Кремінь Дмитро Дмитрович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кремінь Дмитро Дмитрович

КРЕ́МІНЬ Дмитро Дмитрович (21. 08. 1953, с. Суха Іршав. р-ну Закарп. обл.) – поет, есеїст, перекладач, публіцист, педагог. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1999). Літ. премії ім. В. Чумака (1987) та ім. В. Свідзінського (2011), культурол. премія ім. М. Ар­­каса (1994). Чл. НСПУ (1979), АУП (1997). Закін. Ужгород. ун-т (1975). Учителював. Працює у Миколаєві: 1979–81 – викл. каф. укр. літ-ри пед. ін-ту; водночас 1980–2000 – кер. літ. студій «Дже­рела», «Борвій»; 1981–90 – зав. відділу г. «Ленінське плем’я»; від 1991 – зав. відділу культури і духовності, від 2001 – заст. гол. ред. г. «Рідне Прибужжя». Від 2010 – голова Микол. орг-ції НСПУ. Дебютував 1970 в альманасі «Вітрила». Друкувався у ж. «Ранок», «Вітчизна», «Київ», «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Україна», «Дзвін», «London Magazine», «Prism», «Hayden’s Ferry Review», «Eclectica» та ін. На творчість К. вплинуло знайомство із П. Скунцем, І. Чендеєм та Ф. Кривіним. Краєм дитинства та юності К. було Закарпаття з його тривкою етнокультурою древньої гілки укр. роду, потім його життєва й твор­ча доля чинилася на Побужжі. Звідси – діапазон істор. пам’яті, укр. психоемоційності, розростання кореневої системи поетового світу. У віршах К. пульсує течія істор. часу; у світову всепроминальність болісно впи­суються сюжети укр. втрат – «де древо роду вічна омела // Вже душить, наче гадь Лаоко­она». Тверезо-драм. світопочування надає морал. ціни та чутливої переконливості і його інтим. ліриці – «музиці любові». Один із наскріз. мотивів кн. «Пек­­тораль» (відзнач. Держ. премією України ім. Т. Шевченка), як і наступ. збірок, – протистояння пам’яті нестримному плинові часу, що змиває в небуття все колись суще. «Я в століттях живу», «Я лечу крізь віки» – це поетове заперечення марноти, яке конкретизується у протистоянні сусп. деградації, змальованій гостро і часом ґротескно, із трагіч. сарказмом. Але стереофонія істор. пам’яті зберігає і голоси надії та боротьби: «Ще не все ми утратили, доле моя: // Голо, кволо навколо та соло громить солов’я // Ув екстазі співацького трансу. // І гримлять мені днесь понад грай вороння // Солов’ї ренесансу». Переклав окремі твори з рос. (Б. Пастернака, А. Вознесенсь­кого, Є. Євтушенка, В. Пучкова), груз. (Л. Надарейшвілі, М. Циклаурі), осет. (С. Міндіашвілі, В. Ікаєва), нім. (Г. Гайне), слов’ян. (Я. Костру, Л. Фелдека) та ін. мов. Видано зб. «Ольвийский транзит: Избранные стихотворения» (Н., 2006) у перекладі О. Павлова, трьома мовами «Два береги» (М., 2008; рос. перекл. – В. Пучкова; англ. – С. Іщенко, Р. Торнтон), «Осінні яфини» (Уж., 2011; словац. перекл – В. Юрич­кової). Деякі вірші К. перекладені груз., осет., чечен. та болгар. мовами.

Тв.: Травнева арка. К., 1978; Півден­не сяйво. О., 1982; Танок вогню. О., 1983; Бурштиновий журавель. К., 1987; Шлях по зорях. К., 1990; Пектораль. М., 1997; Елегія троянського вина. М., 2001; Літопис: Вибране. М., 2003; Атлантида під вербою: Вибр. поезії. К., 2003; Синопсис. К., 2003; Полювання на дикого вепра. К., 2006; Літній час: Лірика. М., 2007; Лампада над Синюхою. М., 2007 (спів­авт.); Вибрані твори. О., 2007; Скіфське золото. К., 2008; Замурована музика. К., 2011.

Літ.: Качан А. Поетична іскра Дми­тра Кременя // ЛУ. 1999, 13 трав.; Шу­­ляр В. Поетичне світовідчуття Дмитра Кременя // Дивослово. 2000. № 1; Маляров А. Елегія троянського вина Дмитра Кременя // Вітчизна. 2001. № 9–10; Бібліографія Д. Кременя // Закарп. митці-лауреати Нац. премії ім. Т. Шевченка: Бібліогр. покажч. Уж., 2008; Дзюба І. Дмитро Кремінь: розмова з добою на краю прірви // Веч. Николаев. 2008, 21 авг.; Базилев­сь­кий В. Мінерал поезії: про лірику Дми­тра Кременя // ЛітАкцент: Альм. К., 2009. Вип. 1; Кремінь Т. Полівимірна рецепція Т. Шевченка у творчості Д. Кре­­меня // Cultura Ucraineana contem­pora­­na intre canonul traditional si noile para­­digme de afirmare. Cluj-Napoca, 2010; Ко­зак С. Дмитро Кремінь: «Поезія не вмирає, лише змінює свій образ» // ЛУ. 2011, 16 черв.; Гладишев В. «Треба жити, щоб жити – вона…» // Метод. діа­­логи. 2011. № 9–10.

І. М. Дзюба

Статтю оновлено: 2014