Єфремов Сергій Олександрович

ЄФРЕ́МОВ Сергій Олександрович (псевд. і крипт.: С. Є., Ромул, С. Охріменко, Spectator, С. Ярошенко, Р. Дні­провенко, Сергій, С. Ситковецький, Липо­вчанин, Земець, С. Александрович, Киянин, Волосар, Гр. Лановий, П. Устяк та інші; 06(18). 10. 1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київської губ., нині Катеринопільського р-ну Черкаської обл. — 31. 03. 1939, м. Владимир, РФ) — літературний критик, історик літератури, громадсько-політичний діяч. Брат Петра і Федора Єфремових. Дійсний член НТШ, академік ВУАН (1919; віце-президент 1922–28, секретар історично-філологічного від­ділу). На­вчався у Київській духовній семінарії (1891–96), закінчив юридичний факультет Університету св. Володимира (Київ, 1901). Ще зі студентських років був активним діячем багатьох політичних організацій, зокрема Загальної української без­партійної демократичної організації, Української демократично-радикальної партії, яка з його ініціативи 1917 пере­творилася на УПСФ (її лідер). Є. був одним із ви­значних спів­робітників багатьох ви­дань, автором статей пере­важно публіцистичного й історико-літературного характеру у часописах «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «ЛНВ», «Киевская старина», «Нова громада», «Громадська думка», «Рада», «Нова рада», «Україна», «Література» та інших. Один із керівників видавництва «Вік» (Київ, 1895–1918), у якому на­друковано 3-томну «Антологію української літератури» (1902). 

За гострі публіцистичні ви­ступи й громадсько-політичну діяльність двічі був заарештований царською жандармерією. Під час національно-визвольних змагань 1917–21 був членом УЦР і за­ступником її голови (від квітня 1917), членом Малої Ради, генеральним секретарем між­народних справ у Генеральному секретаріаті (червень 1917), делегатом на пере­говорах з Тимчасовим урядом Росії. В УСРР Є. за­ймався цілком науковою діяльністю, залишаючись без­ком­промісно не­примирен­ним до режиму. Його популярність у широких колах здобула йому славу «сумлі­н­ня України», і це було однією з причин того, що він став головним обвинуваченим у сфабрикованому органами ДПУ процесі СВУ як голова цієї організації. Заарештований 21 липня 1929 і засуджений 1930 до роз­стрілу, який замінено 10-річним увʼязне­н­ням. 

У літературо­знавстві Є. був найвидатнішим пред­ставником запізнілого народництва (неонародництво), що, хоч і за­знало го­строї критики з соціологічної та естетичної позицій, мало своїх послідовників у роки революції й, завдяки працям Є., зберігає вплив ще й тепер. Ви­знаючи естетичний принцип для дослідже­н­ня «цілком негодящим», Є. бачив в історії української літератури три провід­ні ідеї: 

1. «елемент свободи для людини, невпин­на визвольна течія»; 
2. «визвольно-національна ідея»; 
3. «по­ступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові». 
   

Спираючись на критерій служі­н­ня народові й народності мови, недооцінював книжну літературу доби 17–18 ст., вважаючи її штучною, схоластичною, ві­дірваною від «живого життя». Натомість зосередив увагу на історії нової літератури, видавши низку фундаментальних моно­графій про письмен­ників пере­важно 19 ст.: «Марко Вовчок» (1907), «Тарас Шевченко» (1914), «Спів­ець боротьби і контрастів: Спроба літературної біо­графії й характеристики Івана Франка» (1913; пере­вид. 1926 під на­звою «Іван Франко»; усі — Київ), «Михайло Коцюбинський», «Іван Левицький-Нечуй», «Карпенко-Карий (Ів. К. Тобілевич)» (усі — Київ; Лейпциг, [1924]), «Панас Мирний: Критично-біо­графічний нарис» (К., [1928]). Є. також редактор, автор вступних статей і приміток до багатьох ви­дань класиків української літератури — Л. Глібова, Є. Гребінки, Т. Шевченка, О. Кониського, І. Котляревського, М. Коцюбинського, Б. Грінченка та інших. Зокрема, одна з найвидатніших його праць — академічне ви­да­н­ня «Щоден­ник» і «Листува­н­ня» Т. Шевченка (К., 1927–28). Якщо Є. спинявся й на творчості письмен­ників новішого часу, то лише тих, які писали в дусі народництва. Бувши послідовним у своїх літературних критеріях, він дуже критично по­ставився до модерністів, ви­ступивши проти них у стат­ті «В поисках новой красоты» («КС», 1902, № 10–12), що викликала гостру дис­кусію (на крайнощах Є. наголосив І. Франко). На прикладі творчості Г. Хоткевича, О. Кобилянської, Н. Кобринської, Катрі Гриневичевої й інших Є. засуджував «модні напрями», «карикатурні форми», захопле­н­ня символізмом і декадентством, а головне — брак за­глибле­н­ня в життя, щоб «викривати су­спільні язви» та лікувати їх. Радянської літератури Є. взагалі не ви­знавав і про неї нічого не писав; футуризму від­вів місце поза літературою. 

Свої історико-літературні по­гляди найповніше виклав у 2-томній праці «Історія українського письменства» (К., 1911), 4-е ви­да­н­ня якої (К.; Лейпциг, 1924) довів до початку 1920-х рр. Як редактор під­готував збірки «Шевченко та його доба» (зб. 1–2, 1925–26), «Декабристи на Україні» (т. 1, 1926), «Пантелеймон Куліш» (1927) та «Література» (т. 1–3, 1928), «Словник української мови» Б. Грінченка (1927–28), «Повне зі­бра­н­ня творів» Т. Шевченка (т. 3: «Листува­н­ня», 1929; т. 4: «Журнал», 1927; усі — Київ). Реабілітований 1989. У рідному селі Є. 1992 засновано музей, йому та його братові Петру встановлено памʼятний знак, 2006 — стелу. На корпусі філологічного факультету Київського університету 2001 від­крито меморіальну дошку (скульптор Р. Русин, арх.-художник О. Стукалов); одну з вулиць Львова на­звано імʼям Є.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю