Житло - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Житло

ЖИТЛО́ – споруда або приміщення, призначені для термінового чи тривалого проживання людей. Осн. ознакою Ж. є обов’язкова наявність пристрою для приготування їжі та опалювання: відкритого вогнища чи закритого – печі. Ж. буває природне чи штучно створене людиною сховище (споруда) для захисту від несприятливої дії природно-кліматичних чинників (холоду, спеки, атмосферних опадів, вітру), хижаків, ворогів, а в сучасних умовах – для створення здорових умов праці та відпочинку, виховання дітей, відновлення сил, забезпечення потреб особистої гігієни тощо. Ж. завжди відповідає соц.-екон. умовам життя сусп-ва, рівню розвитку продуктив. сил, культурно-побут. і нац. традиціям, кліматич. особливостям території та рівню буд. техніки. Під час спорудження Ж. дуже важливо враховувати екол., соц. та етнічні особливості певної людської спільноти. В Україні від липня 2004 облік Ж. ведеться за осн. формами власності: держ., комунал. та приватною. Сукупність житл. приміщень, включаючи житл. будинки, спец. будинки (гуртожитки, притулки, будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів – дорослих і дітей, дит. будинки, інтернати при школах і школи-інтернати), квартири, службові житл. приміщення, ін. житл. приміщення у придат. для проживання будівлях, формує житловий фонд. Людина більшу частину життя проводить у Ж., тому житл. умови значною мірою визначають стан її здоров’я та працездатність.

І. І. Ткаченко

Під Ж. розуміють не лише житл. будівлю, а й дім у широкому значенні, зокрема населений пункт (село, м-ко, місто), край (місцевість, область, р-н), країну, сукупність заселених людиною частин Земної кулі. Воно є певним символом захисту від зовн. хаосу, пов’язує з минулими поколіннями родини.

