Дужинський Веніамін Михайлович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дужинський Веніамін Михайлович

ДУЖИ́НСЬКИЙ Веніамін Михайлович (псевд.: Роман, Віктор, Мрійник; 21(за паспортом – 28). 08. 1922, с. Пиняни Люблін. воєводства, Польща – 22. 03. 2006, Львів) – учасник національно-визвольного руху. Чл. ОУН (від 1941). Навч. у рільничій школі у Красноставі (1934–39), де займався антипольс. пропагандою, зокрема розклеював листівки, поширював підпіл. літ-ру, збирав гроші на допомогу політв’язням, за що 1938 затриманий поліцією і попереджений про відповідальність. Закін. укр. г-зію в м. Холм (1941). Зі вступом на тер. України нім. військ у складі Пн. похід. групи ОУН діяв на Волині. Після арешту 15 вересня 1941 членів Укр. держ. правління та поч. репресій проти учасників похід. груп перейшов у підпілля. Мешкав у Львові, навч. на буд.-архіт. ф-ті Держ. тех. школи (1942–44). З утворенням УПА (жовтень 1942) разом з ін. студентами виїжджав у партизан.відділи на Холмщину (зокрема у курінь «Сіроманці») з виступами, концертами, нелегал. літ-рою. В підпіллі контактував з чл. Проводу ОУН М. Дужим. 1944 затриманий ґестапо, але дорогою до в’язниці втік. Перед приходом Червоної армії повернувся у рідне село. 1945 за переселенням виїхав до Львова й вступив на вечірнє відділ. архіт. ф-ту Львів. політех. ін-ту. 1946 за виготовленими у підпіллі документами влаштувався на посаду нач. відділу капітал. буд-ва Львів. аптекоуправління. Організував постачання медикаментів повстанцям, сприяв створенню таєм. лаб. із виготовлення глюкози та кальцію в ампулах, розповсюджував видання ОУН у Києві та Москві, серед них – «Кто такие бандеровцы и за что они борются». У травні 1947 встановив зв’язок із посольством Арґентини в СРСР, мотивуючи його прагненням розшукати двоюрід. брата, який мешкав у Буенос-Айресі. Через секр. посольства передавав на Захід відомості про злочини більшовиків, діяльність ОУН і бойові операції УПА. Згодом їх повідомляли радіостанції «Голос Америки» та Бі-Бі-Сі. 22 червня 1949 заарешт., 31 жовтня 1950 за звинуваченням у підготовці до зради батьківщини (виїзду з СРСР) військ. трибуналом військ МВС Львів. обл. засудж. до 25-ти р. ув’язнення. Покарання відбував у Караґандин. таборах (Казахстан). У червні 1952 став співорганізатором першої акції протесту – голодування з вимогами визнати засуджених політв’язнями та обмежити сваволю адміністрації, за що переведений у Норил. табори (РФ). За участь в орг-ції Норил. повстання політв’язнів (травень–серпень 1953) засудж. до розстрілу, заміненого тюрем. ув’язненням у Владимир. в’язниці (РФ). Звідти етапований до Іркут., а згодом – Воркутин. таборів (усі – РФ), де продовжив акції протесту, за що неодноразово карався у карцері та штраф. ізоляторі. Ухвалою комісії президії ВР СРСР від 28 серпня 1956 достроково звільнений зі зняттям судимості. Повернувся до Львова, працював прорабом в упр. реставрації пам’яток арх-ри. В ніч з 29 на 30 червня 1957 під час спроби встановити у Львові на честь 40-річчя Визв. змагань 1917–21 і 16-ї річниці відновлення укр. державності блакитно-жовтий прапор із тризубом і написом «Хай живе незалежна Україна!» та червоно-чорний прапор ОУН з написом «Воля народам – воля людині!» (виготовлені спільно з колиш. зв’язковою ОУН–УПА, політв’язнем М. Василів) заарешт. співроб. КДБ. На слідстві й суді винним себе не визнав, заявив про відмову від рад. громадянства. 12 вересня 1957 засудж. до 25-ти р. таборів з поразкою у правах і забороною мешкати у зх. обл. УРСР на 5 р. На знак незгоди із вироком оголосив голодування, що тривало 40 днів. За касац. скаргами адвокатів 23 жовтня 1957 Верхов. Судом УРСР поперед. вирок замінений на 10 р. ув’язнення. У місцях покарання (Іркут. і Мордов. табори, РФ) брав участь у голодуваннях та ін. акціях протесту; намалював портрети співв’язнів: В. Горбового, М. Сороки, С. Караванського, В. Підгородецького, Ю. Даніеля, Ю. Шухевича та ін. 29 червня 1967 звільнений під адм. нагляд. На запрошення А. Горської 27 серпня 1967 взяв участь у твор. вечорі в її помешканні, де, серед ін., познайомився з Б. Антоненком-Давидовичем (присутні привітали Д. з 45-річчям). Від вересня 1967 – художник-постановник Черкас. обл. укр. муз.-драм. театру ім. Т. Шевченка (у травні 1968 звільнений з політ. мотивів). Повернувся до Львова, де через заборону проживання й відсутність прописки зазнав переслідувань, не міг влаштуватися на постійну роботу. На запрошення Н. Строкатої-Караванської 1991 разом із дружиною відвідав США. Його картини експонувалися у музеях і галереях Вашинґтона, Нью-Йорка, Детройта, Ньюарка та ін. амер. міст, а також у Варшаві та Львові. Реабіліт. 1992. У тому ж році взяв участь у Моск. конф. колиш. в’язнів ГУЛАГу СРСР. 1993 створив і очолив Львів. асоц. діячів укр. культури. Займався громад. діяльністю, часто публікував у пресі статті з актуал. проблем сусп. життя.

Літ.: Зайцев Ю. Д. Антирежимний рух (1956–1991) // Львів: Істор. нариси. Л., 1996; Його ж. Ті, що не мовчали // Львівщина: Історико-культурні та краєзнавчі нариси. Л., 1998; Матвійчук С. З когорти незламних // За вільну Україну. 2002, 30–31 серп.; Зайцев Ю. Д. За національний прапор – до буцегарні // Львів. газ. 2007, 15 лип.

Ю. Д. Зайцев

Стаття оновлена: 2008