Ж - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Ж

Ж – дев’ята літера української абетки. Є в усіх алфавітах, створених на основі слов’ян.-кирилич. графіки. Назва літери [же] вживається як іменник серед. роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кирилич. літери «ж» («живѣтє»). У староукр. графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до писем. школи, що разом з ін. ознаками допомагає визначити час і місце написання відповід. пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучас. укр. літ. мові позначає шумний дзвінкий шиплячий твердий або напівпом’якшений приголос. звук. Має корелянта за дзвінкістю/глухістю – звук [ш]. Входить до складу диграфа «дж». У старослов’ян. кирилич. писемності числового значення не мала. В укр. мові використовується при класифікац. поділові зі значенням «дев’ятий»: пункт «Ж» розділу А. При цифр. нумерації вживається як додатк. диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер, напр., будинок 77ж. Позначає на письмі варіант частки же, що вживається для вирізнення, підсилення значення слова, після якого стоїть. Сполучник ж (варіант же) вживається для приєднання речення, що пояснює, доповнює, розкриває зміст попереднього; а також для поєднання речень, зміст яких протиставляється.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2009