Найдавніше Ж. на Землі – овальне викладення із каміння 4,3 × 3,7 м – виявлено у нижніх шарах Олдувай. міжгір’я (Танзанія, 1,8 млн р. тому), у Європі подібну конструкцію розкопано побл. Праги, у місцевості Пшезлетіце (бл. 700 тис. р. тому). Для будівель кінця раннього Ашелю – Більцінґслебен на Пн. Тюринґії (Німеччина) та Терра-Амата побл. Ніцци (Франція) – була вже характерна наявність вогнищ (400–300 тис. р. тому). Найдавніші Ж. первіс. людини на тер. України типу чумів, вкритих шкурами (стоянка Молодове-1 побл. колиш. с. Молодове Сокирян. р-ну Чернів. обл., яке нині затоплене водами Дністров. водосховища), а також житл. печери з перегородками з кісток мамонтів (грот Чокура у Сімферополі) належать до мустьєр. періоду (50–40 тис. р. тому). У с. Межиріч Канів. р-ну Черкас. обл. досліджено залишки двох ярангоподіб. назем. Ж., для побудови цоколю і каркаса яких використано кістки бл. 130 мамонтів (15–14 тис. р. тому; каркас одного Ж. з Межиріц. стоянки відтворено в Палеонтол. музеї Нац. наук.-природн. музею НАНУ в Києві). Побл. с. Пушкарі Новгород-Сівер. р-ну Черніг. обл. (стоянка Пушкарі-1) у лесоподібних суглинках простежено витягнуту заглибину 12 × 4,5 м, заповнену кістками та бивнями мамонтів, із трьома розташ. по осі вогнищами – рештки трисекц. житл. конструкції. У мезоліті переважали легкі тимчас. Ж., а у неоліті з’явилися стаціонарні з глини, каміння та дерева. Загалом перші Ж. були однокамерними (не поділені на внутр. приміщення). У їх периферій. частині влаштовували настили, нари, лави, там первісні люди відпочивали, займалися ручною працею; разом родина збиралася побл. свого символіч. центру, функції якого від певного часу виконувало вогнище. Ж. з вогнищем у центрі поширене на Кавказі: в азербайджанців – карадам, вірмен – глхатун, грузинів – дарбазі (напівземлянка або наземне Ж. з кам’яними стінами та склепистою стелею; у центрі стелі – світлодим. отвір). Перші Ж. з багатьма вогнищами – видовжені будинки шир. 4–5 м – виявлено у пам’ятках віллендорф.-костенків. культур. єдності в Пенсевані (Франція). У полігам. сім’ї кожна з дружин разом з дітьми могла мешкати в окремій будівлі. Якщо спочатку для глави сім’ї, чоловіків, жінок, дітей, а також для реліг. обрядів, приготування та вживання їжі, праці та відпочинку відводили окремі частини єдиного житл. простору, то з появою багатокамер. Ж. на поч. неоліту – відсіки та окремі приміщення – спальня, кухня (їдальня), вітальня, «жін. половина». Багатокамерні Ж. й донині інколи формують внаслідок добудови до однокамер. Ж. госп. приміщень – сіни, комора, їдальня, хлів, клуня. Їх розташовують і окремо: хаотично; групуючи в замкнутий (будівлі щільно прилягають одна до одної, утворюючи внутр. простір) і незамкнутий двори. Ділянку землі разом з Ж. і усіма госп. будівлями часто огороджують. В Україні житл. будинки та госп. приміщення в комплексі, який утворює замкнутий, здебільшого прямокут., дворик (ґражда), будують гуцули. Подальше ускладнення структури та внутр. планування Ж. пов’язане з появою багатоповерх. будівель (зазвичай 2 поверхи: 1-й мав госп., 2-й – житл. призначення; на 3-му поверсі, як правило, розташовували спальні та комори). Розвиток багатоповерх. Ж. спричинений змінами архіт. стилів. Багатоквартирні будинки з’явилися у 1-му тис. до н. е. на Давньому Сході та в антич. містах. У 19 ст. це був осн. тип міського Ж. За твердженням угор.-канад. фахівця з давньої арх-ри Н. Шуноєра, існує 3 осн. категорії Ж.: Ж., які виникли до зародження міст; «сх. міські» Ж. (будинки давніх греків і римлян, традиц. міські будинки в Китаї, Індії та мусульман. країнах); «зх. міські» Ж. (міські будинки середньовіччя та епохи Відродження, а також будинки, зокрема й квартир. типу, 19–20 ст.). Спорудження перших стаціонар. Ж. було властиве осілим і напівосілим народам, які займалися землеробством і рибальством. Використання того чи ін. матеріалу залежить від природ. умов. У лісистій місцевості осн. буд. матеріалом є дерево; у степ., напівпустел. і пустел. р-нах осн. тип Ж. – каркасні, обмащені глиною та глинобитні будівлі або будинки з сирцевої цегли; з розвитком міст і монум. арх-ри для буд-ва почали використовувати обпалену цеглу, у 20 ст. – залізобетон; у гористій місцевості помешкання будують з каміння, часто у поєднанні з глиною та деревом; у арктич. зоні відомі Ж. зі снігу (ескімос. іглу). Від природ. умов залежить також співвідношення між будівлею та рівнем ґрунту. Тимчас. Ж. характерні для сусп-в з кочовим і напівкочовим способом життя – мисливців і збиральників, пастухів. Особливий тип кочового Ж. – шатро, встановлене на візку (кибитка), човні або санях (нарт. чум). Серед ін. Ж. людей – землянка (заглиблене прямокутне або округле Ж. з перекриттям із жердин або колод, засипаних землею), курінь (найпростіше легке укриття з жердин і палиць, укритих гілками, дерном, травою), намет (збірно-розбірна конструкція, призначена для орг-ції тимчас. поселень туристів, мандрівників, військовиків, представників мобіл. професій, зокрема ґрунтознавців, археологів, геологів), юрта (переносне, переважно конусоподібне Ж. з жердин, укрите шкурами або повстю, у кочових і напівосілих народів Центр. і Серед. Азії, Пд. Сибіру), яранга (переносне кругле Ж. чукчів, коряків і деяких ін. народів Півночі, яке складається з вертикал. стінки, що має в основі коло, і коніч. покрівлі з жердя, накритого оленячими шкурами), вігвам (Ж. індіанців Пн. Америки, намет на каркасі, виготовлений з тонких стовбурів, укритих циновкою, корою або гілками), хатина (хижа, халабуда, халупа; бідний однокімнат. будинок), сакля (монум. кам’яна споруда жит. Кавказу, а також будинок з дерева, глини, керам. або саман. цегли з пласким дахом у Крим. горах), бурдюг (примітивне архаїчне козац. помешкання землянк. чи напівземлянк. типу, основа запороз. зимівників), хата-мазанка (стандартне Ж. саман. типу у поселеннях сх. слов’ян – в Україні, Білорусі, на Пд. Росії – донських та кубан. козаків), дерев’яна хата (зрубовий житл. будинок у сільс. лісистій місцевості України, Росії, Білорусі), дача (заміський будинок, який не використовують для постій. проживання), сукка (вкрите зеленими гілками тимчас. Ж., у якому, згідно з біблей. заповіддю, євреї зобов’язані святкувати Суккот), палац (велика монум. парадна будівля, яка вирізняється своєю арх-рою, була першочергово резиденцією царів і найвищої знаті, від 13 ст. – деякі будівлі органів держ. влади), фортеця (укріплений пункт з міцними капітал. спорудами, постій. гарнізоном, різноманіт. запасами, призначений для тривалої оборони), келія (Ж. монахів), гуртожиток, готель, мотель (готель для туристів, які подорожують на автомобілях і катерах), котедж (простий одно- або двоповерх. будинок з незнач. житл. площею), таунгаус (комплекс малоповерх. комфорт. будинків, поєднаних боковими стінами), пентгаус (своєрід. особняк на даху багатоповерх. будинку або житл. площа на остан. поверсі), бунгало (легка позаміська будівля з верандами, розрахована на проживання однієї сім’ї), вілла (комфорт. заміський будинок на декілька житл. кімнат), хмарочос (дуже високий багатоповерх. будинок; у США та Європі називають будівлі заввишки не менше 150 м; вище 300 м – надвисокі; найвищий житл. будинок України – комплекс «Корона» у Києві, 128 м).

