Думка - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Думка

ДУ́МКА – вокальний та інструментальний жанр української народно-побутової та академічної (оперної, камерно-вокальної, камерно-інструментальної, зрідка симфонічної) музики. Найбільш поширений у 19 ст. в епоху романтизму, популярний також серед ін. слов’ян. В академ. музиці до Д. зверталися укр. композитори В. Барвінський, Д. Бонковський, М. Вербицький, С. Воробкевич, В. і С. Заремби, М. Завадський, М. Лисенко, П. Сениця та ін.; серед зарубіж. – В. Амброз, М. Балакірев, А. Дворжак, Ю. Зарембський, Ю. Ельснер, К. Ліпіньський, Ф. Ліст, С. Монюшко, Б. Мартіну, П. Чайковський, Ф.-К. Моцарт, М. Мусоргський, Ф. Шопен, Л. Яначек. Поет. Д. створили Т. Шевченко, А. Метлинський, а також представники «укр. школи» у польс. літ-рі, зокрема А. Бєльовський, Ю. Залеський, Л. Семеньський, В. Сирокомля, Ю. Словацький, Я. Чечот та ін. Виникнувши на Правобереж. Україні й Галичині, Д. особливо поширилася у маєтках, салонах місц. аристократії й міщанства по всій Україні та регіонах Польщі після її поділу, що увійшли до складу Росії й Австрії (потім Австро-Угорщини), а згодом і на чес., словац., угор., литов. (серед польс. людності), етнічно рос., білорус. землях у межах кордонів цих держав. Термін Д. виник на межі 18–19 ст. на укр. і польс. теренах як зменшувал. форма від думи. Існує два різновиди Д.: побут., салон., напівпрофесійний та концерт., професійний. Побут. різновидові відповідають три типи Д. Перший – деякі укр. нар. й авторські лірично-елегійні пісні-романси (нині називають піснями літ. походження). Вони мають журливий, сумовито-мрійливий, сентимент.-меланхол. характер, вирізняються пісенно-романс. мелодикою, помірно повіл. темпом, гармон. мінором, лад. паралелізмами, переважно 2- чи 3-дольним розміром, куплет. формою, монологічністю. До цього типу належать також прості гармонізації, вокал. та інструм. твори на теми цих пісень. 2-й тип побут. Д. становлять укр. та польс. анонімні й автор. пісні балад. характеру, інтонац. пов’язані з укр. фольклором; 3-й – пісні на вірші з назвою чи підзаголовком «Д.» або ті польс. пісні, що, хоч і не мали зв’язків з укр. фольклором, але були написані на вірші під назвою «Д.» або на сюжети з козаччини чи з укр. і польс. сільс. життя. Серед 3-го типу наявні також пісні козачкового, шумкового чи мазурк. типу. Упродовж свого розвитку Д. еволюціонувала від напівпрофес. жанру до опер. номера і концерт. твору. До побут. різновиду цього жанру звертався С. Монюшко (написав бл. 15-ти камерно-вокал. Д., увів їх до 4-х своїх опер). Відомі також побут. Д. для фортепіано, скрипки, гітари. Перші концертні Д. написав Ф. Ліст (2 п’єси з фортепіан. циклу «Жнива у Воронинцях», 1847). Пізніше Д. пов’язували зі швидкою танц. шумкою, коломийками, фуріантом. Найвідомішою є 2-а рапсодія для фортепіано М. Лисенка «Думка-шумка». Від 1870-х рр. з’являлися Д. для фортепіан. тріо, квінтету, струн. квартету (А. Дворжак та ін.) чи струн. оркестру (Л. Яначек). На поч. 20 ст. композитори писали Д. для віолончелі або дуету скрипок і фортепіано, навіть для симф. оркестру (1905, П. Сениця, симф. Д. «Татарський полон»). 1915 В. Барвінський увів Д. до своїх варіацій для фортепіан. секстету. Зв’язки з Д. у деяких творах мали опосередк. характер (у деяких ноктюрнах і 1-му концерті для фортепіано з оркестром Ф. Шопена, у повіл. частинах симфоній А. Дворжака). Найбільший інтерес до Д. у профес. музиці спостерігався у 19 – на поч. 20 ст. У цьому жанрі написано: «Д.» для гобоя і малого симф. оркестру (1925) Г. Дяченком, «Д.» для віолончелі та симф. оркестру (1941) М. Мкртчяном, «Думка. Пам’яті М. Лисенка» для струн. оркестру (1962) В. Овчаренком, «Д.» для сопрано, чол. хору і симф. оркестру (на сл. Т. Шевченка, 1964) Л. Дичко.

Літ.: Дремлюга М. Українська фортепіанна музика (дожовтневий період). К., 1958; Українська тема у світовій культурі. К., 2001.

А. Азарова, А. П. Калениченко

Стаття оновлена: 2008