Кримознавство - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кримознавство

КРИМОЗНА́ВСТВО – галузь історичної науки, метою якої є комплексне, компаратив­­не вивчення історії, розвитку та сучасного стану регіонознавчих студій у Криму, визначення перспектив нових досліджень та формування спеціалізованих наукових шкіл. У процесі розвит­­ку К. виокремлюють три масштабні періоди: дорад. (кін. 18 – поч. 20 ст.), рад. (1921–91) і сучас. (від 1991). Поч. наук. вивчення Криму пов’язаний із поступ. просуванням Рос. імперії на Пд. від серед. 18 ст. Заг. інтерес влад. кіл держави до нового краю зумовлений завданнями військ.-стратег. і соц.-екон. розвитку нових територій. Перші професійно підготовлені заходи з вивчення Криму – наук. експедиції, відряджені С.-Петер­­бур. АН у 1780-х рр. – 1830-х рр. (кер. В. Зуєв, Є. Кьолер, П. Палас та ін.). За результатами їхньої роботи складено відповідні геогр., істор., етногр. нариси та узагальнюючі звіти, в яких значну увагу приділено істор.-краєзн. відомостям. Наук. доро­­бок експедицій С.-Петербур. АН до Криму створив пiдґрунтя для подальшого розвитку знань про регіон, сформулював інтерес до нього широкого кола освіч. про­­шарків сусп-ва, фактично став початк. рівнем вивчення минулого та сучас. стану п-ова. Окре­­мий напрям накопичення та роз­­повсюдження знань про Крим – записки мандрівників. Велика кількість мандрів. нарисів, щоденник. нотаток, белетризов. тво­­рів була оздоблена числен. ілюстраціями, забезпечена геогр. й адм. мапами, містила змістов­ні істор. та етногр. нариси. На зміну суто наук. (швидше статист.) інтересу експедицій С.-Пе­­тербур. АН прийшли емоційно насиченіші й інформативно при­­стосованіші для сприйняття публікою твори (М. Всеволожсь­­кий, А. Демидов, І. Муравйов-Апостол, В. Пассек, П. Свіньїн, О. Шиш­­кіна та ін.). Разом із ними значно розширив відомості про Крим чисел. масив компілятив. та популяр. нарисів, присвяч. історії та етнографії п-ова, які популяризували регіон та відігравали необхідну заохочув. роль для подальших подорожей і появи нових записок, щоденників, ме­­муар. творів. Це виводило систему знань про Крим із суто наук. контексту, дозволяло заповнити певний вакуум відповід. інформації. Загалом експедиції С.-Пе­­тербур. АН та записки мандрівників кін. 18 – 1-ї пол. 19 ст. сфор­­мували певні погляди на Крим з боку рос. влади та вищих кіл дворян. аристократії: для першої це був стратег. регіон політ. і військ. впливу, для других – уособлення певної сх. екзотики, місце зіткнення цивілізац. меж, тер. для заснування маєтків. Важ­­лива складова вивчення минулого Криму в дорад. період – масштабні археол. дослідження. Первин. базою накопичення арте­­фактів минулого стали перші му­зейні установи: Феодосійський музей старожитностей (1811, С. Броневський, Б. Галле­ра, І. Грап­перон), Керчен. (1817–18, А. Ашик, І. Бларамберг, П. Дю­брюкс, І. Стемпковський; див. Керченський історико-археоло­­гічний музей) і Одес. (1825; див. Одеський історико-краєзнавчий музей) музеї старожитностей. Співроб. цих установ на громад. засадах опікувалися долею ста­­рожитностей, створювали постійні музейні колекції та розпо­чинали експозиц. діяльність. Однак становлення місц. археол. центрів викликало певне невдоволення з боку посадовців С.-Петербур. АН, що спричинило появу критич. рецензій на адресу крим. дослідників. Відтак зв’язок столич. дослідників та їхніх крим. колег штучно перервано. Це призвело до певного гальмування процесу вивчення пам’яток і відтермінувало завершення організац. становлення відповід. дослідниц. цент­­рів у Керчі та Феодосії. Якісне перетворення К. в окремий напрям наук. дослідж. розпочалося після заснування Одеського товариства історії та старожитностей (1839) та ін. наук. осеред­­ків громад. характеру, зокрема С.-Петербур. археол.-нумізмат. т-ва (1846), Рос. і Моск. археол. т-в (1864). Виокремилися наук. центри, де кримозн. студії мали постій. характер. У С.-Петер­­бур­­зі кримозн. тематику розвивали Ф. Грефе, Ф. Жіль, Б. Кьоне, О. Оленін, П. Сабатьє, О. Сибір­­ський, Г. Спаський та ін.; у Москві – К. Герц, Г. Карпов, П. Леонтьєв; у Одесі – П. Беккер, О. Бор­­зенко, П. Брун, М. Мурза­­кевич, М. Надєждін, Я. Тетебу-де-Маріньї. Безпосередньо у Криму сформувався самост. центр регіонозн. знань, що мав декіль­­ка підрозділів. Археол. студії стали змістом наук. доробку М. Бларамберга, С. Веребрюсо­­ва, Е. Вільнева, О. та Ю. Люцен­­ків, статист. – Ф. Домбровського, К. Ханацького. Поміт. явищем були популярні публікації з історії регіону єпископів Гавриїла (В. Розанова) та Інокентія (І. Бори­­сова), О. Завадовського, В. Кон­даракі, Ф. Хартахая. Події Крим. війни 1853–56 сприяли активізації вивчення історії Чорномор. флоту та Севастополя, з’ясуван­­ню причин поразки Рос. імперії у військ. протистоянні, в широкому сенсі – визначенню стратег. значення Чорномор. регіону для зовн. політики держави, виявленню найперспективніших галузей с. госп-ва та пром-сті (М. Аркас, М. Берг, М. Богданович, М. Герсеванов, М. Дубровін, Е. Тотлебен). Тоді ж з’явили­­ся перші путівники по Криму як окремий різновид регіонозн. творів (Ш. Монтадон, Я. Тетебу-де-Маріньї). Становлення К. як наук. галузі пов’язане із заснуванням 1887 Таврійської губерн­­ської вченої архівної комісії – першої профіл. і профес. наук. кримозн. установи, що діяла постійно та розташовувалася безпосередньо на тер. регіону. Комісія виступила організатором широкого громад. руху за збереження пам’яток старовини, першим дослідником крим. архівів, започаткувала кримозн. археографію, створила перше наук. період. вид. у регіоні – «Известия…» (див. «Извѣстія Тав­­рического общества истории, археологии и этнографии»), що згодом перетворилися на справжню профіл. енциклопедію, матеріали якої зберігають актуальність для істориків, етнографів та археологів. Серед її чл. склався авторитет. колектив кримознавців: О. Бертьє-Делагард, К. Косцюшко-Валюжинич, Ф. Лашков, Х. Льопер, А. Маркевич, О. Ретовський, В. Шкорпіл, Х. Ящуржинський. Значно розширилися кримозн. дослідж. у Москві (брали участь вчені Моск. ун-ту, Археол. т-ва, Нуміз­­мат. т-ва, Лазарев. ін-ту сх. мов, Т-ва дослідників природи, антропології та етнографії) та С.-Пе­­тербурзі (науковці С.-Петербур. ун-ту, Рос. археол. т-ва, Археол. комісії, Ермітажу, Рос. музею), із заснуванням Новорос. ун-ту вивчення Криму набуло академ. рівня й в Одесі. Серед кримо­­зн. праць заг.