Краса

КРАСА — філософська категорія, що виражає сприйня­т­тя й творе­н­ня людиною гармонії власного буття і довкілля; досконалість, виразність, завершеність. У сучас. світі пита­н­ня про природу К. актуальне через роз­мива­н­ня споконвіч. еталонів К., іронію та сарказм щодо внутр. К. Фундам. прикметою постмодер. су­спільства стає роз­квіт гламурності, що є під­міною, симуляцією справж. К. — К., що заперечує влас. внутр. вимір. Зі зміною сусп. від­носин і світо­гляд. орієнтирів в Україні у процесі формува­н­ня від­критого су­спільства змінилося ставле­н­ня до людини, її К., зокрема у контекс­ті статі. К., особливо жіночу, дедалі більше спри­ймають як товар. Оберне­н­ня К. на товар і є однією з причин появи гламурності — не маргінальної та прихованої, чітко регламентованої (як у тоталітар. су­спільстві), а від­критої та введеної у структуру вільної реалізації особистості в су­спільстві. У демократ. су­спільстві, де гол. цін­ністю є свобода особистості, гламурність поширюється і набуває нових проявів.

Водночас у сучас. укр. соціумі наявні позитивні ґендерні тенденції: жінка стає субʼєктом не лише тілес. К., а й творцем красивих, гармоній. від­носин у родині та за її межами. В історії філософії, мистецтва та релігії осягне­н­ня К. про­йшло складну еволюцію. Платон трактував К. як вираже­н­ня світу вічних, божествен. ідей. Середньовічні хри­стиян. мислителі повʼязували К. із Божеством — усе створене Богом є красивим; потворне — результат деформації світу дияволом. Для європ. філософії наскріз. тенденцією усві­домле­н­ня К. є її ро­зумі­н­ня в якості єд­ності духовного і тілесного. Для мислителів епохи Від­родже­н­ня красивою була всебічно роз­винута творча людина; ці ідеї роз­винули у марксист. філософії та філософії персоналізму. Протилежну тенденцію простежуємо у класич. ідеалізмі І. Канта, Ф. Шел­лінґа, Ґ. Геґеля, де К. трактували як прояв Абсолюту, який можемо спри­­ймати та пі­знавати чут­тєво. З такою тенденцією корелює ро­зумі­н­ня К. як духов. та елітар. явища у нім. філософів-романтиків (Новаліс, Л. Тік, А. Шлеґель, Ф. Шлеґель). Деякі мислителі К. людини повʼязують із бу­т­тям чоловіка і жінки, зосереджуючись на К. статі. А. Шопенгауер за­уважував, що будь-яка К. веде до самотності, «дуже красиві дівчата не знаходять собі не тільки подруг, а й приятельок». Він вважав, що жін. К. детермінована статевим інстинк­том чоловіка, а тому є «несамодо­статньою». О. Вейнінґер про­довжив його міркува­н­ня про «несамодо­статню» К. жінки, заявляючи, що жінка «в цілому менш прекрасна, ніж в окремих своїх частинах». З ін. боку, у ко­­ординатах філософії фемінізму та сучас. ґендерних досліджень К. людини по­стає перед­усім як К. жінки (С. де Бовуар, О. Вороніна, І. Жеребкіна, С. Павлич­ко та ін.).

Дослідж. К. та цілісності люд. буття в контекс­ті ідеї андрогінізму наявні у діалогах Платона. У 20 ст. цю тенденцію продовжено в роботах М. Бердяєва, М. Еліаде, С. Бем. У сучас. укр. філософії статі, засн. на проекті метаантропології, звʼя­зок К. із концептом андрогінізму зу­стрічаємо у Н. Хамітова; цю концептуал. позицію роз­винули Л. Гармаш, І. Зубавіна, Н. Нікішина, М. Препотенська, О. Рубан, Л. Тарасюк, Ф. Фомін та ін. К. людини ці автори роз­глядають не лише в контекс­ті «матеріальне–духовне», а й у категоріал. парі «духовне–душевне». Етичні, естет. та аксіол. виміри категорій «К.» і «прекрасне», усві­домле­н­ня специфіки освоє­н­ня світу «за законами К.» про­аналізовано у низці дослідж. сучас. укр. та зарубіж. авторів (О. Александрова, Т. Ан­­друщенко, Л. Бабушка, Ю. Борев, М. Бровко, А. Дорога, М. Ка­­ган, А. Канарський, Д. Кучерюк, Л. Левчук, В. Личковах, О. Лосєв, В. Мазепа, В. Малахов, В. Панченко, О. Петрова, Р. Шульга та ін.). Парадигми ро­зумі­н­ня К. в європ. філософії: обʼєктивно-ідеаліст., субʼєктивно-ідеаліст., натураліст., діяльнісно-антропол., соціоцентрична, екзистен­ціаліст., персоналістична, пост­модерніст. і метаантропологічна. Від­повід­но до обʼєктивно-ідеаліст. парадигми К. — втіле­н­ня Абсолюту (Бога, світу ідей, Абсолют. ідеї) у речах і явищах (Платон, Авґустин, Тертул­ліан, Тома Аквінський, Ґ. Геґель). Су­­бʼєктивно-ідеаліст. парадигма (Т. Ліппс, Ш. Лало, Е. Ме­йман) стверджує, що світ сам по собі не має К., її джерело — у люд. сприйнят­ті.

Смисл натуралістич. парадигми зведено до того, що К. є внутр. властивістю явищ природи, вона тотожна доцільності (франц. матеріалісти кін. 18 ст., І. Єфремов). Діяльнісно-антропол. парадигма (типовий пред­ставник — М. Чернишевсь­кий) полягає в тому, що К. — результат спів­від­несе­н­ня властивостей світу з людиною та її діяльністю як мірою К. У соціоцентрич. парадигмі (К. Маркс) К. ви­значають сусп. від­носини, і якщо сутність людини є «сукупністю сусп. від­носин», то К. зумовлюється істор. формами такої сукупності, а К. у соц. бутті людини в ідеалі по­стає сукупністю гармоній. сусп. від­носин, які характеризуються як комуніст. су­спільство. Екзистенціаліст. парадигма (К. Ясперс, А. Камю) ро­зумі­н­ня К. оперує концептуал. парою «справжнє–не­справжнє буття людини» («буден­ність–екзистенція»), що до­зволяє здійснити прорив у осмислен­ні внутр. К., повʼязуючи її зі свободою. У персоналістич. па­­радигмі К. ро­зуміють як результат спів­творчого роз­витку особистості людини й Абсолюту (Ф. Шел­лінґ, М. Бердяєв). Від­ноше­н­ня до К. має духовно-без­корисливий характер, а сама К. може бути осмислена мотивом і критерієм роз­витку осо­­бистості та світу загалом.

У новіт. європ. філософії можна про­­стежити постмодерніст. парадигму осмисле­н­ня К. людини в її соц. бутті, лейтмотив якої полягає у проголошен­ні плюральності та рівноцін­ності норм та різновидів К. Така позиція озна­чає іронічне ставле­н­ня до можливості по­єд­на­н­ня К. і моральності. У сучас. укр. філософії для осягне­н­ня К. важливою є методологія проекту метаантропології Н. Хамітова, який роз­виває під­ходи М. Бердяєва, пізнього М. Шел­лера та київ. світо­глядно-антропол. школи. Ви­­будовується парадигма, в межах якої К. по-різному проявляється в буден., гранич. та мета­гранич. бутті людини; К. як цілісність роз­гортається в мета­гранич. бутті людини, де по­стійно від­буваються її метаморфози та вдосконале­н­ня. Ця методологія актуалізує в сучас. укр. естетиці, етиці та мистецтво­­знавстві ціліс. роз­гляд К. у різних екзистенц. вимірах люд. буття. На такій основі у сучас. укр. соц. філософії роз­вивається методол. під­хід — соц. метаантропологія — теорія буден., гранич. та мета­гранич. буття су­спільства і людини в су­спільстві, сутність якого в аналізі К. полягає в тому, що кон­структивне буття особистості й су­спільства ви­значають як К. від­носин та вчинків, а де­структивне — як їхню потворність. У річищі цього під­ходу К. як категорію соц. буття людини поділяють на зовн. (тілесну) та внутр. — морал. й соц., су­спільно-моральну. Внутр. К. по­стає як єд­ність К. світо­гляду, вчинків та від­носин. Внутр. К. своєю сутніс. перед­умовою має К. думок — гармонійність мисле­н­ня в логіч., естет., етич. ро­зумі­н­нях. Така К. у найбільш завершених формах виявляється у світо­гляді, адже саме світо­гляд зумовлює К. або потворність осягне­н­ня світу. Людина з буден. світо­глядом не прагне до роз­витку та подола­н­ня своїх меж і завжди є обʼєктом для маніпуляцій з боку політиків та реклами. Проте буден. світо­гляд має цільний характер, а отже, своєрідну К., що проявляється в націленості на створе­н­ня атмо­­сфери душевності в повсякден. стосунках (насамперед сімейних), налаштованості на турботу, від­повід­альність, людяність і повагу до членів родини. Однак у криз. ситуаціях буден. світо­гляд може ставати гранично потворним, штовхаючи людину до руйнів. дій, які особливо небезпечні в тоталітар. соціумах. Особистіс. світо­гляд є корелятом гранич. буття людини, і його К. проявляється в гранично самост. цілеспрямованості, яка налаштовує на досягне­н­ня непо­втор. цілей та зав­дань свого життя. К. цілеспрямованості осо­­бистіс. світо­гляду, на від­міну від К. світо­гляду буден­ного, — це К. тріумфу особистісно зумовленої волі та руху до внутрішньо за­даної мети; проте така мета може бути й соціально де­структивною, пере­творюючи К. носія особистіс. світо­гляду на потвор­ність.

Філос. світо­гляд породжує К. цілісності світо­гляду, що призводить до змін у глибині особистості та соц.-комунікатив. просторі. Він створює цілісність як єд­ність горизонталі-цільності буден. світо­гляду та вертикалі-цілеспрямованості особистісного. Для людини з філос. світо­глядом глибин­но органічні цін­ності любові, свободи й толерантності, що дає можливість любити себе та Іншого, принайм­ні, бути толерантним до себе й Іншого. В бутті людини К. має такі онтол. кореляти, як цільність, цілеспрямованість і цілісність. К. цільності — гармонія душевності та вітальності, яка реалізується перед­усім у буден. вимірі люд. буття. Це К. на рівні антропобіол. та соц. характерис­тик людини, які до­зволяють кра­ще адаптуватися до склад. умов життя. К. цілеспрямованості — К. динамізму та пасіонарності, що роз­гортається в гранич. бут­ті людини. Це, з одного боку, К. владної людини, сут­тєвими рисами якої є мужність і влада над собою та об­ставинами життя, а з іншого, — це К. активності твор. і пі­знаючої людини. К. ж цілісності — це єд­ність К. цільності та цілеспрямованості. У мета­гранич. бутті статична цільність поєд­нується з динам. цілеспрямованістю, в результаті чого складається особлива статично-динам. К. цілісності. К. у світі людей глибин­но повʼязана зі ста­т­тю, адже саме в контекс­ті статі К. породжує люд. життя, дарує йому повноту та цілісність. Пере­жива­н­ня К. у вимірі статі стосується насамперед жінки, бо саме для неї К. — і непо­вторна тілесна К., і К. від­носин із коханою людиною, є найголовнішою цін­ністю. Жін. К. у своїй глибин. внутр. основі є гармонією духов. та душев. начал; проте К. у бутті жінки — це і реальність тілесності, що об­умовлена екзистенціально і соціально. Внутр. К. як К. вчинків породжує К. від­­­носин. Саме морально красиві вчинки породжують дійсну свободу — К. вчинку під­німає свободу над сваві­л­лям. Красиві вчинки саме тому так діють на нашу уяву, що вони органічні для природи людини, вони є її основою, фундаментом справж. гармонії та щастя, без них люд. буття згасає в буден­ності. К. від­носин у від­критому, демократ. су­спільстві виражається через феномен соц. партнерства. К. від­носин може бути на­звана гол. критерієм дійсності соц. партнерства як продуктив. взає­­модії між соц. групами у су­спільстві, яка до­зволяє вирішувати конфліктні пита­н­ня на основі консенсусу. Для пострад. простору характерними є різноманітні прояви формал. соц. партнерства, коли замість К. від­носин наявна тільки їхня симуляція — соц.-політ. гламурність.

Одним із важливих екзистенц.-комунікатив. виявів К. від­носин у контекс­ті соц. партнерства є ґендерне партнерство — стратегія життя чоловіка і жінки, де від­носини будуються на ро­зумін­ні, толерантності і спів­робітництві, сві­домій від­повід­альності одне за одного і спіл. майбутнє. У результаті роз­вивається дійсна любов як най­глибша та вільна повнота особистіс. буття в єд­ності з ін. особистістю та світом, що по­стійно породжує К. від­но­син між людьми.

Літ.: Хогарт У. Анализ красоты / Пер. с англ. Ленин­град; Москва, 1958; Кантор К. М. Красота и польза. Москва, 1967; Крюковский Н. И. Homo pulcher. Человек прекрасный: Очерк теор. эсте­тики че­ловека. Минск, 1983; Крутоус В. П. Ро­­дословная красоты (прекрасное и це­­лесообразность). Москва, 1988; Сто­лович Л. Н. Красота. Добро. Истина: Очерк истории эстет. аксиологии. Мос­ква, 1994; Хамитов Н., Крылова С. Эти­ка: путь к красоте отношений. К., 2007; Андрущенко Т. І. Два плани існува­н­ня естетичного та художнє осмис­ле­н­ня «єдиного» // Гілея: Зб. наук. пр. 2011. № 43; Крилова С. Краса людини: особистість, сімʼя, су­спільство (со­­ціально-філософський аналіз). Ніжин, 2011.

С. А. Крилова

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю