосу, інтонації, міміки тощо. Пісні-самооповіді (монологи), де співак подає самохарактеристику у сміш. вигляді, розкриваючи невідповідність дійсності й побажань («Коли б мені зранку»), наказів і вчинків («Казала мені мати»), слів та дії («Умираю, моя мати»). Описові пісні, де текст подано від 3-ї особи, наче сторон. спостерігач розповідає про кумедні події, ситуації, сцени, риси характеру. У таких піснях часто присут. веселий приспів, що відтворює звучання нар. інструментів («Тринди, ринди, риндиця»), рухи танцюристів («Гоп, чуки, чуки, чуки»). Пісен. зміст буває досить докладним: з переліком процесів праці (сіяв, вибирав, молотив – «Кум з кумою залицяється»), подій за днями тижня («Вчора була неділенька, нині – понеділок»), дійових осіб («Сватав мене, матінко, перший»). У піснях змішаної форми поєднують типи викладу, засоби комізму. Один з найпоширеніших прийомів – накопичення, нанизування деталей, сукупність яких створює комічне враження («Ой кум до куми залицявся»). Муз. мова Ж. п. не має яскраво виражених жанр. ознак. У них переважає жвавий темп, неширокий діапазон мелодії, серед. регістр, однорядковий варіатив. наспів. Коміч. ефект підсилюється, якщо текст і наспів розвиваються у паралел. ключі («Ой ішов я вулицею раз») або суперечать одне одному («Чи не той то Омелько?»). У мелод. структурах домінують короткі одноелементні наспіви, часті повтори провідної мелод. фрази. Плавний розспів зустрічається у випадках навмис. пародіювання («Ой знати, знати, хто кого любить») чи змалювання вайлуватого парубка («Та куди їдеш, Явтуше?»). Часто в мелодії імітують сміх («Мав я раз дівчиноньку чепурненьку»), використовують скоромовки («А куди їдеш, моє серденяточко, Степане?»), іронічно передають плач, зітхання («Ой умру я, умру, буду ся дивити»). Варіювання мелодії сполучають з поступовим прискоренням темпоритму («От такий-то я, Ярема»). У структурі домінують квадратність, парний розмір (2/4; 4/4), квантитативна ритміка (кількість звуків відповідає кількості складів). За змістом і муз. складом (лад, мелодика, багатоголосся) із Ж. п. змикаються танц. пісні. Багато Ж. п. літ. походження. Укр. Ж. п. широко використано у худож. літ-рі, зокрема в інтермедіях вертеп. драми, творах класиків укр. драматургії І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка та ін. Ж. п. уведено й трансформовано у творчості М. Гоголя, Т. Шевченка, Остапа Вишні.

Літ.: Жартівливі пісні. К., 1961; 1963; 1966; 1967; 1971; Веселі співаночки: Укр. нар. жартівливі пісні. К., 1969; Жартівливі пісні Херсонщини. Хн., 1970; Танцювальні пісні. К., 1970; Жартівливі пісні: Родинно-побутові. К., 1971; 1972; Танцювальні пісні. К., 1972; Жартоўныя песни. Мінск, 1974; Заспіваймо пісню веселеньку. К., 1979; Дей О. Народно-пісенні жанри. К., 1977. Вип. 1, 2; Його ж. Поетика української народної пісні. К., 1978; Весільні пісні: У 2 кн. К., 1982; Жартівливі та сатиричні пісні. К., 1988; Веселі співаночки: Укр. нар. жартівливі пісні. К., 1988; Іваницький А. Українська народна музична творчість. К., 1990; Українські народні жартівливі пісні. К., 2005.

І. М. Сікорська

Стаття оновлена: 2009