-держ. масштабу – істор., археол., етногр., філол. студії Д. Айналова, М. Веселов­­ського, С. Жебельова, Н. Конда­­кова, Ю. Кулаковського, В. Латишева, М. Погодіна, В. Радлова, М. Рєпнікова, М. Ростовцева, В. Смирнова, О. Спіцина, Д. Стру­­кова, О. та П. Уварових, Ф. Ус­­пенського, Е. Штерна, В. Юрге­­вича. Безпосеред. проявом під­­вищення рівня К. як окремого напряму істор., археол. та етногр. дослідж. стало формування ме­­режі музеїв археол. (Феодосій. та Керчен. музеї старожитностей, Музей старожитностей Тав­­рій. губерн. вченої архів. комісії), краєзн. (Природничо-істор. музей Таврій. губерн. вченої архів. комісії; обидва – Сімферополь), етногр. (Євпаторій. му­­зей) та військ.-істор. (Музей істо­­рії Чорномор. флоту та Панорама у Севастополі) спеціалізації. Однак музейна справа в Криму в дорад. період не мала характеру постій. явища та не отримувала належ. підтримки з боку держави, залишаючись лише громад. діяльністю окремих осіб з елементами підтримки з боку місц. влади та меценатів. Загалом дорад. період розвит­­ку К. можна охарактеризувати як час становлення та оформлення осн. напрямів дослідж., форму­­вання незалеж. наук. центрів (С.-Петербург, Москва, Одеса, міста Криму), актив. етап накопичення важливої наук. і популяр. інформації щодо минулого та сучасності регіону й початк. етап оброблення цієї інформації. Публікації з питань вивчення Криму кін. 18 – поч. 20 ст. охоп­­люють широкий спектр: від мас­­штаб. монографій до популяр. та компілятив. нарисів у путівниках, розважал. журналах і про­­вінц. пресі. Науковці Рос. імперії та кримознавці-ентузіасти регіон. масштабу забезпечили належ. рівень акумуляції необхід. наук. інформації, виступили профес. дослідниками та попу­­ля­­ризаторами знань про Крим. Для поч. рад. періоду (1921–91) характерна значна увага держави до орг-ції відповід. регіонозн. студій. У системі нар. освіти створ. відповідні установи, що опікувалися окремими напря­мами, які стосувалися вивчення Криму. У 1920-х рр. на заг.-рад. рівні активну роботу проводило Гол. упр. наук. та наук.-худож. установами Наркомату освіти РСФРР, наділене повноваженнями єдиного керуючого, мето­дол. і фінанс. центру кер-ва наук. т-вами, музеями, охороною па­м’яток, б-ками й архівами. У галузі охорони пам’яток у Крим. АСРР створ. Крим. відділ у справах музеїв, пам’яток старовини, природи та нар. побуту (перший голова – Г. Бонч-Осмолов­ський), який взяв на себе відповідальність щодо забезпечення недоторканності музей. колекцій і культур. цінностей, що перебували у маєтках колиш. представ­ників вищих верств рос. сусп-ва у Криму. Реквізиції цих колекцій 1921–22 вкрай негативно вплинули на подальшу долю багатьох експозицій крим. музеїв. Під приводом необхідності пошуку коштів для подолання масового голоду в Криму 1921–23 місц. влада за погодженням з вищим кер-вом РСФРР практикувала продаж т. зв. предметів немузей. характеру за кордон, при цьому експертизу вартості та значення того чи ін. експоната здій­снювали не фахівці, а чиновники, для яких виконання плану зі збору коштів було важливішим за необхідність зберегти унікал. предмети побуту та мист-ва для крим. музеїв, їхніх відвідувачів і науковців. Завдяки діяль­ності Крим. відділу в справах музеїв, пам’яток старовини, при­роди та нар. побуту на п-ові створ. мережу держ. музеїв, 1926 закріплено їхню спеціалізацію. Низка музей. установ отримала держ. статус, зокрема Херсонес. істор.-археол. музей у Севастополі (див. «Херсонес Таврійський» Національний заповідник), Бахчисарай. палац-музей тюрко-татар. культури (див. Бахчисарайський державний історико-культурний заповідник), Алупкин. історико-побут. палац-музей (див. Алупкинський державний палацово-парковий музей-заповідник). Реорганізовані Керчен. істор.-археол. музей, Музей оборони та Панорама у Севастополі, створ. Центр. музей Тавриди (Сімферополь), що координував діяль­ність краєзн. музеїв у Алушті, Джанкої, Євпаторії, Керчі, Старо­му Криму, Ялті. Заснування та держ. підтримка мережі музеїв дозволили зробити їх безпосеред. центрами кримозн. до­слідж. із досить широкої тематики: пов­ноцінні археол. розкоп­ки й камерал. студії (В. і П. Ба­бенчико­ви, М. Барсамов, К. Гри­невич, Ю. Марті, М. Ернст), етногр. екс­пе­диції (О. Акчокракли, У. Боданінський, А. Ісхакова, В. Філоненко, П. Чепуріна, Я. Якуб-Кемаль), оригін. істор. дослідж. (М. Ернст, А. Маркевич, С. Усов, С. Ширяєв). Значну допомогу місц. дослідникам надавали ко­леги з Держ. академії історії матеріал. культури (Г. Бонч-Ос­моловський, Б. Жуков, М. Марр, М. Рєпніков), Історичного музею Державного (М. Протасов), Все­союз. наук. асоц. сходознавства (О. Башкиров, І. Бороздін, О. Са­мойлович), Центр. музею наро­дознавства (Б. Куфтін) та ін. Характерна риса розвитку К. у 1920–30-х рр. – значна активність громад. наук. орг-цій. Таврій. губерн. вчену архівну комісію 1923 переформатовано у Таврій. т-во історії, археології і етнографії. При цьому воно фак­тично не мало впливу на ухвалення рішень відповід. держ. установами, оскільки об’єдну­вало значну кількість представників науки дорад. періоду, що було приводом для недовіри та зневажливого ставлення з боку відповідал. чиновників. Незважа­ючи на втрату монопол. права на презентацію громад. ініціативи у К., Таврій. т-ву історії, археології і етнографії вдалося продовжити якісну наук. діяльність та узагальнити влас. наук. доробок у 4-х вип. «Известий…». Прикладом орг-ції наук. кримозн. т-ва на нових, рад. засадах стала діяльність Т-ва з вивчення Криму. Його метою проголошено залучення до кримозн. дослідж. широких кіл представників робітн. класу, селянства, мо­лоді сту­дент. і шкіл. віку. Проте осно­ву т-ва склали представни­ки моск. та ленінгр. професу­ри (Г. Бонч-Осмоловський, О. Баш­киров, І. Бо­роздін, К. Гриневич, Б. Добринін, О. Крубер, М. Семашко, О. Щер­бак та ін.), а також представники крим. інтелігенції (М. Барсамов, У. Боданінський, А. Маркевич, Ю. Марті, Г. Россілевич, П. Чепуріна та ін.). Наук. доробок т-ва відображено у 10-ти вип. період. органу – наук. ж. «Крым» (1925–29). Т-во з вивчення Криму пер­шим із наук. кримозн. орг-цій створило постійну мережу регіон. осередків, які стали первин. дослідниц. ланками. Зміна пріоритетів держ. політики наприкінці 1920-х – на поч. 30-х рр. звела нанівець всі зусилля громад. кримозн. орг-цій. 1931–32 під тиском влади вони припинили своє існування, а створене владою Крим. обл. бюро крає­знавства виявилося нежиттє­здатним. Поміт. формами організац. оформлення К. були також Всесоюзні конф. археологів, проведені 1926–27 у Керчі й Се­вастополі, та низка конф. музей. працівників 1921–32, на яких об­говорювали конкретні перспективи відповід. дослідн. і популяризатор. роботи та вирішували організац. і методол. питання. У 1930-х рр. жертвами репре­сій серед кримознавців стали У. Боданінський, О. Акчокракли, Б. Жуков, О. Самойлович, Я. Якуб-Кемаль; багато років в ув’язненні провели О. Башкиров, І. Бороздін, Г. Бонч-Осмоловський, К. Гри­невич, Б. Куфтін, М. Ернст та ін. Влада ліквідувала установи, спро­можні проводити будь-яку самост. дослідниц. роботу, тому наприкінці 1930-х рр. К. як окре­му форму дослідниц. інтересів фактично виведено з наук. обігу. Після закінчення 2-ї світ. війни та передачі Криму до складу УРСР 1954 спостерігалося певне пожвавлення кримозн. студій як наук., так і популяр. характеру з явним домінуванням другого напряму. К. стало допоміж. зна­ряд­дям у заг. системі істор. науки, що, у свою чергу, знаходилася під тотал. впливом і контролем комуніст. ідеол. системи СРСР. Це спричинило процес перепи­суван­ня та фальшування історії регіону в 1950-х рр. (у тво­рах Б. Гре­кова, Б. Рибакова, П. На­дін­сько­го, П. Шульца та ін.), викреслення історії певних народів і спотворення та штучне перебільшення внеску інших. У таких умовах най­вагомішими епізодами розвитку кримозн. студій можна вважати підготовку й вид. тому «Історії міст і сіл УРСР», присвяч. Крим. обл., плідну працю Крим. орг-ції Укр. т-ва охорони пам’яток історії та культури, наук. діяльність М. Ма­ксименка й С. Секиринського, навколо яких наприкінці 1960-х – на поч. 70-х рр. сформувалися наук. школи. Новий якіс. етап розвитку К. роз­почався після проголошення незалежності України 1991. Від­булася переорієнтація наук. прі­оритетів, триває активна зміна генерацій дослідників. Відомою є наук. школа К. під кер-вом А. Не­помнящого. Напрями її дослідж.: актуал. питання інституц. розвитку К. (В. Бобков, В. Каліновський, Е. Кангієва, Н. Кармазіна, О. Севастьянов, О. Хлівнюк), істо­ріогр. розроблення окремих про­блем розвитку К. (У. Мусаєва), біоісторіогр. дослідж. (У. Мусаєва, О. Бобкова, С. Громенко), історії регіону (С. Волкова, А. Са­вочка, Е. Сеїтова), крим. пам’ят­кознавство (Д. Ломакін, Є. Молоч­ко, І. Стельмах, Д. Яшний). До­робок її представників – 20 вип. книжк. серії «Біобібліографія кри­мознавства», що високо оцінена в укр. та іноз. історіографії. Плід­но працюють на ниві К. Крим. респ. орг-ції НСКУ (А. Непомня­щий) та Укр. т-ва охорони па­м’я­ток історії та культури (Н. Кармазіна), розвиваються археол. студії (О. Герцен, В. Кутайсов, В. Майко, І. Храпунов, В. Юроч­кiн), вивчення окремих періодів історії регіону (В. Зарубін, В. Ко­рольов, О. Романько, Р. Хаялi).

Літ.: Непомнящий А. А. Історичне кримознавство (кінець XVIII – початок ХХ століття): Біобібліогр. дослідж. Сф., 2003; Його ж. Подвижники крымо­ве­дения. Сф., 2006. Т. 1; 2008. Т. 2; Пучков А. А. Многовекторье крымской исто­риографии // Художня культура: Актуал. пробл.: Наук. вісн. К., 2007. Вип. 4; Ена В. Г., Ена Ал. В., Ена Ан. В. От­крыватели земли Крымской. Сф., 2007; Зозуля С. Ю. Sturm und Drang у сучасному кримознавстві // Пр. Центру па­м’яткознавства. К., 2008. Вип. 14; Ковалевська О. Персоніфікована історія наукового Криму // Істор. журн. 2008. № 1; Севастьянов А. В. Десять лет на службе крымоведения: Российское общество по изучению Крыма (1922–1932). Сф., 2010; Гаврилюк Н. О. Вітчизняне кримознавство // Археологія. 2012. № 1; Иваненко В. В., Кавун М. Е. Биобиблиография крымоведения // УІЖ. 2012. № 3; Непомнящий А. А. Развитие крымоведческой биобиб­лиографии сегодня: достижения, про­счеты, перспективы // Тр. Междунар. библиогр. конгресса (С.-Петербург, 21– 23 сен. 2010). С.-Петербург, 2012. Ч. 3; Севастьянов О. «Біобібліографія кримознавства» долає нові висоти // Крає­­знавство. 2012. № 4.

А. А. Непомнящий, О. В. Севастьянов

Вивчення природи Крим. п-ова почалося з часів грец. колонізації бл. 2500 р. тому. Найзмістовніші для антич. епохи геогр. та біол. описи Таврії належать Геродоту (5 ст. до н. е.), Теофрас­ту (4–3 ст. до н. е.), Страбону та Плінію Старшому (обидва – 1 ст. н. е.). Завдяки особливостям геогр. розміщення середньовічна Тавріка слугувала перехрестям для найважливіших для тієї доби торг. і культур. векторів Євразії («з варягів у греки», «Вели­кий шовковий шлях»), що сприяло розвитку К., але перевірених даних про Крим було обмаль. 1068 князь Гліб Святославич ви­міряв ширину Керчен. протоки і залишив на Тмуторокан. камені перший нарис контурів місц. бе­регів. 1474, повертаючись із «Хо­женія за три моря», на крим. землю ступив руський мандрівник Афанасій Нікітін. Після багаторіч. крим. маршрутів видав чи не єдину книгу про середньовіч. Крим турец. мандрівник Евлія Челебі, тоді ж з’явилися праці араб. географів Масуді й ал-Ідрісі. На зміну першим картогр. кресленням Страбона і Пто­лемея, присвяч. Криму, прийшли досконаліші вид. Г. Бенінкази, Я. Гастальдо, І. Масси, Ґ. де Бо­плана. Перші академ. роботи з географії та геології Крим. п-ова з’я­вилися у 18 ст. Їхніми авторами стали рос. вчені-мандрівники акад. В. Зуєв, К. Габліц, П. Паллас. Переклади їхніх праць на європ. мови стали справжньою сенсацією для геогр. науки цивілізов. світу. Вперше детально описано особливості орогідрографії та клімату п-ова, осн. види корис. копалин, унікал. риси рослин. і тварин. світів нових зе­мель. Століття потому наступне покоління природознавців внесло у геогр. описи Криму нові спо­стереження. Донині не втра­тили цінності змістовні подорожні записки П. Сумарокова, краєзнавчі праці В. Кондаракі, стратигр. побудови А. Гюо, геол. описи Ф. Дюбуа де Монпере. Класичними визнані карти крим. узбережжя, виконані мор. офіцерами-гідрографами Е. Манганарі, Г. Бутаковим, І. Сухомліном. Наук. взірцем залишаються топонім. дослідж. і «Карта Южнаго Крыма к Крымскому сборнику», здійснені акад. П. Кеппеном. Геол. вивчення Крим. п-ова наприкінці 19 – на поч. 20 ст. по­в’язане з іменами гідрогеолога Н. Головкінського, геологів М. Ан­друсова, В. Обручева, В. Лучиць­кого, П. Мурзаєва, П. Двойченка, Д. Щербакова, О. Слудського, географів Б. Федоровича, Г. Ви­­соцького, Я. Козіна, геохіміків В. Вернадського, О. Ферсмана, мінералога С. Попова, карстоло­га О. Крубера. Результати їхніх дослідж. й досі залишаються основою фундам. геол. і тектон. побудов. 1899–1912 Геол. ком-т здійснював десятиверстну геол. зйомку Крим. п-ова. У цій масш­таб. роботі брали участь О. Бори­сяк, К. Фохт, М. Каракаш, В. Це­брі­ков та ін. Знач. внесок у геоло­гію й геоморфологію Криму зро­били О. Моісеєв, А. Архангель­ський, Ф. Левінсон-Лессінг, О. Лагоріо, О. Прозоровський-Голіцин, М. Му­ратов, Г. Вебер, В. Пчелін­цев, Б. Добринін, О. Дзенс-Ли­тов­ський, С. Альбов, П. Васильєв­ський, П. Желтов, В. Зенкович, М. Ніколаєв та ін. У 2-й пол. 20 ст. геол. та геогр. дослідж. Криму здій­снювали Г. Личагін, В. Морозов, Л. Борисенко, М. Лисен­ко, І. Благоволін, І. Губанов, Г. Грі­шанков, П. Підгородецький, О. Клю­кін, В. Єна, В. Лебединський, С. Ковалевський, Є. Шню­ков, Ю. Полканов, А. Оліферов, І. Ведь. Сейсмогеол. особливості п-ова вивчають В. Юдін, І. По­пов, Б. Пустовітенко, Ю. Вольфман, Е. Тихоненков, А. Лущик, О. Єна; проблеми генезису й розвитку крим. карсту – Б. Іванов, В. Дублянський, Б. Вахрушев, Г. Амелічев, В. Душевський. Наприкінці 19 ст. завдяки працям В. Докучаєва у Криму зародило­ся наук. ґрунтознавство. Вивчен­ня ґрунтів Криму продовжили М. Клепінін, М. Кочкін, В. Іва­нов, І. Половицький, П. Гусєв, Ю. Кізяков, Н. Драган та ін. Серед за­кордон. кримознавців осо­бли­ве місце посідає К. Кордова (США), який відтворив натурал. іс­торію Крим. п-ова. Наук. дані про живу природу Криму в 18–19 ст. отримані завдяки дослідж. К. Га­бліца, Ф. Біберштейна, П. Пал­ласа, Х. Стевена. Ботан. К. у той час розвивали В. Агеєнко, М. Зеленецький, Й. Пачоський, Б. Федченко та ін., зоол. – О. Ні­кольський, О. Нордман, К. Кесслер та ін. У 1-й пол. 20 ст. рослин. світ Криму досліджували Н. Дзенс-Литовська, Б. Зефіров, В. Малєєв, Г. Поплавська, К. По­пов, С. Стан­ков, В. Талієв, М. Тро­їцький, Т. Ци­ріна та ін. Під час створення кн. «Флора СССР» (1934–64) та «Фло­ра УРСР» (1936–65) інтенсивні флорист. дослідж. очолювали М. Клоков, М. Котов, М. Цвельов, С. Юзепчук та ін. Вивченням проблем зоології в Криму в 1-й пол. 20 ст. опікувалися Л. Молчанов, П. Сушкін, О. Браунер, В. Аверін, С. Даль, С. Делямуре, Є. Воронцов, І. Андреєв, Ф. Ки­сельов, В. Плігінський, Г. Артоболевський, О. Сергєєв, Я. Цеєб та ін. Від 1920-х рр. зоол. дослідж. сконцентров. у Крим. за­повіднику, де працювали В. Гепт­нер, М. Котовщикова, В. Мартіно, І. Поляков, Д. Рухлядєв, І. Пузанов. У 2-й пол. 20 – на поч. 21 ст. різні аспекти рослин. світу Криму вивчали А. Артюшенко, Н. Багрікова, М. Бойко, Л. Вахрушева, Я. Дідух, О. Дубовик, І. Дудка, В. Ісіков, В. Гелюта, О. Калугіна-Гутнік, В. Корженевський, К. Край­нюк, Т. Ларіна, І. Маслов, Н. Міль­чакова, Л. Міронова, В. Мішньов, С. Мосякін, В. Новосад, Л. Партика, С. Садогурський, І. Саркіна, О. Серьогін, М. Федорончук, О. Ходосовцев, В. Шатко, Ю. Ше­ляг-Сосонко та ін. Під час напи­сання єдиного досі визначника вищих рослин Криму М. Рубцов очолив колектив ботаніків, до яко­го увійшли Л. Привалова, Ю. Про­кудін, С. Кожевнікова, І. Крю­ко­ва, В. Косих, Н. Чернова, М. Шалит та ін. Зоол. дослідж. в Криму розвивають Є. Алексєєв, Б. Аппак, М. Бескаравайний, О. Болтачов, Ф. Вшивков, Є. Годлевська, О. Дудкін, А. Дулицький, К. Єфетов, С. Іванов, М. Ковблюк, Ю. Костін, І. Мальцев, В. Мі­трофанов, А. Мірошніченко, Т. Ко­тенко, О. Кукушкін, А. Паршинцев, В. Попов, М. Щербак та ін. Рівень різноманітності рослин. світу Криму 38 разів переоцінювали науковці-ботаніки. Від кін. 18 ст. створ. 9 ключових фло­рист. оглядів, спеціально присвяч. Криму, які є наук. стандартом для певного часу. Їхні автори: К. Габ­ліц (1785), П. Паллас (1795), Ф. Бі­берштейн (1808–19), Х. Сте­вен (1856–57), В. Агеєнко (1890, 1897), Є. Вульф (1927 і далі), М. Руб­цов (1972), В. Голубєв (1984, 1996), А. Єна (2012). Дослідж. з природн. К. декілька разів були загальмовані під впливом певних істор. обставин. У зв’язку з тим, що П. Паллас продав свій герба­рій у Велику Британію, а Х. Стевен подарував власну гербарну колекцію Гельсинкі, Крим двічі позбавлено базових гербар. ко­лекцій. Лише 1914 Є. Вульф ство­рив крим. гербарій у Нікіт. ботан. саду, який залишається найбіль­шим і найрепрезентативнішим у Криму. 1926 Є. Вульф вимуше­но залишив Крим і переїхав до Ленінграда (нині С.-Петер­бург), де загинув під час блокади 1941, а розпочата ним «Флора Крыма» завершена 1969 ін. ботаніками. Під час 2-ї світ. війни знищено ве­ликі зоол. і ботан. колекції Крим. заповідника. Наприкінці 18 – у 1-й пол. 19 ст. центрами природ. К. слугували домашні кабінети П. Палласа та Х. Стевена у Сімферополі, де збиралося тодіш­нє наук. т-во. У 2-й пол. 19 ст. центр К. перемістився у С.-Пе­тер­бург («Крымский комитет»), а по­тім знов у Сімферополь (орг-ція При­родничо-істор. музею С. Мокр­жецьким і кримозн. б-ки «Тавріка» О. Стевеном). У 20 ст. такими центрами стали Нікіт. ботан. сад і Таврій. ун-т та його спадкоємці. З числен. видань із природн. К. особливо вирізняється унікал. науково-популярна серія «Природа Крыма», яка виходила у Сімферополі у 1960-х рр. Серед сусп.-наук. орг-цій, які розвивали і координували природн. дослідж. Криму, найбільший внесок зробили Крим. т-во природознавців та любителів природи (засн. С. Мокржецький), яке дія­ло 1910–31, та Асоц. підтримки ландшафт. і біол. різноманіття Криму «Гурзуф-97», що об’єд­на­ло під кер-вом М. Бокова крим. природознавців після закінчення спец. крим. проекту BSP – міжнар. Програми з підтримки біорізноманіття (1997).

Літ.: Ена В. Г., Ена Ал. В., Ена Ан. В. Открыватели земли Крымской. 2007; Ена А. В. Природная флора Крымского полуострова. 2012 (обидві – Сімферополь).

О. В. Єна, А. В. Єна

Стаття оновлена: 2014