Кримські татари - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кримські татари

КРИ́МСЬКІ ТАТА́РИ – народ, автохтонне населення Криму. Самоназва – къырым­та­тарлар. Компактно проживають у Сімфероп., Бахчисарай., Біло­гір., Джанкой. р-нах Автономної Рес­публіки Крим, Херсон. і Запоріз. обл. (за переписом 2001, в Укра­їні загалом мешкало 243,4 тис. К. т.), а також в Узбекистані (239 тис.), Туреччині (100 тис.), Румунії (22 тис.), Таджикистані (9,4 тис.), Болгарії (5,8 тис.), РФ (3,9 тис.). К. т. розмовляють кримськотатарською мовою, що належить до тюрк. групи алтай. мовної сім’ї, за віросповідан­ням – переважно мусульмани-суніти. Етнонім «татари» вперше використаний у письм. джерелах 732 на позначення мон­голо-тюрк. племені, яке мешкало на тер. Монголії (наприкінці 12 ст. майже повністю знищене монголами Чингізхана та китай. військами царства Цзінь). У 13 ст. ним почали називати кочові пле­мена монголів і тюрків, які у 1220–40-х рр. здійснили агресію у Сх. і Центр. Європу, зокре­ма захопили Крим. п-ів. Етнонім «К. т.» поширився від 1475 із появою на Пд. узбережжі Криму турків. Формування кримськота­тар. нації відбулося у період роз­витку Крим. ханства (15–18 ст.). Основу антропол. типу становлять представники європеоїд. раси, у деяких груп присутні мон­голоїдні домішки. До депортації 1944 (див. Депортація) виокре­млювали 3 субетнічні групи К. т.: степ. (самоназва – кыпчак), гір. (тат) і пд.-бережні (ялыбойлю). Степ. К. т. – монголоїди, близькі за походженням і культурою до пн.-кавказ. ногайців, до складу яких увійшли нащадки половців; гір. і пд.-бережні – тюркізовані та ісламізовані нащадки тавро­скіфів, готів, греків, ґенуезців, венеціанців, вихідців із Малої Азії, Грузії, Пн. Кавказу, слов’ян. земель. Після депортації відмінності між субетніч. групами знівельовано. На думку деяких дослідників, процес зародження етніч. ядра кримськотатар. народу розпочався у складі Херсонеса, Боспор. і Скіф. царств (7 ст. до н. е. – серед. 3 ст. н. е.), Хазар. каганату, печеніго-кипчац. союзу племен (11–13 ст.), Золотоордин. улусу, Ґенуез. ко­лонії та Мангуп. князівства (2-а пол. 13 – 1-а пол. 15 ст.). На час приходу до Криму монголо-татари за віросповіданням були шаманістами-тенгріанцями. Роз­повсюдження ісламу на Крим. п-ові розпочалося у 2-й пол. 13 ст., інтенсивна ісламізація (суніт. на­пряму) – у 1320-х рр. Поступово склалася розгалужена реліг. адм. система на чолі з ханом. Він представляв владу осман. султана, якого водночас вважали халіфом – духов. і політ. лідером мусульман. реліг. системи. Окрім хана, до неї входили: муф­тій (вища духовна особа, що дає юрид. тлумачення тверджень Корану стосовно безпрецедент. справи; у випадку погодження з ін. муфтіями надалі це тлумачен­ня – фетва – стає прецедентом), реліг. судді, монастирі дервішів, мережа шкіл при мечетях (медресе, мектебе). Надалі реліг. адм. система зазнала змін. На поч. 19 ст. на тер. Криму (без Ял­тин. пов.) діяло 1556 мектебе, 1890 – лише 275. Нині переваж­на більшість К. т. підпорядк. Духовному управлінню мусульман Криму, меншість – Духовному управлінню мусульман України.

У політ. історії К. т. виокремлюють декілька періодів: монголо-татар., або золотоордин. (се­ред. 13 ст. – 1437), коли було створ. перше протодерж. утворення К. т. у Криму – Крим. юрт; доба Крим. ханства (1437–1783); втрати незалежності та входжен­ня до складу Рос. імперії (від 1783) і СРСР (від 1922); репатрі­ації до Криму (від кін. 1970-х рр.). Ще у монголо-татар. (золотоордин.) період К. т. почали переходити до осілого способу життя, хоча у пн. частині Крим. п-ова елементи кочового госп-ва збереглися до серед. 18 ст., до поч. 15 ст. існував чіткий воєнізов. поділ насел. на тисячі, сотні, десятки. Цивіл. адм. систему очо­лював хан (виключно з династії Ґіреїв), до неї входили: калга-султан (перша посад. особа піс­ля хана, як правило, його брат), нуреддин-султан (друга посад. особа після хана, виконував обо­в’язки його особистого послан­ця, глави місц. судів і гол. поліцей. нач.), каймакан (здійснював функції міністра з цивіл. справ), мурзи (старші родів), цивіл. чиновники. Тер. Крим. ханства по­ділено на бейлики – земел. володіння окремих родів (Ширін, Барин, Кипчак, Мансур, Седжет, Яшлав, Аргин) на чолі з беями, яких обирали представники ро­дів і затверджував хан. Землею володіли феодали, реліг. об’єд­нання та особисто вільні селяни. В основі правової системи – поєднання залишків домусульман. права (тьоре) з мусульман. шаріатом. Зберігалися релікти патріархал. ладу, полігамна родина, звичай кровної помсти. Як автономна держава у складі Осман. імперії у випадку воєн. необхідності Крим. ханство могло дати іноді до 100 тис. воїнів. До поч. 18 ст. щорічно або декілька разів на рік К. т. робили набіги на сусідні землі (особливо часто – на укр., що зумовлено геогр. близькістю) з метою захо­плення здобичі та ясиру (невіль­ників). У переважній більшос­ті вони асимілювалися з К. т., особ­ливо після звільнення з не­волі. Приєднання Крим. ханства до Рос. імперії 1783 спричинило ма­сову еміграцію К. т. до Осман. імперії (наступні хвилі еміграції – 1860–62, 1874–75, поч. 1890-х рр., 1902–03). На їхні зем­лі переселялися крим. греки та вірмени, росіяни, українці, білоруси, бол­гари, німці та ін. За переписом 1897, у Таврій. губ. мешкало 189,8 тис., за перепи­сом 1926, у Криму – 179,1 тис. К. т. Вони складали більшість у Судац., Бахчисарай., Ялтин., Се­вастоп. р-нах, м. Бахчисарай, Карасубазар (нині Білогірськ), Старий Крим. Нац.-культурне відродження К. т. кін. 19 – поч. 20 ст. пов’язане з діяльністю І. Гаспринського, Дж. Сейдамета, Н. Челебієв, А. Озенбашли, які були провідниками та ідеологами кримськотатар. нації. 13 грудня 1917 1-й Курултай (з’їзд) К. т., який відбувся у Бахчисараї, ухвалив конституцію. Її опубліковно наступ. дня з метою проголошення Крим. Демо­крат. Респ., а 18 грудня створ. нац. уряд. Подальший розвиток кримськотатар. державності при­пинено внаслідок воєн. дій 1918–20 і встановлення на тер. Криму рад. влади (див. Кримська Соціалістична Радянська Республіка, Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка). Голод 1921–23 у РФ призвів до загибелі десятків тисяч К. т. (за деякими оцінками – бл. 15 % від заг. кількості). У руслі започатк. рад. кер-вом політики «коренізації» Балаклав., Бахчисарай., Ялтин., Алуштин., Судац. р-ни ого­лошено нац. татар. р-нами; відкрито низку татар. шкіл і театр; виходили газети кримсько­татар. мовою. Кер-во Крим. АРСР у той час складалося переважно з К. т. Однак незабаром цю політику згорнено, більшість крим­ськотатар. діячів (В. Ібраїмова, Б. Чобан-заде та ін.) репресовано. Актом геноциду з боку рад. влади стала 1944 насильниц. депортація К. т. переважно у Се­редню Азію за звинуваченнями у зраді батьківщини та співпраці з нім. окупац. режимом. Загалом вивезено бл. 190 тис. осіб (за переписом 1939, у Криму прожи­вало 218 тис. К. т.), значна час­тина з яких загинула у дорозі та в пер­ші роки заслання. 