Добруджа

ДОБРУ́ДЖА (румун. Dobrogea, болгар. До­бруджа) — історико-гео­графічний край між нижньою течією Дунаю і центральною частиною Балканських гір. За однією з версій, назва «Д.» походить від імені місц. князя Добротича. Площа 23 262 км². Складається з Пн. Д., яка є частиною Румунії, і Пд. Д. — тер. Болгарії. До румун. частини Д. входить дельта Дунаю та румун. узбереж­жя Чорного м., до болгарської — болгар. узбереж­жя. За винятком дельти Дунаю рельєф Д. пагорбистий (середні висоти 200–300 м), найвища точка — г. Ґреч (467 м), що в гір. масиві Прикопан. В адм. плані Румун. Д. поділяють на повіти (жудєци) — Кон­станца, Тульча. Гол. міста: Кон­станца, Тульча, Меджідія, Манґалія. Болгар. Д. складається з Толбухин. і Сілістрен. округів. Гол. міста — Добріч, Сілістра.

У давнину тер. Д. була заселена фракійцями. У 5 ст. до н. е. її зайняли скіфи, у 1 ст. до н. е. — римляни; від 3 ст. за­знавала нашестя готів, гунів та ін. племен. На поч. 7 ст. у Д. зʼявилися словʼяни. Згодом сюди проникли болгар. орди. За часів існува­н­ня Першого Болгар. царства Д. була його складовою. Від 8 ст. за край змагалися візантійці. На­прикінці 9 ст. у Д. вторглися мадяри. У 10 ст. двічі з військ. походами побував князь Святослав. У 12 ст. у Ниж. Подунавʼї осіли вихідці з Галиц. князівства. В 11–12 ст. Д. у складі Болгарії належала Візантії, яка від­стоювала її в боротьбі з печенігами та половцями. Д. була територ. складовою Другого Болгар. царства. Після його паді­н­ня уві­йшла до складу Валахії. На­прикінці 14 — на поч. 15 ст. на тер. Д. поширилася влада Туреч­чини. 1878 за Берлін. трактатом Пн. Д. ві­ді­йшла до Румунії, Пд. — до Болгарії. 1913–40 уся тер. Д. належала Румунії. За болгар.-румун. договором 1940 Пд. Д. повернено Болгарії. 1947 болгар.-румун. кордон у Д. під­тверджений мирними договорами з Болгарією і Румунією.

Важливу роль в історії Д. ві­ді­гравали й українці. Нижнє Подунавʼя ві­доме українцям з часів походів у турец. володі­н­ня. Зна­йшла тут притулок і частина козаків І. Мазепи після поразки під Полтавою. Козаки-запорожці ще за часів Запороз. Січі прагнули налагодити торгівлю із задунай. територіями. Частина козаків лишилася за Дунаєм після рос.-турец. війни 1768–74. Масове пере­селе­н­ня українців на правий берег Дунаю роз­почалося після ліквідації Катериною ІІ Запороз. Січі 1775. Султан. уряд 1778 офіційно до­зволив колиш. запорожцям селитися на землях Осман. імперії: спочатку в Буго-Дністров. межиріч­чі, від 1879 — і за Дунаєм. На тодішню турец. тер. за перші кілька років пере­селилося 7–12 тис. українців, які заснували Задунай. Січ. Своїми устроєм, традиціями вона мало чим від­різнялася від колиш. Запороз. Січі: створ. козац. курені, будівлю для старшини та канцелярії зі скарбницею, май­дан, церкву. Козац. старшину обирали традиц. демократ. способом. За службу козаки отримували платню від султана і привілеї; від турец. уряду одержали в користува­н­ня 250 тис. десятин землі. Пільги та низькі податки приваблювали укр. селян, які масово пере­селялися на землі Задунай. Січі. Нео­дружені козаки жили на Січі; одружені — вели госп-во і проживали в селах. Села навколо Січі утворювали райю — округу, яка була під захистом козаків. На цій тер. знаходилися села Ґеорґе, Іглиця, Караорман, Катирлез, Нижній Дунавець, Муруґіль, Озаклія, Сарасув, Райя (Козацька) та ін. На­прикінці 18 — на поч. 19 ст. під юрисдикцією Задунай. Січі пере­бувало 15–20 тис. осіб. На чужині українці зберегли осн. ознаки традиц. культури: мову, календарну і родин­ну обрядовість, пісен. фольклор. Природне середовище дельти Дунаю спричинили зміни у госп-ві, побуті. Одним з гол. видів діяльності стало рибальство (в окремих селах — основа харч. раціону). Там, де існувала можливість, українці вирощували зернові; за­ймалися також городництвом, торгівлею. Із традиц. ремесел найкраще збереглося ткацтво. Українці запозичили у місц. населе­н­ня виробництво шовку (виготовляли з нього різноманітні вироби, зокрема рушники з традиц. укр. орнаментом). Роз­винутою галуз­зю було тварин­ництво, яке у дельті Дунаю роз­вивалося в характерних для цієї місцевості формах (зокрема утрима­н­ня домаш. тварин на вільному випасі без по­стій. до­гляду). За­знала сут­тєвих змін технологія спорудже­н­ня житл. і госп. будівель (використовували очерет). Зʼявилося нове планува­н­ня садиб — блочне (для уникне­н­ня під­топлень садиби роз­міщували на рельєф. під­вище­н­нях).

За румун. пере­писом 1899, у Д. мешкало 13,7 тис. українців і 12,8 тис. росіян; за болгар. пере­писом 1918 — 21,5 тис. українців та 18,5 тис. росіян; за пере­писом 1930 — 23 тис. українців і 18 тис. росіян (старовірів). Найбільші осередки поселе­н­ня українців у Д.: Стара Килія (2000 осіб), Муруґіль (931), Телиця (941), Летя (845), Нижній Дунавець (686), Верх­ній Дунавець (374), Караорман (805), Башбунар (671), Гамчарка (462), Чукурова (320), Руська Джаферка (188), Катирлез (Св. Юр — 537), Пардіна (534), Сулина і Тульча, а також бл. 1000 українців у м. Кон­станца. Після 2-ї світової війни румун. влада до­зволила культурну діяльність серед українців. Шкіл. реформою 1948 за­проваджено викла­да­н­ня української мови в початк. школі. У Тульчі по­стала Румун.-укр. пед. колегія (1957 випустила 54 учителі). Однак у 1960-х рр. привілеї скасовано. Нині українці в Д. мешкають пере­важно у дельті Дунаю, Тульчин. пов., під­тримують звʼязки з укр. нац. тер. на Пн. від Дунаю. За остан. пере­писом, у Румунії зареєстровано 61 тис. українців, у Д. — 1279. Найбільше — у селах Караорман, Летя, Верх­ній Дунавець, Партизан, Сфинту, Ґеорґе та ін. Реал. цифра вища, оскільки багато українців, які володіють українською мовою, під час пере­пису населе­н­ня зареєстрували себе румунами. На болгар. тер. Д. проживають бл. 80-ти українців, які 2004 у м. Добріч заснували товариство «До­бруджа–Україна». У Тульчі діє філія Союзу українців Румунії. Ві­домий колектив виконавців нар. пісні «Задунайська Січ». Більшість українців у Д. — рибалки та хлібороби; називають себе руснаками, зберігаючи нац. ідентичність. У селах Муруґіль, Нижній Дунавець існують класи, в яких учні з укр. родин ви­вчають рідну мову. Місц. говірка української мови була обʼєктом дослідж. О. Горбача, який уклав «Діялектичний словник пів­нічно-добружанської говірки с. Верх­ній Дунавець біля Тульчі» // «Наук. записки Укр. тех.-госп. ін­ституту» (Мюнхен, 1968, т. 15) та «Діялектичний словник пів­нічно-добружанської говірки с. Муругиль над Дунаєм» // «Зап. НТШ» (Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1969, т. 185); зна­йшла вона від­ображе­н­ня також у «Регіональному атласі українських говірок Румунії» М. Павлюка, І. Бобчука, опубл. у «Працях 12-ї Республіканської діалектичної наради» (К., 1971).

Літ.: Вовк Ф. Українське рибальство в До­бруджі // Мат. до укр.-рус. етнології: Вид. Етногр. комісії НТШ. Т. 1. Л., 1899; G. Danesco. Dobrogea. Bucharest, 1903; Сьюзъ на българскитѣ учени, писатели и художници. До­бруджа — гео­графия, история, етно­графия, стопанско и държавно-политическо значение. София, 1918; Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775–1828. О., 1994; Кушнір В. Г. Українці за Дунаєм. О., 2002.

В. Г. Кушнір

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю