Єнсен Альфред-Антон

Визначення і загальна характеристика

Є́НСЕН Альфред-Антон (Jensen Alfred Anton; 30. 09. 1859, парафія Єльсінґ-Туна, Швеція — 15. 09. 1921, Ві­день) — шведський славіст, пере­кладач, літературо­знавець, поет. Дійсний член НТШ (1911). Закін. Уп­псал. університет (Швеція, 1879). Ще студентом рік прожив побл. м. Казань (нині Татар­стан, РФ) та ви­вчив рос. мову. Працював журналістом, від 1901 — у Нобелів. б-ці Швед. академії, де досліджував культуру словʼян. Першим письмен­ником, твори котрого пере­клав Є., був М. Гоголь: повісті «Тарас Бульба» і «Травнева ніч» видав у кн. «Ryska bilder» («Російські картини», Стокгольм, 1883), за­значивши у перед­мові: «Син дідича давнього роду, [М. Гоголь] здобув добру освіту в Ніжинській гімназії. Крім того, що мав хист поета й багату фантазію, він отримував щедру поживу з малоросійської поезії, яка тоді ще була в роз­квіті». У серед. 1890-х рр. Є. уперше від­відав Україну, про що свідчить його кн. «Slavia, Kulturbilder från Volga till Donau» («Славія, культурні замальовки від Волги до Дунаю», Стокгольм, 1896–97), у якій є роз­діли «Лавра в Києві», «Картини з Галичини», «Не­грамотність і вбогість у Галичині» та «Етно­графічна ви­ставка у Львові». Зокрема про подорож Дні­пром із Києва на Пд. він написав: «Бачиш менше сіл чи містечок, зате більше окремих або вільно згрупованих селянських хат, що, принаймні з від­стані, здаються не такими сірими й одноманітними, як у середній Росії. Люди на ви­гляд веселіші і жвавіші, одяг їхній зроблений з більшим смаком і барвистіший, і наче й досі від­чуваєш у повітрі подих непогамовної поезії й козацької романтики, якими жили малоросійські степи. Хоч правду сказати, тепер цей подих більше уявляється, ніж на­справді. Від правдивої краси і багатства малоросійських степів залишилося мало слідів, а дні­провські козаки давно вже позаписувалися в російські реєстри. Атож, навіть малоросійську мову, що цілком дорівнює великоросійській, цензурою та утисками зведено до упослідженого нелітературного діалекту й за­гнано в далеку провінцію». Згодом Є. по­глибив свої зна­н­ня про Україну, засвідчивши це у 1-му т. своєї 3-том. праці «Rysk kulturhistoria» («Історія російської культури», Стокгольм, 1908), де у роз­ділі про «Слово о полку Ігоревім» за­значив: «У теплих мальовничих краєвидах багатих на флору і фауну степів Пів­ден­ної Росії від­чувається подих малоросійської поезії, яку надто швидко задушено царським холодом напів­азіатської Москви». На­ступ. року зʼявилися три більші публікації на укр. теми, Є. згадував: «Навесні 1909 року я здійснив частково на кошт Шведської держави пі­знавальну подорож по малоросійських землях (Галичини, Київської, Полтавської та Чернігівської губерній Росії) і скрізь звертав увагу на місцеві традиції та літературні памʼятки...». Тоді він налагодив звʼязки з укр. письмен­никами та культур. діячами, зокрема з М. Коцюбинським, І. Франком, О. Маковеєм, В. Гнатюком, З. Кузелею. Крім того, опублікував книгу «Mazepa» (Lund, 1909; укр. перекл. Н. Іваничук — «Мазепа», К., 1992), чималу ста­т­тю про Т. Шевченка, до якої додав кілька власних пере­кладів уривків з віршів, також пере­клав оповіда­н­ня «На віру» та «Дорогою ціною» М. Коцюбинського. Оцінка Є. діяльності укр. геть­мана була досить сувора, очевидно під вливом каролін. по­глядів, які тоді під­силювалися в Швеції, та звеличе­н­ня Петра І в Росії, адже того року до 200-річчя Полтав. битви шведам уперше до­зволено від­відати поле битви, впорядкувати там могили й по­ставити скромний памʼятник. Але й ця книга свідчить про велику прихильність до України: «Навколо Києва на­прикінці першого тисячолі­т­тя утворилося християнське князівство, малоросійське за своєю природою, хоч цього часто недобачали в російських історичних дослідже­н­нях. Духовна література, що поширювалася з Візантії на Дні­провські землі, була оригінальніша, світліша за суху, темну догматику, яка через Москву залишила свій слід у російській давній літературі. Дух лицарства, що пронизує славнозвісну поему про Ігорів похід на половців, був чужий Москві, а коли Петро Перший змушений був почати свою реформаторську працю, він просто зіткнувся б із непереборними труднощами, якби серед його духовних попередників і помічників не було ви­значних учителів різних мов і релігій, яких виховала вища школа чи академія в Києві і які завдяки своїй малоросійській національності пере­кинули місток, що до­зволив західноєвропейській культурі увійти до все ще варварського великоруського царства». Твори ж М. Коцюбинського мали у Швеції такий успіх, що 1918 Є. їх пере­видав і вже за­значив, що пере­клад зроблено не з малоросійської, як було у першому ви­дан­ні, а з української мови. До ювіл. зб. «Привіт Ів. Франкові в сорокалітє його письменської праці. 1874–1914» (Л., 1916) Є. подав нім. мовою ста­т­тю про І. Котляревського «Kotljarewskyjʼs travestierte Äneide» (в укр. перекл. П. Волянського — «Пере­лицьована Енеїда Котляревського», Пере­мишль, 1921), за­значивши, що з істор.-мовного по­гляду ці твори є літ. шедеврами. У моногр. дослідж. «Taras Schewtschenko. Ein ukrainisches Dichterleben» (Wien, 1916; в укр. перекл. І. Мандюка — «Тарас Шевченко. Життя українського поета», Пере­мишль, 1921) роз­крив провід­ні мотиви поезії шевченка, наголосив на їх глибокому гуманізмі та худож. самобутності, а про­аналізувавши поему «Кавказ» у зі­ставлен­ні з творами рос. письмен­ників на цю тематику, ді­йшов висновку: «Кавказ для Шевченка є символом людського горя і людського прагне­н­ня до свободи…». До того ж, у книзі широко цитовані шевченкові поезії у пере­кладах Й.-Ґ. Обріста, С. Шпойнаровського, А.-М. Боша, О. Поповича та Юлії Вірґінії; також подав у власній інтер­претації вірш «Заповіт», посла­н­ня «До Основʼяненка» та уривки з поеми «Гайдамаки». «Тарас Шевченко, — проголосив Є., — був не лише національним поетом, а й універсальним духом, світочем людства… Він дав своєму народові великий приклад справедливості й самопожертви... Він знав страж­да­н­ня свого народу, бо сам їх пере­жив, і якщо стосовно себе не мав надії на щастя, то ніколи не сумнівався в кращому майбутньому своїх земляків». Дана праця Є. — перша спроба у зарубіж. літературо­знавстві подати ширшу картину життя і творчості Т. Шевченка; під час її під­готовки він спів­працював з І. Франком, О. Маковеєм, С. Томашівським, В. Щуратом, З. Кузелею.

