Дяк - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дяк

ДЯК (від диякон) – нижчий служитель у православній і католицькій церквах, який не має духовного сану. Ця назва досить поширена в Україні та РФ і здебільшого вживається як універс. замінник назв низки представників різнорід. групи церковнослужителів (іподиякон, читець, співак, паламар, реґент, псаломник, канонарх, параксесіарх). Д. читає вголос молитви, що передують літургії, вечірній або всеношній службам, може також читати Апостол під час літургії, співати на кліросі, керувати хором, дзвонити у дзвони; допомагає священику у богослужінні й реліг. обрядах (приносить воду у вівтар, просфори, вино, готує та подає кадило, омиває руки священикові тощо). Іноді Д. отримують привілей носити стихар під час церк. служіння (звичай зберігся лише у православ. Церкві). За часів Київ. Русі Д. входили до категорії «церк. людей» і підлягали т. зв. церк. судам. Їхнє становище було обумовлене місц. звичаєвим правом залежно від єпархії, а нерідко навіть парафії. Подекуди Д. користувалися частиною церк. землі. Під час криз у духов. освіті деяких Д. висвячували на дияконів і священиків. У Центр. і Сх. Україні посаду Д. досить часто обіймали випускники брат. шкіл і особи з незакінч. освітою в духов. школах. Обов’язковість дяків. служіння поряд зі священицьким і дияконським у парафії (100–150 дворів) введено в дію 1722 (відповідно до розпорядження Петра І від 1718). До 14 ст. Д. називали також переписувачів у князів. канцелярії, 15–18 ст. у Рос. імперії – урядовців серед. ланки, які очолювали прикази і губні установи (т. зв. ізби), входили до складу земських соборів, бояр. думи (думні Д.). У період козаччини значна кількість Д. служила писарями в адміністраціях і установах місц. самоврядування. Вони відомі й як учителі в замож. родинах чи при приват. парафіял. школах (дяківки): у Наддніпрян. Україні – мандрівні Д., на Буковині – даскали, Закарпатті – Д.-співаки. Зазначена група формувалася з числа студентів різних шкіл України у 16–17 ст., зокрема й Києво-Могилян. академії. Під час канікул вони розходилися містами й селами у пошуках засобів існування, часто змінюючи місця служби. Вони навчали дітей грамоті, співу, складали гуморист. вірші, ходили з вертепом тощо. Мова їхніх творів була близька до нар., а в деякі вірші проникали елементи соц. сатири. В остан. чв. 18 ст. в умовах посилення кріпацтва мандрування Д. заборонено, проте вони й надалі відігравали вагому роль у розвитку освіти. І нині Д. іноді працюють вчителями в неділ. школах. Яскраві типи мандрів. Д. відображено у фольклорі, у давній і новій літ-рі, зокрема інтермедіях до драм О. Довгалевського, творах В. Наріжного, І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, А. Свидницького, Є. Гребінки, Т. Шевченка, С. Руданського, І. Карпенка-Карого та ін. Відомості щодо спец. дяків. освіти є досить мізерними. Є твердження про функціонування школи на Запороз. Січі, де навчали на Д., паламарів, дияконів. У 19–20 ст. існували дяків. курси при кафедрал. соборах і монастирях. До 1940-х рр. школи, в яких готували Д., діяли у м. Кременець (нині Терноп. обл.) та Луцьк. У 1-й пол. 20 ст. на Зх. Україні виходили друк. органи «Дяківський прапор», «Дяківський шлях», «Дяківські відомості», «Дьякôвскû вѣдомости», «Дякôвскій гласъ». Діяла з осідком у Львові профес. орг-ція Д. – т-во «Взаємна поміч Д.».

Літ.: Лихачев Н. Т. Разрядные дьяки XVI в. С.-Петербург, 1888; Булгаков С. Н., прот. Настольная книга для священно-церковнослужителей. Москва, 1913. Т. 1–2; Богоявленский С. К. Приказные дьяки XVII века // Истор. записки. Москва, 1937. Т. 1; Крижанівський О. П., Плохій С. М. Кінець XVI – середина ХІХ ст. // Історія церкви та релігійної думки в Україні. К., 1994. Кн. 3; Макарий (Булгаков). История русской церкви. Москва, 1994. Кн. 2.

А. І. Шушківський

Стаття оновлена: 2008