2012 А. Се­їт­аблаєв зняв перший крим­сько­татар. повнометраж. х/ф і першу художню стрічку про депортацію К. т. «Хайтарма» («Повернення») та зіграв у ній гол. роль. Виразником боротьби крим­сько­татар. народу за повернення на батьків­щину став Кримськотатарський правозахисний рух, який виник після 20-го з’їзду КПРС (1956). У 1989 ВР СРСР засудила депортацію К. т. 1944, що стало поштовхом для їхнього масового повернення до Криму. За переписом 1989, у СРСР загалом мешкало 272 тис. К. т., з них 47 тис. – у Криму. За даними кримськотатар. дослідників, 1979 у Криму проживало 5, 1988 – 17,5, 1989 – 38, 1990 – 120, 1995 – 250 тис. К. т. (враховуючи тих, які не мали укр. громадян­ства). Наприкінці 1990-х рр. тем­пи повернення сповільнилися через фактичну заборону оселятися на давніх (до департації) місцях проживання, сутички з місц. пророс. шовіністами, анти­татар. пропаганду, руйнування жител, погроми. Офіц. матеріал. допомогу реемігрантам надавав КМ України, неофіційну – Туреч­чина, Іран, араб. країни. Осн. ви­моги К. т. після повернення на батьківщину: політ. реабілітація, створення нац.-територ. автономії, реалізація права на землю та частину майна, відновлення довоєн. топонімії Криму. Однією з форм сучас. кримськотатар. нац. руху є Курултай кримськотатарського народу (офіц. правового статусу в Україні не має) та його постій. орган – Меджліс кримськотатар. народу. К. т. ма­ють своїх представників у ВР України, діє Рада представників кримськотатар. народу при Пре­зидентові України. У березні 2014 внаслідок воєн. інтервенції крим. землі були окуповані РФ.

Осн. заняттями К. т. у степ. р-нах Крим. п-ова традиційно було кочове скотарство, у гір.-при­береж. – зрошуване землеробство та відгінне скотарство. На Пд. узбережжі розвивалися виноградарство (понад 50 сортів), садівництво (персики, груші, яб­лука, горіхи), тютюнництво, на Зх. – рибальство, у Сх. Криму – шовківництво; допоміжні промисли у степу та горах – мисливство й бортництво. Важливу екон. роль відігравав видобуток солі. Серед ремесел найактивніше розвивалися візерунчасте ткацтво, вишивка шовком і золо­тими нитками, вироб-во повсті, сукна, посуду, оброблення шкіри, різьблення на дереві, збро­ярство (ножі, кинджали, вогнепал. зброя), виготовлення ювелір. виробів (частина продукції експортувалася), селітри, поро­ху. Характерна особливість – вироб. спеціалізація окремих по­селень, зокрема Бакла відома як центр гончарства, Бахчисарай – виготовлення кованого мідного посуду, Карасубазар – виробів зі шкіри. Відмінності у госп-ві різних природно-клімат. зон зумовили актив. розвиток обміну й торгівлі між ними. Поселення кочових степ. К. т. скла­далися із великих розбір. (терме) та малих нерозбір. (отав) юрт, розташ. за родовим принципом; осілих – із жител, побуд. із саману чи ракушняка (калыб), заглиблених на 30–50 см у землю, вкритих землею, соломою або черепицею (двері розташ. тільки з Пд.). На Пд. узбережжі зводили одно- та двоповерх. (часто з ве­рандами, які виступали над пер­шим поверхом) кам’яні будинки терасами таким чином, щоб плос­кий дах нижнього будинку слугував двором для верхнього. У долинах р. Кача та Бельбек, ймовірно, під впливом готів, бу­ли поширені зрубні дерев’яні будинки. У кожному будинку обо­в’язково облаштовували баню (амам). Всередині стіни обмазували глиною, білили та прикрашали килимами, витинанками й полицями з мідним посудом, глинобитну підлогу застеля­ли повстю. Вздовж стін ставили низькі широкі дерев’яні дивани з подушками, шафи для постіл. білизни й одягу вбудовували у стіни. Як правило, будинки скла­далися з двох кімнат: одна – для чоловіків і гостей, друга – для жінок; у двоповерх. будинках ниж­ній поверх використовували для госп. потреб. Харак­терна кримськотатарська архітектура (цивіл. і культова) веде свою історю від 14 ст. Традиц. кримськотатар. кухня вирізняється різноманітністю, особливо у гір.-лісовому та прибереж. ре­гіонах, де вона нараховує бл. 20-ти перших і понад 80 других страв. У всіх регіонах улюбленими стравами були чибереки (чебуреки), экмек (хліб), татараш (різновид пельменів), кобэтэ (м’яс­ний пиріг), шорба (м’яс­ний суп), шишкебаб (шашлик), пилав (плов), серед напоїв – макъсма (буза), язма, айран, къатыкъ (різ­новиди кефіру). Чоловіки носили натіл. сорочку з прямим коміром (кольмек), шаровари (шальвари), підперезані кушаком, камзол, шап­ку з баранячого хутра із плос­ким верхом, на ногах – чарыки (постоли), чувяки, мэст (чоботи); жінки – кольмек, шальвари, зы­бын або фистан (сукні), коклюк (нагрудник, прикрашений монетами), фес (оксамитова шапочка, прикрашена золотою ви­шивкою та монетами), пояс із широкою сріб. пряжкою, на ногах – папуч (туфлі), налын (дере­в’яні сандалі). У звичаях, обрядах, легендах, казках, піснях і танцях К. т. переплелися традиції язичниц. вірувань та ісламу. Вони використовували 3 кален­дарі: язичниц. землероб. (соняч.), у якому назви місяців відображали землероб. діяльність крим­ськотатар. народу й особливо­сті клімату Криму; 12-річ. тюрк. (сх.); мусульман. місяч. (назви майже половини місяців відрізнялися від араб.). Найшанованіші з домусульман. свят – Хы­дыр­лез (5–6 число першого тиж­ня травня; завершення польових робіт і відгін отар на літні пасовища), Наврез (21 березня; день весняного рівнодення), Дервиза (21 вересня; день осіннього рів­нодення ), Йылбашы (22 грудня; Новий рік); мусульман. – Ораза-Байрам, Къурбан-Байрам. Див. також Кримськотатарська етно­графія, Кримськотатарська літе­ратура, Кримськотатарське де­коративно-ужиткове мистецтво, Кримськотатарське образотвор­че мистецтво, Кримськотатарське театральне мистецтво, Кримсько­татарський фольклор.

Літ.: Хартахай Ф. Историческая судь­ба крымских татар // Вест. Европы. 1866. Т. 1; Кондараки В. Х. Универсальное описание Крыма. Т. 1–4. С.-Петербург, 1875; Дударов П. Крымские татары. Москва, 1911; Куфтин Б. А. Жилище крым­ских татар в связи с историей заселения полуострова. Москва, 1925; Теребинская-Шенгер Н. Крымские та­тары // Рус. антропол. журн. 1928. Т. 17, вып. 1–2; Рефатов А. Кърым татар йыр­лары. Сф., 1932; Бахшиш Ибр., Бахшиш Ил. Кърым татар йырлары. Сф., 1940; J. Kirimal. Der nationale Kampf der Krimtürken mit besonderer Berück­sich­tigung der Jahre 1917–1918. Emsdetten, 1952; Шерфединов Я. Звучит Кайтарма. Ташкент, 1978; Кримські татари. Історія і сучасність. (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу): Мат. між­нар. наук. конф. (Київ, 13–14 трав. 1994). К., 1995; Куртиев Р. И. Календарные обряды крымских татар. Сф., 1996; Його ж. Крымские татары: этническая история и традиционная культура. Сф., 1998; Зінченко Ю. Кримські татари: Істор. нарис. К., 1998; Урсу Д. П. Очер­ки истории культуры крымскотатарского народа (1921–1941 гг.). Сф., 1999; Керимов И. А. «Живая» история Гаспринского. По материалам газеты «Терджи­ман» 1883–1914 гг. Сф., 1999; Акчуріна-Муфтієва Н. Етнографічні дослідження кримськотатарського житла // НТЕ. 2005. № 1; Крымские татары: Хрестоматия. Сф., 2005; Галичанець М. Наш Український Крим: життя українців на півострові. Т., 2007; Рославцева Л. И. Крым­ские татары: Историко-этногр. исследование. Москва, 2008; Хаяли Р. И. Очер­ки истории общественно-политической и культурной жизни крымских татар в ХХ веке. Сф., 2008; Туранли Ф. Тюркські джерела до історії України. К., 2010.

Р. І. Куртієв, Ф. Ґ. Туранли

Стаття оновлена: 2014