Єнсен Альфред-Антон - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Єнсен Альфред-Антон

Є́НСЕН Альфред-Антон (Jensen Alfred Anton; 30. 09. 1859, парафія Єльсінґ-Туна, Швеція – 15. 09. 1921, Відень) – шведський славіст, перекладач, літературознавець, поет. Дійс. чл. НТШ (1911). Закін. Уппсал. ун-т (Швеція, 1879). Ще студентом рік прожив побл. м. Казань (нині Татарстан, РФ) та вивчив рос. мову. Працював журналістом, від 1901 – у Нобелів. б-ці Швед. академії, де досліджував культуру слов’ян. Першим письменником, твори котрого переклав Є., був М. Гоголь: повісті «Тарас Бульба» і «Травнева ніч» видав у кн. «Ryska bilder» («Російські картини», Стокгольм, 1883), зазначивши у передмові: «Син дідича давнього роду, [М. Гоголь] здобув добру освіту в Ніжинській гімназії. Крім того, що мав хист поета й багату фантазію, він отримував щедру поживу з малоросійської поезії, яка тоді ще була в розквіті». У серед. 1890-х рр. Є. уперше відвідав Україну, про що свідчить його кн. «Slavia, Kulturbilder från Volga till Donau» («Славія, культурні замальовки від Волги до Дунаю», Стокгольм, 1896–97), у якій є розділи «Лавра в Києві», «Картини з Галичини», «Неграмотність і вбогість у Галичині» та «Етнографічна виставка у Львові». Зокрема про подорож Дніпром із Києва на Пд. він написав: «Бачиш менше сіл чи містечок, зате більше окремих або вільно згрупованих селянських хат, що, принаймні з відстані, здаються не такими сірими й одноманітними, як у середній Росії. Люди на вигляд веселіші і жвавіші, одяг їхній зроблений з більшим смаком і барвистіший, і наче й досі відчуваєш у повітрі подих непогамовної поезії й козацької романтики, якими жили малоросійські степи. Хоч правду сказати, тепер цей подих більше уявляється, ніж насправді. Від правдивої краси і багатства малоросійських степів залишилося мало слідів, а дніпровські козаки давно вже позаписувалися в російські реєстри. Атож, навіть малоросійську мову, що цілком дорівнює великоросійській, цензурою та утисками зведено до упослідженого нелітературного діалекту й загнано в далеку провінцію». Згодом Є. поглибив свої знання про Україну, засвідчивши це у 1-му т. своєї 3-том. праці «Rysk kulturhistoria» («Історія російської культури», Стокгольм, 1908), де у розділі про «Слово о полку Ігоревім» зазначив: «У теплих мальовничих краєвидах багатих на флору і фауну степів Південної Росії відчувається подих малоросійської поезії, яку надто швидко задушено царським холодом напівазіатської Москви». Наступ. року з’явилися три більші публікації на укр. теми, Є. згадував: «Навесні 1909 року я здійснив частково на кошт Шведської держави пізнавальну подорож по малоросійських землях (Галичини, Київської, Полтавської та Чернігівської губерній Росії) і скрізь звертав увагу на місцеві традиції та літературні пам’ятки...». Тоді він налагодив зв’язки з укр. письменниками та культур. діячами, зокрема з М. Коцюбинським, І. Франком, О. Маковеєм, В. Гнатюком, З. Кузелею. Крім того, опублікував книгу «Mazepa» (Lund, 1909; укр. перекл. Н. Іваничук – «Мазепа», К., 1992), чималу статтю про Т. Шевченка, до якої додав кілька власних перекладів уривків з віршів, також переклав оповідання «На віру» та «Дорогою ціною» М. Коцюбинського. Оцінка Є. діяльності укр. гетьмана була досить сувора, очевидно під вливом каролін. поглядів, які тоді підсилювалися в Швеції, та звеличення Петра І в Росії, адже того року до 200-річчя Полтав. битви шведам уперше дозволено відвідати поле битви, впорядкувати там могили й поставити скромний пам’ятник. Але й ця книга свідчить про велику прихильність до України: «Навколо Києва наприкінці першого тисячоліття утворилося християнське князівство, малоросійське за своєю природою, хоч цього часто недобачали в російських історичних дослідженнях. Духовна література, що поширювалася з Візантії на Дніпровські землі, була оригінальніша, світліша за суху, темну догматику, яка через Москву залишила свій слід у російській давній літературі. Дух лицарства, що пронизує славнозвісну поему про Ігорів похід на половців, був чужий Москві, а коли Петро Перший змушений був почати свою реформаторську працю, він просто зіткнувся б із непереборними труднощами, якби серед його духовних попередників і помічників не було визначних учителів різних мов і релігій, яких виховала вища школа чи академія в Києві і які завдяки своїй малоросійській національності перекинули місток, що дозволив західноєвропейській культурі увійти до все ще варварського великоруського царства». Твори ж М. Коцюбинського мали у Швеції такий успіх, що 1918 Є. їх перевидав і вже зазначив, що переклад зроблено не з малоросійської, як було у першому виданні, а з укр. мови. До ювіл. зб. «Привіт Ів. Франкові в сорокалітє його письменської праці. 1874–1914» (Л., 1916) Є. подав нім. мовою статтю про І. Котляревського «Kotljarewskyj’s travestierte Äneide» (в укр. перекл. П. Волянського – «Перелицьована Енеїда Котляревського», Перемишль, 1921), зазначивши, що з істор.-мовного погляду ці твори є літ. шедеврами. У моногр. дослідж. «Taras Schewtschenko. Ein ukrainisches Dichterleben» (Wien, 1916; в укр. перекл. І. Мандюка – «Тарас Шевченко. Життя українського поета», Перемишль, 1921) розкрив провідні мотиви поезії шевченка, наголосив на їх глибокому гуманізмі та худож. самобутності, а проаналізувавши поему «Кавказ» у зіставленні з творами рос. письменників на цю тематику, дійшов висновку: «Кавказ для Шевченка є символом людського горя і людського прагнення до свободи…». До того ж, у книзі широко цитовані шевченкові поезії у перекладах Й.-Ґ. Обріста, С. Шпойнаровського, А.-М. Боша, О. Поповича та Юлії Вірґінії; також подав у власній інтерпретації вірш «Заповіт», послання «До Основ’яненка» та уривки з поеми «Гайдамаки». «Тарас Шевченко, – проголосив Є., – був не лише національним поетом, а й універсальним духом, світочем людства… Він дав своєму народові великий приклад справедливості й самопожертви... Він знав страждання свого народу, бо сам їх пережив, і якщо стосовно себе не мав надії на щастя, то ніколи не сумнівався в кращому майбутньому своїх земляків». Дана праця Є. – перша спроба у зарубіж. літературознавстві подати ширшу картину життя і творчості Т. Шевченка; під час її підготовки він співпрацював з І. Франком, О. Маковеєм, С. Томашівським, В. Щуратом, З. Кузелею.