Літ.: История человеческого жилища от древнейших времен до наших дней. Москва, 1901; Борисковский П. И. Палеолит Украины: Истор.-археол. очерки. Москва; Ленинград, 1953; Бломквист Е. Э. Крестьянские постройки русских, украинцев и белорусов // Восточнославян. этногр. сб. Москва, 1956; Платонов Г. Д., Поздняков П. П. Основы развития жилища. Ленинград, 1968; Типы сельского жилища в странах зарубежной Европы. Москва, 1968; Пидопличко И. Г. Позднепалеолитические жилища из костей мамонта на Украине. К., 1969; Рогачев А. Н. Палеолитические жилища в странах зарубежной Европы // Камен. век на тер. СССР. Москва, 1970; Самойлович В. П. Українське народне житло. К., 1972; Мышковский Я. И. Жилища разных эпох. Вчера, сегодня, завтра. Москва, 1976; P. James, N. Thorpe. Ancient Inventions. New York, 1994; Соколова З. П. Жилище народов Сибири (Опыт типологии). Москва, 1998; N. Schoenauer. 6000 Years of Housing. New York, 2000; Беляева В. И. Палеолитическая стоянка Пушкари 1. С.-Петербург, 2002; Федака П. М. Народне житло українців Закарпаття 18–20 століть. Уж., 2008.

А. І. Шушківський

Народне житло в Україні. Відмінність природно-геогр. ознак та істор.-культур. умов розвитку окремих регіонів України зумовили появу чотирьох типів нар. Ж.: пн.-поліс., центр.-лісостеп. (з правобереж. та лівобереж. підтипами), пд.-степ. та зх.-карпатського. Кожен з них побутував у кількох різновидах.

