Кремінь Дмитро Дмитрович

КРЕ́МІНЬ Дмитро Дмитрович (21. 08. 1953, село Суха Іршавського р-ну Закарпатської обл. — 25. 05. 2019, Миколаїв) — поет, есе­їст, пере­кладач, публіцист, педагог. Заслужений діяч мистецтв України (2016). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1999). Літературні премії імені В. Чумака (1987) та імені В. Свідзінського (2011), культурологічна премія імені М. Ар­­каса (1994). Член НСПУ (1979), АУП (1997). Закінчив Ужгородський університет (1975). Учителював. Працював у Миколаєві: 1979–81 — викладач кафедри української літератури педагогічного ін­ституту; водночас 1980–2000 — керівник літературних студій «Дже­рела», «Борвій»; 1981–90 — завідувач від­ділу газети «Ленінське племʼя»; від 1991 — завідувач від­ділу культури і духовності, від 2001 — за­ступник головного редактора газети «Рідне Прибуж­жя». Від 2010 — голова Миколаївської організації НСПУ. Дебютував 1970 в альманасі «Вітрила». Друкувався у журналах «Ранок», «Вітчизна», «Київ», «Сучасність», «Курʼєр Кривбасу», «Україна», «Дзвін», «London Magazine», «Prism», «Haydenʼs Ferry Review», «Eclectica» та інші. На творчість Кременя вплинуло зна­йомство із П. Скунцем, І. Чендеєм та Ф. Кривіним. Краєм дитинства та юності Кременя було Закарпа­т­тя з його тривкою етнокультурою древньої гілки українського роду, потім його жит­тєва й творча доля чинилася на Побуж­жі. Звідси — діапазон історичної памʼяті, української психо­емоційності, роз­ро­ста­н­ня кореневої системи пое­тового світу. У його віршах пульсує течія історичного часу; у світову все­проминальність болісно впи­суються сюжети українських втрат — «де древо роду вічна омела // Вже душить, наче гадь Лаоко­она». Тверезо-драматичне світопочува­н­ня надає моральної ціни та чутливої пере­конливості і його інтимній ліриці — «музиці любові». Один із наскрізних мотивів книги «Пек­­тораль» (від­значена Державною премією України імені Т. Шевченка), як і на­ступних збірок, — проти­стоя­н­ня памʼяті нестримному плинові часу, що змиває в небу­т­тя все колись суще. «Я в столі­т­тях живу», «Я лечу крізь віки» — це пое­тове заперече­н­ня марноти, яке конкретизується у проти­стоян­ні су­спільній де­градації, змальованій гостро і часом ґротескно, із трагічним сарказмом. Але стереофонія історичної памʼяті зберігає і голоси надії та боротьби: «Ще не все ми утратили, доле моя: // Голо, кволо навколо та соло громить соловʼя // Ув ек­стазі спів­ацького трансу. // І гримлять мені днесь понад грай воро­н­ня // Соловʼї ренесансу». Пере­клав окремі твори з російської (Б. Пастернака, А. Вознесенського, Є. Євтушенка, В. Пучкова), грузинської (Л. Надарейшвілі, М. Циклаурі), осетинської (С. Міндіашвілі, В. Ікаєва), німецької (Г. Гайне), словʼянських (Я. Костру, Л. Фелдека) та інші мов. Ви­дано збірку «Ольвийский транзит: Из­бран­ные стихотворения» (Н., 2006) у пере­кладі О. Па­влова, трьома мовами «Два береги» (М., 2008; російський пере­клад — В. Пучкова; англійський — С. Іщенко, Р. Торнтон), «Осін­ні яфини» (Уж., 2011; словацький пере­клад — В. Юрич­кової). Деякі вірші Кременя пере­кладені грузинською, осетинською, чеченською та болгарською мовами.