1921 у співпраці зі стокгольм. рабином М. Еренпрейсом у серії «Б-ка народів» у Відні Є. видав свою останню важливу книгу про Україну та українців – «Ukrainarna» («Українці»), у якій представлено праці найкращих тогочас. знавців України – М. Грушевського (укр. історія), С. Рудницького (географія України та її населення), В. Залозецького-Саса (релігія, мист-во), І. Панкевича (нар. освіта, театр), С. Єфремова (літ-ра), колиш. кер. дипломат. місії УНР у Стокгольмі К. Лоського. У книзі вміщено й переклади укр. пісень та балад і, як випливає зі вступу, то Є. сам написав розділи, підписані М. Грушевським і С. Рудницьким, які через неспокійні часи не встигли вчасно прислати свої праці й погодилися на те, бо не годилося, щоб у праці про Україну не було їхніх прізвищ. 1991 з нагоди 70-річчя від дня смерті Є. відділ славістики Ґетебор. ун-ту (Швеція) провів симпозіум, присвяч. його життю і творчості, у якому взяли участь бл. 40 представників зі Швеції, Норвегії, Польщі, Чехо-словаччини, Хорватії та Чорногорії, – це свідчить, що наук. праці Є. й досі актуальні.

Пр.: Kristo Botjov: En bulgarisk frihetsskald. Göteborg, 1891; Ragusa: En sydslavisk literaturstudie. Göteborg, 1894; Jaroslav Vrchlický. Stockholm, 1904; Svenska bilder i polska vitterheten. Stockholm, 1904; Орлик у Швеції // Зап. НТШ. 1909. Т. 92; Родина Войнаровських в Швеції // Там само. 1917. Т. 123–124; Slaverna och världskriget. Stockholm, 1917.

Літ.: Гнатюк М. Альфред Єнсен – дослідник Т. Г. Шевченка // ЛГ. 1961, 14 берез.; Листи Альфреда Єнсена до Івана Франка // Архіви України. 1966. № 4; Погребенник Я. М. Дослідник творчості Шевченка // Прапор. 1971. № 4; Її ж. Альфред Єнсен і його праця про Шевченка // Шевченко німецькою мовою. К., 1973; S. Gustavsson. Alfred Jensen och Ukraina // Föredrag från symposiet «Alfred Jensen – dagen», Göteborg, 20 sept., 1991. Göteborg, 1998 (укр. перекл. – Альфред Єнсен і Україна // СіЧ. 1992. № 12); Дзьобан О. Альфред Єнсен і Україна // За вільну Україну. 1999, жовт.

О. Д. Сенюк

Стаття оновлена: 2009