Добруджа - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Добруджа

ДОБРУ́ДЖА (румун. Dobrogea, болгар. Добруджа) – історико-географічний край між нижньою течією Дунаю і центральною частиною Балканських гір. За однією з версій, назва «Д.» походить від імені місц. князя Добротича. Пл. 23 262 км2. Складається з Пн. Д., яка є частиною Румунії, і Пд. Д. – тер. Болгарії. До румун. частини Д. входить дельта Дунаю та румун. узбережжя Чорного м., до болгарської – болгар. узбережжя. За винятком дельти Дунаю рельєф Д. пагорбистий (середні висоти 200–300 м), найвища точка – г. Ґреч (467 м), що в гір. масиві Прикопан. В адм. плані Румун. Д. поділяють на повіти (жудєци) – Констанца, Тульча. Гол. міста: Констанца, Тульча, Меджідія, Манґалія. Болгар. Д. складається з Толбухин. і Сілістрен. округів. Гол. міста – Добріч, Сілістра.

У давнину тер. Д. була заселена фракійцями. У 5 ст. до н. е. її зайняли скіфи, у 1 ст. до н. е. – римляни; від 3 ст. зазнавала нашестя готів, гунів та ін. племен. На поч. 7 ст. у Д. з’явилися слов’яни. Згодом сюди проникли болгар. орди. За часів існування Першого Болгар. царства Д. була його складовою. Від 8 ст. за край змагалися візантійці. Наприкінці 9 ст. у Д. вторглися мадяри. У 10 ст. двічі з військ. походами побував князь Святослав. У 12 ст. у Ниж. Подунав’ї осіли вихідці з Галиц. князівства. В 11–12 ст. Д. у складі Болгарії належала Візантії, яка відстоювала її в боротьбі з печенігами та половцями. Д. була територ. складовою Другого Болгар. царства. Після його падіння увійшла до складу Валахії. Наприкінці 14 – на поч. 15 ст. на тер. Д. поширилася влада Туреччини. 1878 за Берлін. трактатом Пн. Д. відійшла до Румунії, Пд. – до Болгарії. 1913–40 уся тер. Д. належала Румунії. За болгар.-румун. договором 1940 Пд. Д. повернено Болгарії. 1947 болгар.-румун. кордон у Д. підтверджений мирними договорами з Болгарією і Румунією.

Важливу роль в історії Д. відігравали й українці. Нижнє Подунав’я відоме українцям з часів походів у турец. володіння. Знайшла тут притулок і частина козаків І. Мазепи після поразки під Полтавою. Козаки-запорожці ще за часів Запороз. Січі прагнули налагодити торгівлю із задунай. територіями. Частина козаків лишилася за Дунаєм після рос.-турец. війни 1768–74. Масове переселення українців на правий берег Дунаю розпочалося після ліквідації Катериною ІІ Запороз. Січі 1775. Султан. уряд 1778 офіційно дозволив колиш. запорожцям селитися на землях Осман. імперії: спочатку в Буго-Дністров. межиріччі, від 1879 – і за Дунаєм. На тодішню турец. тер. за перші кілька років переселилося 7–12 тис. українців, які заснували Задунай. Січ. Своїми устроєм, традиціями вона мало чим відрізнялася від колиш. Запороз. Січі: створ. козац. курені, будівлю для старшини та канцелярії зі скарбницею, майдан, церкву. Козац. старшину обирали традиц. демократ. способом. За службу козаки отримували платню від султана і привілеї; від турец. уряду одержали в користування 250 тис. десятин землі. Пільги та низькі податки приваблювали укр. селян, які масово переселялися на землі Задунай. Січі. Неодружені козаки жили на Січі; одружені – вели госп-во і проживали в селах. Села навколо Січі утворювали райю – округу, яка була під захистом козаків. На цій тер. знаходилися села Ґеорґе, Іглиця, Караорман, Катирлез, Нижній Дунавець, Муруґіль, Озаклія, Сарасув, Райя (Козацька) та ін. Наприкінці 18 – на поч. 19 ст. під юрисдикцією Задунай. Січі перебувало 15–20 тис. осіб. На чужині українці зберегли осн. ознаки традиц. культури: мову, календарну і родинну обрядовість, пісен. фольклор. Природне середовище дельти Дунаю спричинили зміни у госп-ві, побуті. Одним з гол. видів діяльності стало рибальство (в окремих селах – основа харч. раціону). Там, де існувала можливість, українці вирощували зернові; займалися також городництвом, торгівлею. Із традиц. ремесел найкраще збереглося ткацтво. Українці запозичили у місц. населення вироб-во шовку (виготовляли з нього різноманітні вироби, зокрема рушники з традиц. укр. орнаментом). Розвинутою галуззю було тваринництво, яке у дельті Дунаю розвивалося в характерних для цієї місцевості формах (зокрема утримання домаш. тварин на вільному випасі без постій. догляду). Зазнала суттєвих змін технологія спорудження житл. і госп. будівель (використовували очерет). З’явилося нове планування садиб – блочне (для уникнення підтоплень садиби розміщували на рельєф. підвищеннях).