1921 у спів­праці зі стокгольм. рабином М. Ерен­прейсом у серії «Б-ка народів» у Відні Є. видав свою остан­ню важливу книгу про Україну та українців — «Ukrainarna» («Українці»), у якій пред­ставлено праці найкращих тогочас. знавців України — М. Грушевського (укр. історія), С. Рудницького (гео­графія України та її населе­н­ня), В. Залозецького-Саса (релігія, мистецтво), І. Панкевича (нар. освіта, театр), С. Єфремова (літ-ра), колиш. кер. дипломат. місії УНР у Стокгольмі К. Лоського. У книзі вміщено й пере­клади укр. пісень та балад і, як випливає зі вступу, то Є. сам написав роз­діли, під­писані М. Грушевським і С. Рудницьким, які через неспокійні часи не встигли вчасно прислати свої праці й погодилися на те, бо не годилося, щоб у праці про Україну не було їхніх прі­звищ. 1991 з нагоди 70-річчя від дня смерті Є. від­діл славістики Ґетебор. університету (Швеція) провів симпозіум, присвяч. його життю і творчості, у якому взяли участь бл. 40 пред­ставників зі Швеції, Норвегії, Польщі, Чехо-словач­чини, Хорватії та Чорногорії, — це свідчить, що наук. праці Є. й досі актуальні.

Пр.: Kristo Botjov: En bulgarisk frihetsskald. Göteborg, 1891; Ragusa: En sydslavisk literaturstudie. Göteborg, 1894; Jaroslav Vrchlický. Stockholm, 1904; Svenska bilder i polska vitterheten. Stockholm, 1904; Орлик у Швеції // Зап. НТШ. 1909. Т. 92; Родина Войнаровських в Швеції // Там само. 1917. Т. 123–124; Slaverna och världskriget. Stockholm, 1917.

Літ.: Гнатюк М. Альфред Єнсен — дослідник Т. Г. Шевченка // ЛГ. 1961, 14 берез.; Листи Альфреда Єнсена до Івана Франка // Архіви України. 1966. № 4; Погребен­ник Я. М. Дослідник творчості Шевченка // Прапор. 1971. № 4; Її ж. Альфред Єнсен і його праця про Шевченка // Шевченко німецькою мовою. К., 1973; S. Gustavsson. Alfred Jensen och Ukraina // Föredrag från symposiet «Alfred Jensen — dagen», Göteborg, 20 sept., 1991. Göteborg, 1998 (укр. перекл. — Альфред Єнсен і Україна // СіЧ. 1992. № 12); Дзьобан О. Альфред Єнсен і Україна // За вільну Україну. 1999, жовт.

О. Д. Сенюк

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю