Жанр

Ви­значе­н­ня і загальна характеристика

ЖАНР (франц. genre, від лат. genus (generis) — рід) — тип художнього твору, який роз­різняють за певними сталими, по­вторюваними формальними і змістовими ознаками. На певних істор. етапах жанр. роз­поділ був характерний для більшості галузей мистецтва, однак у кожній з них мав свої від­мін­ності залежно від специфіки конкрет. сфери худож. діяльності. Жанр. роз­поділ не використовують в арх-рі, декор.-ужитк. мистецтві та дизайні, де диференціація від­бувається за при­значе­н­ням (функціями — громад., житл., пром., транс­порт­ні та ін. споруди; ювелірне мистецтво, дизайн інтерʼєрів, одягу, автомобілів, меблів, освітлюв. прила­д­дя тощо) і матеріалом (деревʼяні, це­гляні, залізобетон­ні споруди, кераміка, художнє скло, ткацтво, вишива­н­ня, обробле­н­ня металу та ін.). Ж. не є не­змін­ними, а роз­виваються від­повід­но до зав­дань мистецтва, набувають ін. змісту, по­єд­нуються. Остаточного ви­значе­н­ня категорії «Ж.» досі не існує, через що це поня­т­тя часто вживають як синонім роду, виду, різновиду. Крім того, Ж. є категорією не тільки істор., а й культурно-геогр.: роз­поділи за своїми змістово-формал., ідей., образ., функціон. ознаками мали мистецтва Давнього Сходу, Давньої Америки, Давньої Русі та ін. Жанр. класифікацію уперше за­пропонував Аристотель у трактаті «Peri` ποihtiκh~v» («Поетика», бл. 335 р. до н. е.), роз­поділивши поет. твори за предметом, способом і засобом від­ображе­н­ня. У 16–17 ст. коментатори трактату роз­робили жанр. систему за ієрархією: на високі (трагедія, поема, ода), середні (комедія) та низькі (ідилія, сатира, байка) Ж. Від­тоді чітке дотрима­н­ня жанр. структури притаман­не нормат. естетикам та поетикам (напр., класицизму, академізму, соцреалізму). Знаковим є трактат Н. Буало «LʼArt poétique» («Поетичне мистецтво», 1674), в якому окреслено класицист. мист. засади, поділ за родами на епос, драму і лірику. Поруше­н­ня жанр. ієрархії повʼяз. з романтизмом, що висунув на перший план автор. індивідуальність, реалізм, від­кинувши традиц. «високі» Ж. Вищим проявом жанр. свободи став роман Нового часу, що не мав прямих аналогій в античності і спричинив формува­н­ня сучас. поня­т­тя «Ж.». Від кін. 19 ст. з утвердже­н­ням модернізму і після жанр. від­мін­ності дедалі більше роз­миваються, пере­стають від­повід­ати роз­витку мистецтва, яке пропонує нові диференціації.

Жанр у кіно

Із зародже­н­ням кінемато­графа на межі 19–20 ст. по­стали й первісні означе­н­ня Ж. — комедія, мелодрама, детектив, хроніка, істор. драма. Нині в кіно не існує єдиної заг.-прийнятої класифікації Ж. Крім того, більшість кінофільмів мають ознаки кількох Ж. Умовно виділяють такі Ж.: екшн, або бо­йовик (фільми з простим сюжетом, де гол. герой веде пере­можну боротьбу зі злом) з піджанрами вестерн, гангстер. фільм та фільм з бо­йовими мистецтвами; пригодниц. фільм (фільми з оригін. сюжетом, у яких акцент зміщено з грубого насильства на винахідливість персонажів, умі­н­ня пере­хитрити злодія); детектив. фільм; драма (фільмам притаман­на чітко вибудована фабула, що перед­бачає конфліктність дії, значну кількість діалогів і монологів; в основі сюжету — приватне життя людини та її гострий конфлікт з су­спільством, заг.-людські протиріч­чя) з піджанром трагедія (як правило, завершується загибе­л­лю гол. героя); істор. фільм (фільми, у яких від­творені реал. істор. події) з піджанром військ. фільм; кінокомедія (фільми, створ. з метою подати сміхову картину світу, роз­смішити глядача) з піджанрами комедія положень, пародія і фарс; мелодрама (фільми, що роз­кривають духов. і чут­тєвий світ героїв в особливо яскравих емоц. ситуаціях) з піджанром любовна історія (у телевізій. кіно ді­стала назву «мильна опера»); сімей. фільм (дит. фільми й фільми, при­значені для сімей. пере­гляду); муз. фільм (мюзикли, де саме музика є осн. сюжетотворчим чин­ником); трилер (фільми, що викликають у глядача від­чу­т­тя напруженого пере­жива­н­ня, хвилюва­н­ня; до цього Ж. часто зараховують детективно-пригодниц. фільми та фільми жахів) з піджанрами містич. трилер (на межі трилера і фільму жахів; зі­ткне­н­ня героїв з містич. явищем — окультизм, чаклунство тощо) і ката­строфа; фільм жахів (фільми, що викликають у глядачів від­чу­т­тя тривоги і страху, створюють напружену атмо­сферу жаху або очікува­н­ня чогось жахливого); фантаст. фільм (фільми, дія в яких від­бувається у майбутньому, минулому або в «паралел.» світах; пере­вага уяви над реальністю) з піджанрами фентезі, фантасмагорія, кіберпанк. Дис­кусії викликає ви­значе­н­ня «жанрового кіно» — масової сюжет. кіно­продукції, що протистоїть «авторському кіно» — як виразно індивід. худож. висловлюван­ню, що часто має ускладнену художню мову та використовує новаційні аудіовізуал. при­йоми. В неігровому кіно склалася певна система Ж., що є похідними від заг.-прийнятих у публіцистиці: кінорепортаж, -нарис, -дослідже­н­ня, -щоден­ник, -мандрівка, фільм-порт­рет. У наук.-популяр. кіно залишається актуал. Ж. учбового фільму.

С. В. Тримбач

Жанр у літературі

Жанр у літературі — це художнє ціле, у якому взаємодіють домінантні (тематичні, сюжетно-композиційні, мовні) та змін­ні ознаки (гнучкі й варіативні елементи структури). Перші з них забезпечують основу будь-якого Ж., другі — його модифікацію, залежну від світовід­чу­т­тя, мисле­н­ня, психології окремого письмен­ника, а також своєрід. естет., істор., нац. рис літ-ри певного періоду. Ж. як тип худож. твору складається у кожному з родів літ-ри (епопея, роман, повість, новела — в епосі; лірич. вірш, ода, елегія, пісня, посла­н­ня — у ліриці; трагедія, комедія, драма — у драмі) і може роз­виватися упродовж кількох століть, а потім зникнути, як ода; або ж існувати від часу зародже­н­ня в давньогрец. літературі до сьогоде­н­ня (байка, роман) чи оновлюватися шляхом зли­т­тя елементів різних Ж. (трагікомедія) і родів (лірич. роман). Кожний літ. напрям має свою жанр. систему. Так, у літературі класицизму домінували трагедія, ода; романтизму — лірична поема, елегія, балада, психол. та істор. романи. Водночас саме для епохи романтизму характерні декларації про від­мову від усталених вимог до Ж., про їх змішува­н­ня. Цей процес посилився у літературі на­ступних століть, коли модифікували уже ві­домі жанр. структури. Навіть постмодерністи, руйнуючи будь-які ієрархії, ви­знають Ж. як певну «кодувальну модель», здатну тлумачити по­вторювані риторичні ситуації. Ви­вче­н­ня конкрет. Ж. вимагає його роз­гляду в синхронії та діахронії з урахува­н­ням нац. своєрідності (лат.-амер. роман, укр. химер. роман тощо).

Н. І. Бернадська

Жанр у літературній критиці

Жанр у літературній критиці — це форми (типи) літературно-критичного ви­ступу: рецензія, есей, літературно-критичний нарис, літературно-критична моно­графія, ста­т­тя (про­блемна, оглядова, полемічна, ювілейна), пародія, у яких здійснюють інтер­претацію художнього твору чи творчості письмен­ника. В їхній основі — оцін­ні судже­н­ня й налаштованість на конкретного адресата. Так, предметом рецензії є окремий конкрет. худож. твір. Якщо в рецензії від­значають його найхарактерніші особливості, то в стат­ті аналізують цілісний худож. світ літ. твору, секрети майстерності письмен­ника. Водночас у кожному з різновидів стат­ті свої зміст, форма, спосіб організації матеріалу; напр., у про­блем. стат­ті досліджують конкретне художнє явище під кутом зору певної теор. про­блеми; а специфіка полем. стат­ті виражається в об­ґрунтуван­ні власної позиції через від­повідь, поясне­н­ня, роз­горнуту аргументацію своїх заперечень опоненту. В остан­ні десятилі­т­тя спо­стерігається есеїзація Ж. літ. критики, тобто посиле­н­ня у них образності, афористичності, автор. субʼєктивності, роз­мов. інтонації.

Н. І. Бернадська

Жанр у музиці

У музиці термін «жанр» ви­значає клас музичних творів, що мають спільні ознаки: культурні функції (при­значе­н­ня музики, її звʼязок зі словами, танцем, ін. видами мистецтва); умови походже­н­ня, побутува­н­ня, викона­н­ня й сприйня­т­тя; властивості муз. форми (мелосу, ритму, гармонії, фактури, композиції й худож. семантики). Історично первісні музичні Ж. повʼязані з функціями, які виконує музика у побут., труд., обряд. ситуаціях. У давніх зразках муз. фольклору жанр. канон ви­значається типом інструментарію, характером викона­н­ня, комплексом стійких мелодич. та ритміч. формул, принципами ім­провізації. У 17–19 ст. в умовах досягнутої худож. само­стійності музики склалася роз­галужена система автономно-муз. Ж. (майже вільних від приклад. зав­дань), що існували виключно для слуха­н­ня (концерт, симфонія, соната). Первісні Ж. набули рис змістовно-асоціат. архетипів, що конкретизували образний зміст творів (напр., ознаки маршу в музиці Л. ван Бетговена, вальсу — у П. Чайковського, канта — у М. Лисенка). Класифікуючи муз. Ж., виділяють родові характеристики, спільні для музики та літ-ри (епічна, драм. або лірична симфонія), ознаки екс­пресії (скерцо, елегія, ка­прис), виконав. складу (струн. квартет) та ін. Існують Ж. «високої» («сакрал.» та «академ.») музики, повʼяз. з найвищими духов. цін­ностями культури, і «низької», «побут.» музики, що від­повід­ає психол. потребам людей, насамперед у роз­вагах, релаксації, простих чут­тєвих задоволе­н­нях. Критерії цін­ніс. суджень про муз. Ж. мають субʼєктивну природу, а межа, що роз­діляє вищі й нижчі «поверхи» жанр. системи, досить умовна. Отже, у су­спільстві нерідко виникають конфліктні ситуації, коли певні Ж. вважають «не­при­стойними» (напр., теретисма у Візантії, рок-н-рол у СРСР). Інколи муз. Ж. обʼ­єд­нуються в стійкі єд­ності — «супержанри», що складаються з від­носно самост. компонентів, «втягнутих» в «орбіту» певного комплексу функцій і умов музикува­н­ня, як-от: муз.-обряд. Ж. літургії (меси), до складу якої входять гімни, речитації, молитви, псалми тощо; Ж. опери, що за­звичай обʼ­єд­нує речитатив, арію, пісню, танець, оркестр. епізоди тощо.

Уявле­н­ня про муз. Ж. мають особливе значе­н­ня для композиторів. Вони коригують з ним творчі дії, що набувають таких форм, як написа­н­ня твору за жанр. каноном, яке гарантує успіх втіле­н­ня належ. образного змісту й реалізації певної культур. функції (напр., на­спів «на подобен» у давньорус. церк. практиці); сві­доме узгодже­н­ня твору з певним жанр. прототипом; неусві­домлене, інтуїтивне від­творе­н­ня жанр. архетипу (напр., ім­провізація танц. су­проводу музикантами-аматорами не може бути вільною від впливу архетипів танц. жанр. сфери). Отже, жанр. генотип певною мірою об­умовлює хід і результат творчого процесу, внаслідок чого кожний муз. твір набирає певних жанр. ознак. Трапляються твори, де синтезуються ознаки від­разу кількох Ж. (напр., опера-балет «Вій» B. Губаренка, кантата-симф. «Кавказ» C. Людкевича, ораторія-балет «Київські фрески» І. Карабиця). Інколи твір виявляє сві­доме прагне­н­ня автора до поруше­н­ня жанр. меж і встановле­н­ня нових стійких взаємин між функціями, умовами, змістом та стилем муз. вислову. Чимало екс­периментів з часом закріпилися у практиці й започаткували новий жанр. різновид (9-а Симф. Л. ван Бетговена, де вперше було залучено хор, породила новий Ж. симф. музики). В європ. композитор. практиці остан­ніх 3-х століть спо­стерігається худож.-виражал. при­йом жанр. стилізації, коли в контекс­ті твору зʼявляються інтонац.-мовні властивості, характерні для ін. муз. Ж. (напр., у фортепіан. пʼєсі «Богатирські ворота в Києві» М. Мусоргського стилізовано молитов. спів і церк. пере­дзвін, що викликає конкретні культурно-істор. образні асоціації). Менш очевидні зміни певного жанр. стилю створюють ефект жанр. алюзії. Жанр. стилізація полегшує слухачам ро­зумі­н­ня муз. текс­ту. В рад. музико­знавстві такий при­йом називався «узагальне­н­ням через жанр» (А. Альшванг), або «жанр. конкретизацією» (А. Муха). Укр. культура, як правило, пред­ставлена 4-ма великими жанр. системами, що знаходяться у складній взаємодії: муз. фольклором, духов. музикою, академ. музикою європ. традиції та масовою муз. культурою, кожна з яких здатна утворювати власні «субсистеми». Жанр. система укр. духов. музики генетично повʼяз. з греко-візант. культур. традицією. В епоху Від­родже­н­ня і бароко (в Україні — 17–18 ст.) вона за­знала великого впливу зх.-християн. культури, що спричинило значну транс­формацію традиц. богослужб. Ж. й виникне­н­ня нових жанр. архетипів, з-поміж яких найви­значнішим і національно самобутнім став муз. Ж. партес. концерту. Процеси взаємодії культур. традицій породили також оригін. паралітург. муз. Ж. (псалом, кант, духов. вірш). Європ. традиція академ. музики в Україні формувалася по­етапно. На 1-му етапі (кін. 18 — поч. 19 ст.; творчість М. Дилецького, Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя) її пред­ставлено пере­важно муз. Ж. вокал. музики — сольної, хор., опер. та окремими зразками камерно-інструм. музики (духовні хор. концерти, соло­співи, сонати, обробки нар. пісень). Найвагомішими здобутками творчості укр. композиторів 19 — поч. 20 ст. стали водевіль і опера (І. Котляревський, В. Гоголь, Г. Квітка-Основʼяненко, С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко, М. Аркас); соло­співи і класичні муз. Ж. камерно-інструм. музики (М. Колачевський, М. Вербицький, І. Лаврівський, А. Вахнянин, І. Воробкевич, Д. Січинський); обробки нар. пісень, хор. пʼєси, кантати (М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич). Провід­на роль у збагачен­ні укр. музики новими муз. Ж. належить М. Лисенкові (започаткував Ж. героїч., сатир., лірико-фантаст., дит. опер, елегії, рапсодії та ін.). У 20 ст. укр. композитори (зокрема Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, С. Людкевич, М. Вериківський, А. Штогаренко, Г. Майборода та ін.) ре­презентували увесь спектр класич. Ж. європ. муз. культури, зокрема вершин­ний — симфонію. У 2-й пол. 20 ст. в Україні сформувалася плеяда митців, які ставили за мету екс­периментува­н­ня з традиц. муз. Ж. та пошук нових генотипів муз. творчості (Л. Грабовський, В. Губаренко, Л. Дичко, Ю. Іщенко, В. Загорцев, І. Карабиць, Л. Колодуб, Г. Ляшенко, В. Сильвестров, М. Скорик, Є. Станкович та ін.). У 1960–70-х рр. в Україні, поряд з традиц. муз. Ж. естрадно-роз­важальної музики, інтенсивно роз­вивалися Ж. інструм. джазу, т. зв. бардів. пісні; у 1980–90-х рр. формувалася система Ж. поп- і рок-музики за зх. зразком, Ж. авангард. мистецтва (хепенінг, ін­сталяція). Роз­робле­н­ня жанр. класифікації становить одну з гол. про­блем теорії муз. Ж. Спроби най­простішої класифікації здійснювалися ще за антич. часів. Роз­витку методології жанр. аналізу сприяють теор. дослідж. муз. Ж. як феномену творчого муз. мисле­н­ня, культури су­спільства та особистості музиканта (А. Верещагіна, О. Костюк, І. Ляшенко, В. Москаленко, А. Муха, І. Коханик, І. Пясковський, О. Самойленко, Т. Смирнова, Л. Шаповалова та ін.). В укр. музико­знавстві існує традиція ви­вче­н­ня конкрет. муз. Ж. і жанр. систем, започатк. Ф. Колес­сою й К. Квіткою. Укр. вчені інтенсивно досліджують укр. духовні муз. Ж.: Н. Герасимова-Персидська (партес. концерт та ін. старовин­ні вокал. Ж. ренесансно-барок. доби), Ю. Ясиновський, Л. Корній, О. Цалай-Якименко, Людмила Івченко, Олена Шевчук, Ю. Медведик, К. Берден­никова, О. Зосім та ін. Поміж вітчизн. моногр. дослідж. окремих муз. Ж. класич. європ. традиції вирізняються праці М. Гордійчука, О. Зінькевич (симф. муз. Ж.), Л. Архимович, М. Черкашиної-Губаренко (опера), М. Загайкевич (балет), А. Терещенко (кантата й ораторія), Л. Пархоменко (хор. пʼєса), М. Ярко (камерна кантата), О. Литвинова (камерно-вокал. цикл), Т. Булат (соло­співи), Б. Фільц, О. Шреєр-Ткаченко (романс), В. Кузик (пісня), Н. Горюхіної (соната), М. Боровика (камерно-інструм. ансамбль), М. Дремлюги, В. Клина, М. Степаненко (фортепіан­ні муз. Ж.), М. Калашник (сюїта), Б. Сюти (Ж. сучас. екс­перим. музики) тощо.

С. В. Шип

Жанр в образотворчому мистецтві

Елементи жанрових ознак можна простежити в анімалістичних зображе­н­нях у печерах палеоліту, міфол. сценах у петрогліфах неоліту, порт­ретах Давнього Єгипту і Месопотамії від 111 тис. до н. е., порт­ретах, пейзажах, міфол. сценах та жанр. композиціях антич. мистецтва тощо. Формува­н­ня Ж. як окресленої худож. системи та ієрархії почалося у 15–16 ст., завершилося у 17 ст. Жанр. роз­поділ ґрунтується на спільності теми, сюжету та характеру зображе­н­ня. Виділяють Ж. істор., міфол., побут., анімаліст., портрет, пейзаж, натюрморт, ню, акт (як Ж. виник в епоху Від­родже­н­ня у рамках міфол., алегор., істор. та побут. Ж., сформувався у 17 ст.; зображували з натури або за уявою оголене пере­важно жін. тіло, роз­криваючи уявле­н­ня про красу, цін­ності земних почут­тів та буття). У деяких Ж. є під­види (до істор. належить батальний жанр). Виділяють також Ж. за автор. ставле­н­ням до предмета, особи, явища (карикатура, шарж), способом їх ро­зумі­н­ня й тлумаче­н­ня (лірич. або епіч. пейзаж, парад. чи камер. порт­рет, алегорія, фантастика). У скульптурі поділу на Ж. майже не існує, оскільки в основі класифікації — цільове при­значе­н­ня твору (памʼятник, над­гробок, рельєф); зберігається також усталений темат. принцип Ж. (зокрема порт­рет, істор., батал., анімаліст., побут. Ж.). Ро­зумі­н­ня Ж. як такого та ієрархія Ж., їх під­видів найкраще роз­роблені у станк. живописі. Деякі Ж. «від­мирають» або набувають нового змісту (зокрема міфол. Ж.); у результаті роз­поділу існуючих Ж. виникають нові (архіт. пейзаж, ведути, марини як різновиди пейзаж. Ж.); синтетичні Ж. (напр., по­єд­на­н­ня побут. Ж. із пейзажем, колектив. порт­рета з істор. Ж. — порт­рет-картина). Терміни «Ж.», «жанровий» часто означають власне побут. Ж., різновидом якого є галант. (ерот.) Ж. (зображали інтимні дії чи оголені частини тіла людини, дам і кавалерів у квітучих садах; роз­кривали інтимні емоції, ніжність, ревнощі, кокетува­н­ня тощо). Цей стиль склався на поч. 18 ст. у творчості А. Ватто, Ж.-О. Фраґонара та їхніх послідовників у Франції, поширився в ін. країнах Європи. Як і в літературі, чітка жанр. диференціація, притаман­на норматив. естетикам, руйнується в періоди, коли на 1-й план виходить автор. субʼєктивність (романтизм, модернізм) або про­грам. інтерес до реальності (реалізм, натуралізм). У мистецтві 20 ст. жанр. роз­поділ пере­став ві­ді­гравати структуруючу роль, з появою абстракт., нефігуратив. мистецтва, а також таких видів, як асамбляж, інсталяція, мист. акція, мист. обʼєкта, перформанс та ін., традиц. Ж. не від­повід­ають особливостям худож. процесу, зберігаючи своє місце в ньому лише як «памʼять про традицію». Чітку жанр. структуру, що від­новлювала класицист. модель мистецтва, у 20 ст. використовували в рад. соцреалізмі як засіб обмеже­н­ня автор. індивідуальності, утвердже­н­ня ідейно-естет. нормативності.

Т. І. Березовський

Жанр у театрі

До фундаментальних театр.-драматичних Ж. належать трагедія, драма й комедія. Існує також низка проміжних Ж., що входять до складу основних Ж. (водевіль, фарс, комедія плаща і шпаги, міщан. драма) або є результатом їхнього по­єд­на­н­ня (трагікомедія, домашня трагедія). Деякі дослідники, зокрема франц. теоретик П. Паві, зараховують драму до проміжних театр. жанрів. Естетично близькі між собою Ж. утворюють різновид літератури, напр., драматургію, основні Ж. якої — трагедія, драма, комедія — поділяються на дрібніші, зокрема комедія — на водевіль, комедію-памфлет, комедію-пародію, сатиричну комедію, ліричну комедію тощо. Поня­т­тя «жанр» для читача пʼєси або глядача в театральній залі має інформативно-сигнал. навантаже­н­ня, пові­домляючи їм, з яким типом дискурсу й худож. кодів вони зіштовхнуться, про­грамуючи сприйня­т­тя ви­стави аудиторією, налаштовуючи її на певний психол. лад. Система Ж. має певний ступінь стійкості (це стосується трагедії, комедії та драми), але водночас вона за­знає й тимчас. змін. Істор. динаміка реалізується в тому, що багато з драм. Ж. зникають, зʼявляються нові жанр. форми. Зокрема, характерні для середньовіч. театру Ж. літургій. драми, міраклю, мораліте й містерії практично не пере­жили саме середньовіч­чя, а більш стійкий фарс помітно змінив форму. Стосовно жанр. динаміки рос. теоретик Ю. Тинянов вважав, «що нове явище змінює старе, посідає його місце й, не будучи роз­витком старого, є водночас його за­ступником». Крім того, сучасна сценічна практика, з характер. для неї способами прочита­н­ня драматург. дискурсу, привносить елемент релятивізму в ро­зумі­н­ня жанр. природи пʼєси. Досить значні роз­ходже­н­ня у ро­зумін­ні жанр. системи, викликані хронотопом, у контекс­ті якого функціонують твори, традиційно належать до одного Ж., напр., давньорим. комедії і комедій, напис. у 20 ст. Роз­виток драматургії (А. Чехов, М. Ердман, С. Бек­кет, П. Вайс та ін.) і сценічна практика 20 ст. демонструють зразки «жанр. змішаності» у сучас. театр. процесі.

А. Г. Баканурський

Жанр у фольклорі

Жанр у фольклорі (Ж. у ф.) — історично сформований тип уснопоетичних творів, що характеризується спільними ознаками змісту й форми. Ж. у ф. роз­межовують за способами від­творе­н­ня дійсності, родовими ознаками (епічні — балади, билини, голосіння, думи, історичні пісні, казки, легенди, обрядова поезія; ліричні — жартівливі пісні; драматичні), способами звʼязку з ритуал.-обряд. елементом (обряд., необряд. лірика), особливостями форми викладу матеріалу (пісен­ні, оповід­ні, речитативні); середовищем, у якому виникають і поширюються твори певних жанр. різновидів (веснянки, гаївки, емі­грантські пісні, жниварські пісні, заробітчанські пісні, колискові пісні, коломийки, колядки, купальські пісні, чумацькі пісні, щедрівки), віковими особливостями (дитячий фольклор), роз­міром текс­ту (малі Ж. у ф. — загадки, приказки, прислівʼя). У фольклорі функціонують жанр. субсистеми календарно-обряд., родин­но-побут., епіч., лірич., труд. пісень і танців. Осн. критерії для їхнього роз­пі­знава­н­ня — семантика словес. текс­тів та умови музикува­н­ня (не завжди роз­різнюючими ознаками є метроритм, мелодика, тип композиції тощо). Жанр. система укр. фольклору характеризується широким стиліст. спектром (для порівня­н­ня — муз. мова календар. на­співів, дум, кантів, балад, романсів, істор. і танц. пісень). Роз­різняють казкову й неказкову прозу. Варто виділити самобутні муз.-театр. Ж. вертеп. та шкіл. драм. Від­носна усталеність і виразна традиційність, виняткова структурно-змістова тривкість та місткість Ж. у ф. полегшує ви­вче­н­ня худож., ідей. та істор. аспектів фольклору, систематизацію різноманіт. джерел. матеріалу. Муз. Ж. укр. фольклору (зокрема балади, думи, обряд. пісні) ви­вчали Ф. Колес­са й К. Квітка, заклавши основу для на­ступ. дослідж., серед яких вирізняються праці В. Гошовського (за­пропонував систему жанр. систематики на базі положень семіотики, інформатики та систем. методології), фольклорист. роз­відки С. Грици (про жанр. систему епіч. укр. фольклору). Цінні для теорії та історії муз. Ж. матеріали зібрали науковці ІМФЕ НАНУ (Київ) та Ін­ституту народо­знавства НАНУ (Львів).

В. В. Сокіл

Завантажити статтю