Пн.-поліс. тип Ж. виник у ліс. ареалі, довго був відмежований від економічно розвинутіших лісостеп. та степ. частин України; наприкінці 19 – на поч. 20 ст. став своєрід. літописом прадав. зруб. буд-ва. Ареал. своєрідність будівель поліщуків визначали однокамерні «рублені кліті» з хмизовими сіньми, влаштування в них т. зв. стебки, їхнє перетворення у друге тепле житл. приміщення (т. зв. прихаток, теплуху, хатину, кухню із входом знадвору). Використовували різноманітні способи обробки зруб. стін: повністю відкриті, виділення біленням лише вікон. отворів, промазки і білення швів між вінцями, зрубу житл. частини або усієї споруди. Розмаїття конструктив. варіантів вивершення дахів, їхньої форми, способів та матеріалів покриття надавало своєрідності цьому Ж.: правічні прийоми поєднання стелі й даху в конструктивну цілість у формах «горбатої», «трикутної», «півкруглої» чи «аракуватої» стель «на перекладах» або «на самцях»; наявність старожит. елементів даху («куриці», «ринштаки», «кокошники», «вільчики», «закрилини»); зрубне опріччя, своєрідні пристрої для освітлення лучиною («світці», «посвіти») в темні години; волокові вікна – для часткового виводу диму від засобів освітлення. Видовжений силует Ж. складався з різновисот. зруб. клітей, з’єднаних суміж. стінами. При спіл. ареал.-типол. єдності пн.-поліс. Ж. на тер. його поширення виділяли різновиди: зх. (волин.), центр. (житомир.-київ.) та сх. (черніг.-сіверський).

Центр.-лісостеп. тип Ж. акумулював широкий спектр ознак: від поліс. зрубів до пд.-степ. турлуч. мазанок. Для буд-ва Ж. цього регіону застосовували переважно каркасну, частково зрубну, а також безкаркасну (монолітну) техніки виведення стін. Стіни покривали шаром глиняної обмазки й білили; ця ознака лісостеп. Ж. набула статусу заг.-укр. символу укр. білої хати. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. масово поширилося оформлення побілених стін (навколо вікон. та двер. отворів, міжвікон. простінків, верх. фриз. та нижньої надпризьб. частин) поліхром. розписами – символ. оберег. знаками. Переважання зернового землеробства зумовило масове використання соломи для покриття дахів (у більшості – чотирисхилі). У плановій структурі осн. було триподіл. Ж. із центр. положенням неопалюваного піччю вхід. приміщення – «сіней» та двобіч. відносно них житл. частини з піччю – «хати» з одного боку, а з ін. – «хатини», «хатчини» з піччю чи «комори» – житл.-госп. частини без печі. Формувалися традиції правобереж. ареал. варіанта у горнилі влас. багатовік. культури та на основі буд. традицій країн Зх. Європи і Близького Сходу, з якими упродовж століть існував екон.-торг. та культур. взаємообмін. Це виявилося у принципах буд. техніки цього р-ну: способах виведення каркас. стін (переважно горизонтал., заповнені дерев’яним тонкоміром, хмизом, глиносолом’яними перевеслами чи вальками); способах «пошиття» солом’яних дахів, зв’язаних сніпками з розвинутою пластикою порядово горизонтально укладених східцями та високим гребенем під «кізлинами»; формі димовивід. пристрою печі у вигляді усіченої призми, нависаючої над припічком; типах перенос. меблів (лавок, скринь, засклених розмальов. мисників, орнам.-різьблених шаф, точених столів, стільців). Тут побутували варіанти турлуч. техніки виведення стін, переносні низькі столики-стільчики та своєрідні способи їх використання для вживання їжі: сидячи навпочіпки на глиняній долівці чи на дерев’яному настилі в хаті («на полу»). Прикордонне розташування правобереж. лісостеп. регіону з Польщею на Зх., карпат. та степ. ареалами України на Пд. сприяло також збагаченню елементами цих типів нар. Ж. У межах правобереж. варіанта Ж. виділяють центр.-київ., поділ. та галиц.-львів. різновиди; на їх пластич. світлотіньовій мальовничості позначився вплив європ. барок. рис. Основою традиц.лівобереж. варіанта стала взаємодія різноареал. архіт.-буд. досвіду укр. селян-утікачів, які освоювали ці землі на правах вільної «займанщини», зводили Ж. згідно зі своїми віковими уявленнями та використовуючи традиції білорусів і росіян. Це проявилося у побутуванні зруб. техніки виведення стін одночасно з каркасною (виділялася вертикал. заповненням – т. зв. торчівкою) та способах пошиття солом’яних дахів розстеленою соломою, іноді прилитою зверху рідким глиняним розчином. У долинах річок як покриття використовували очерет, снопи якого (як і солому) в’язали до лат, а «мітелки» пускали схилом даху; роги даху «вишивали» «страпаками» (солом’яний – «китицями») або ж «мітелками»; верх викладали м’ятою соломою, підкладаючи під неї щільно зв’язані снопи очерету і притискали «кізлинами» або прошивали «гребінкою» чи «кіскою» – здвоєними снопами очерету, закріпленими угорі «страпаками», а «мітелки» пускали схилами. Іноді верх притискували дашком із двох дощечок (т. зв. ринвою). Виступаючий перед стінами широкий напуск стріхи підтримували винесеними на попереч. балках та прогонах брусами («підострішниками», «підострішинами»), які підпирали колонки («сішки»). Підострішні бруси («красове дерево») мережили різьбленою лиштвою, випуски балок («дармовіси») на верхні вінці зрубу («ощепини») прикрашали профіл. різьбленням, асиметр. конструктивно-тонал. вирішенням окремих частин фасад. стіни, яке вказувало на призначення різних житл. приміщень. Ж. характеризувалося широкими виносами стріхи («піддашками») відносно стін. Декор.-художні прийоми оформлення архіт. елементів (ґанків з фронтонами, кронштейнів, винос. балок, стовпчиків, наличників вікон), які підтримували стріху, відзначалися різноманітністю різьблених орнам. мотивів (зубчиками, піврозетками, ромбами) у вигляді наїв. селян. «ампіру». Суттєвим архіт. прийомом зовн. оформлення була галерея, якою оточували частину фасад. стіни перед коморою чи входом у Ж., весь чільний фасад, а то й два, три чи навіть чотири фасади. Своєрідності Ж. надавав високо піднятий над рівнем землі «помост» широких піддашків із колонками («на сішках»). Стіни хати (рублені по кутках або сторчові з верби чи дуба) ставили на високо підняті над землею палі, зовні обмазували товстим шаром глини по «риштовці» та білили крейдою. У край. пд.-сх. р-нах ареалу були поширені «миті хати», зведені з доброт. дубового буд. матеріалу. Стіни сіней («сінців») часто виходили за межі стін хати на рівень піддашшя, їх залишали небіленими у відкритому зрубі. У такий спосіб створювали своєрід. «виступний» слобожан. тип плану Ж. «глаголем». Використовуючи різноманітні прийоми різьблення (контурне, профіл., нігтьове, наскрізне тощо), нар. майстри надавали Ж. худож. довершеності. Віконниці, різьблене обрамлення вікон («налишники») та двері фарбували кольор. глинами або олій. фарбами переважно охристих тонів, прикрашали квітковим мальов. орнаментом або кольор. малюнками («крапками», «цвітками», «ружами», «півоніями»). У межах лівобереж. варіанта виділили три різновиди Ж.: придніпров.-переяслав., полтав. і слобожанський.

На формування пд.-степ. типу Ж. вплинули традиції укр. нар. житлобудівництва й ін. народів, що у 19 – поч. 20 ст. заселяли цю територію. Відсутність лісоматеріалів та природне багатство покладів глини, значна кількість соломи в умовах товар. землеробства сприяли масовому поширенню каркасно-плетеної та безкаркас. технік виведення стін з обмазкою з двох сторін шаром глини та наступ. біленням. Тут широко використовували природ. камінь («дикарь») та штучно формовану з глини й соломи, висушену на сонці цеглу («сирівець», «лампач», «чамур»); своєрідності надавали намальовані на стіні та фронтонах кольор. глинами чи кріплені формовано-ліплені оберегові знаки. Крім соломи, для двосхилих чи чотирисхилих дахів використовували очерет, черепицю, дерен. Облаштовуючи двосхилі дахи, іноді застосовували архаїч. прийом – об’єднання даху з перекриттям трикут. (двосхилою) формою стелі, яка вгорі спиралася на центр. повздовжню балку-сволок. Кінці його заводили у вершину вертикал. фронтонів. Поруч із назем. типами Ж. («верховими хатами») будували напівзаглиблені («півземлянки») й заглиблені («землянки»). Паралельно з традиц. триподіл. планувал. структурою, за якою з двох боків сіней розташовували два житл. приміщення (одне з них неопалюване – парадна «чиста» хата); безпосередньо суміжно прибудовували до житл. хати в один ряд з нею під одновисотно спіл. чи різновисот. окремим дахом кілька госп. приміщень. У межах цього ареал. типу виділяли дністров.-дунай., причорномор. та приазов. різновиди.

Зх.-карпат. тип Ж. складався під впливом природно-геогр. умов гір. і передгір. краю відповідно до своєрідності землероб.-скотар. занять насел., істор.-культур. розвитку окремих р-нів ареалу, генетично пов’язаних з культурою сх.-слов’ян. народів та карпат.-балкан. ареалу. Типол. ознаки цього Ж.: зрубна техніка виведення стін та покриття дахів хвой., буковими лісоматеріалами, розмаїття різьблених поліхромно оформлених архіт. деталей. Своєрідності надавали специфіч. доповненням триподіл. житл. частини – прибудовою бокової комори з окремим надвір. входом до неї або тильної з виходом до сіней. Для цього типу Ж. для захисту стін від атмосфер. опадів характерне влаштування притул, піддашків та галерей під знач. виносами чи спусками даху хати. Печі з навіс. комином над припічком іноді обкладали мальов. полив’яними кахлями. В укр. горян побутував широкий спектр обряд.-магіч. значень складових частин Ж. та його архіт.-конструктив. елементів. На тлі ареальнотипол. спільності ознак карпат. типу Ж. виділяли такі різновиди: лемків., бойків., гуцул., підгорян.-закарп., а також два маргінал.-переходових: верховин.-русин. та покутський.

Літ.: Шухевич В. Гуцульський осередок // Мат. до укр.-рус. етнології. Гуцульщина. Л., 1899. Т. 2; Вовк Ф. К. Постройки // Укр. народ в его прошлом и настоящем. Петроград, 1916. Т. 2; Таранушенко С. Архітектурне обличчя Слобожанського містечка й села // Культура й побут. 1926, 25 квіт.; Самойлович В. Народна творчість в архітектурі сільського житла. К., 1961; Таранушенко С. Давнє поліське житло // НТЕ. 1969. № 1; Данилюк А. Українська хата. К., 1991; Його ж. Наша хата: Етногр. нарис про традиц. поліс. житло. Лц., 1993; Таранушенко С. Житло на Слобожанщині // Зап. НТШ. Л., 1995. Т. 230; Кожолянко Г. Поселення та житло // Етнографія Буковини. Чц., 1999. Т. 1; Космина Т. Поселення, садиба, житло // Українці. Опішня, 1999. Кн. 2; Данилюк А. Скарби народної архітектури Гуцульщини. Л., 2000; Його ж. Народна архітектура Бойківщини. Л., 2004; Федака П. Народне житло українців Закарпаття ХVІІІ – ХХ ст. Уж., 2005; Косміна Т. Народна архітектура сільських житлових комплексів // Історія укр. культури: У 5-ти т. К., 2008. Т. 4, кн. 1.

Т. В. Космина

Стаття оновлена: 2009