Душа
ДУША́ (грец. ψυχή, лат. anima) — фундаментальне поняття, що виражає індивідуальну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до переживання та співпереживання. Представлена у різних культурах, релігіях, філософських ученнях широким спектром значень: як універсальне життєве начало; вітальна сила, присутня у кожній живій істоті; нематеріальна безсмертна субстанція, яка надає цілісності та безперервності існуванню; субстрат усіх свідомих і несвідомих психічних процесів. У більшості філософських та релігійних систем душа протиставляється як тілу, так і духу. Якщо дух розглядають як джерело креативних і раціонально-пізнавальних можливостей людини, рух до трансцендентного, то душа — джерело морально-комунікативних можливостей, спрямованість до іманентного, ближнього. У багатьох філософських культурах душу ототожнюють із серцем, особливо яскраво цю тенденцію виражено в українській філософській думці (Г. Сковорода, П. Юркевич).
Перші уявлення про душу сформовані в межах анімізму, осереддям якого є ідея про одушевленість усіх явищ світу. Місцезнаходження душі людини повʼязували з частинами тіла, що асоціювалися з його життєвою силою (серце, голова, печінка, шлунок та ін.), співвідносили з кістками й кровʼю (звідси символіка крові, її роль у жертвопринесенні), диханням, ототожнювали з тінню, відображенням у дзеркалі тощо. Вважали, що на душу можна впливати через магію; хворобу, смерть часто розуміли як викрадення душі чаклуном. Душа, яка залишила тіло (уві сні, під час трансу, після смерті), могла ставати димом, птахом, комахою, мишею та ін. Поширені уявлення про існування в людини кількох душ (так, в алтайців душі розрізняли: кут — життєва сила, викрадення якої призводить до смерті; тин — дихання; сюр — двійник, привид людини; кьормьос — душа померлого). Душі мертвих виділяли в особливу категорію, уявлення про них зумовлені культом предків. На цій основі розвинули вчення про метемпсихоз, згідно з яким душа після смерті може переселятися в нові тіла, причому як у людські, так і в тіла інших живих істот.
В індійській філософії розрізняють уявлення про душу тілесну й вільну. Душу описують то як своєрідний тонкий зліпок людини, який залишає тіло уві сні; то як життєвий принцип (джива), життєва енергія (прана), тонка субстанція, яка оживляє тіло при народженні та регулює його діяльність. Покидаючи тіло, душа разом із димом вогнища йде на небо шляхом предків (пітріяна), щоб після перетворень повернутися до земного існування (для тих, хто просто виконував ведійські обряди) або шляхом богів (деваяна) — у світ Брахмана і більше не перероджується (для тих, хто осягнув істину). Врешті, душа — це і незмінний вищий принцип (Атман, Пуруша), тотожний Брахману. У філософських школах Індії душу розглядали у двох перспективах: «переродження» (сансара) — як джерело діяльності й пізнання та як субʼєкт морального воздаяння; у перспективі «звільнення» (мокша, нірвана) як абсолютний субʼєкт, чиста споглядальна свідомість. Індійські філософи обговорювали існування душі після смерті, розмір душі, можливість доведення її існування. У найбільш розгорнутій формі ідея метемпсихозу властива індуїзму, мала прибічників і в античності (Піфагор, Платон, Вергілій, неоплатоніки).
В античній філософії душа виступала у різноманітних контекстах. Рання антична натурфілософія виходила з ідеї тотальної одушевленості космосу, ототожнюючи живе та суще (гілозоїзм). Для Аристотеля душа — активне начало живої істоти, її внутрішня оформленість. У Гомера душа — і життєва сила, що залишає тіло з останнім подихом; і безтілесний привид, який після смерті людини існує, позбавлений памʼяті й свідомості. Антигомерівська концепція поширилася від 6 ст. до н. е. у піфагоризмі й орфізмі: душу розуміли як демона — безсмертну істоту божественного походження, а її мандри тілами тварин і рослин — як «покарання» за первісний гріх титанів; тіло — «могила» душі, мета праведного життя — як «очищення» (катарсис) від скверни, спокутування вини й повернення душі на небесну прабатьківщину. Водночас душа памʼятає про попередні інкарнації (Піфагор), ототожнюється з психічним «я». У Геракліта душа — субстрат феноменів свідомості й носій моральних якостей; ототожнюється з повітрям. За Платоном, безсмертя та первісна близькість безтілесної душі до надчуттєвого світу уможливлюють пізнання ідей через згадування; систематичне трактування душі у соціально-етичному плані подав у праці «Держава». У християнській культурі середньовіччя та Відродження душа перебуває між тілом та духом. З іншого боку, душі надають надзвичайного значення у спасінні людини. Спокушаючи людину, диявол пропонує обміняти на земні блага саме душу.
В арабсько-мусульманській думці душу нерідко ототожнювали з духом (рухом). За Кораном, Бог вдихнув душу у першу людину — Адама; його нащадки отримують душу в утробі матері через посередництво особливого ангела. Розлучена з тілом після смерті душа возʼєднається з ним у Судний день. Воскресіння — повернення у божественний світ тільки душі. У філософії Нового часу екзистенціальну тріаду «тіло–душа–дух» замінено гносеологічною парою «матеріальне–ідеальне».
Різниця духу та душі розчиняється в ідеальному як нематеріальному. Рене Декарт ототожнював душу з розумом як кінцевим проявом мислячої субстанції. У німецькій класичній філософії, яка поставила на перший план проблему субʼєкта пізнання, наявні обидві тенденції. Георг Геґель, міркуючи про безсмертя людини як безсмертя душі, використовував поняття «душа» і «дух»: коли мова йде про безсмертя душі, не треба уявляти, що воно тільки пізніше стає дійсним; ця якість властива їй уже в теперішньому; дух є вічним, а отже, він є вічним тепер («Philosophie der Religion» — «Філософія релігії», Берлін, 1832). З іншого боку, у праці «Wissenschaft der Logik» («Наука логіки», Нюрнберґ, 1812) — досить чітке розділення душі й духу у традиції християнської антропології: дух відрізняється від душі, яка є ніби чимось середнім між тілесністю та духом. Така суперечлива позиція повʼязана з тим, що Георг Геґель, по суті, ототожнював душу із субʼєктивним духом — рівнем розвитку духу, замкненим у межах індивідуальності.
М. Бердяєв розділив поняття «душа» та «дух», показуючи укоріненість душі в емпіричному світі: душа належить природі, її реальність є реальністю природного порядку, вона не менш природна, ніж тіло («Философия свободного духа», Париж, 1927). Екзистенціалізм відмовився від використання поняття «душа», замінивши його на «екзистенцію»; причина цього — у загносеологізованості категорій «душа» і «дух» попередніми філософськими традиціями, зведення їх тільки до пізнавальних властивостей людини. У психологічному знанні 20 століття виникла тенденція заміни поняття «душа» поняттям «психіка». Водночас у гуманістично та персоналістично орієнтованій психології поняття «душа» зберігають, прагнучи прояснити унікальний сенс душі (показовими є роботи Е. Фромма). Примат серця у класичній українській філософській традиції, її кордоцентризм, означає освоєння передусім душевного виміру людського буття. У сучасній українській філософії поняття «душа» знаходить розвиток у понятті «душевність», яке у межах екзистенціальної антропології та метаантропології трактують як здатність до комунікативної відкритості, толерантності, конкретно вираженої любові та співчуття.