За румун. переписом 1899, у Д. мешкало 13,7 тис. українців і 12,8 тис. росіян; за болгар. переписом 1918 – 21,5 тис. українців та 18,5 тис. росіян; за переписом 1930 – 23 тис. українців і 18 тис. росіян (старовірів). Найбільші осередки поселення українців у Д.: Стара Килія (2000 осіб), Муруґіль (931), Телиця (941), Летя (845), Нижній Дунавець (686), Верхній Дунавець (374), Караорман (805), Башбунар (671), Гамчарка (462), Чукурова (320), Руська Джаферка (188), Катирлез (Св. Юр – 537), Пардіна (534), Сулина і Тульча, а також бл. 1000 українців у м. Констанца. Після 2-ї світ. війни румун. влада дозволила культурну діяльність серед українців. Шкіл. реформою 1948 запроваджено викладання укр. мови в початк. школі. У Тульчі постала Румун.-укр. пед. колегія (1957 випустила 54 учителі). Однак у 1960-х рр. привілеї скасовано. Нині українці в Д. мешкають переважно у дельті Дунаю, Тульчин. пов., підтримують зв’язки з укр. нац. тер. на Пн. від Дунаю. За остан. переписом, у Румунії зареєстровано 61 тис. українців, у Д. – 1279. Найбільше – у селах Караорман, Летя, Верхній Дунавець, Партизан, Сфинту, Ґеорґе та ін. Реал. цифра вища, оскільки багато українців, які володіють укр. мовою, під час перепису населення зареєстрували себе румунами. На болгар. тер. Д. проживають бл. 80-ти українців, які 2004 у м. Добріч заснували т-во «Добруджа–Україна». У Тульчі діє філія Союзу українців Румунії. Відомий колектив виконавців нар. пісні «Задунайська Січ». Більшість українців у Д. – рибалки та хлібороби; називають себе руснаками, зберігаючи нац. ідентичність. У селах Муруґіль, Нижній Дунавець існують класи, в яких учні з укр. родин вивчають рідну мову. Місц. говірка укр. мови була об’єктом дослідж. О. Горбача, який уклав «Діялектичний словник північно-добружанської говірки с. Верхній Дунавець біля Тульчі» // «Наук. записки Укр. тех.-госп. ін-ту» (Мюнхен, 1968, т. 15) та «Діялектичний словник північно-добружанської говірки с. Муругиль над Дунаєм» // «Зап. НТШ» (Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1969, т. 185); знайшла вона відображення також у «Регіональному атласі українських говірок Румунії» М. Павлюка, І. Бобчука, опубл. у «Працях 12-ї Республіканської діалектичної наради» (К., 1971).

Літ.: Вовк Ф. Українське рибальство в Добруджі // Мат. до укр.-рус. етнології: Вид. Етногр. комісії НТШ. Т. 1. Л., 1899; G. Danesco. Dobrogea. Bucharest, 1903; Сьюзъ на българскитѣ учени, писатели и художници. Добруджа – география, история, етнография, стопанско и държавно-политическо значение. София, 1918; Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775–1828. О., 1994; Кушнір В. Г. Українці за Дунаєм. О., 2002.

В. Г. Кушнір

Стаття оновлена: 2008