Доля
ДО́ЛЯ — поняття, що позначає історично першу (міфологічну в своїй основі) форму осягнення детермінованості людського буття. Д. — сукупність подій та обставин, які впливають (не можуть не впливати) на буття людини, народу; визначеність подій, вчинків; фатум, судьба; вища сила, яку розуміють як божество; екзистенціал люд. буття, що виражає фундам. умови і можливості людини та її світу. Д. народжується при зустрічі зовн. і внутр. світу людини. Давні греки персоніфікували судьбу у вигляді Мойри (Клото, Лахезис, Антропос), Тиха, Ате, Адрастеї, Хеймармене, Ананке; давні римляни — у вигляді Парки (Нона, Децима, Морта). У давньогрец. літературі Д. розуміли у двох значеннях: як первісне, заг., пасивне — визначене наперед кожному смертному, а часом і божеству; а також як похідне, власне, активне — істоти, яка призначає, виголошує кожному час і вид смерті. Уявлення про антропоморф. богів та богинь, які з одного боку, обмежені у своїй могутності, піддаються пристрастям, умилостивленню жертвами та молитвами, а з ін. — зобов’язані винагороджувати доброчесних і карати розбещених, виявилися недостатніми, щоб пояснити у кожному конкрет. випадку причини бід та нещасть, що спіткали смертних, часто цілком неочікувано й незаслужено. Багато подій у житті окремих людей та народів відбуваються усупереч усім розрахункам і міркуванням, усім уявленням про участь людиноподіб. божеств у люд. справах. Це змушувало давніх греків припускати існування та втручання особливої істоти, воля та дії якої часто незбагненні, тому у їхній свідомості її дії не отримали чітко окресленого образу. Давньогрец. історик Полібій зазначав, що ті люди, які через природну обмеженість, невігластво чи легковажність не в змозі осягнути у певній події усіх випадковостей, причин і відношень, вважають богів та Д. винними у тому, що було досягнуто проникливістю, розрахунком та передбаченням. Д. — вектор, що визначає найімовірніші події життя, але його можна змінити твор. зусиллям людини. Поняття «Д.» може описувати як індивід., так і колективне буття (Д. народу, країни). Дві крайні позиції по відношенню людини до ідеї Д. позначають поняттями «волюнтаризм» і «фаталізм». Проголошення Д. влас. волі породжує волюнтаризм, підпорядкованість Д. як зовн. сліпій силі — фаталізм. У розумінні Д. до волюнтаризму близький суб’єктив. ідеалізм, а до фаталізму — об’єктив. ідеалізм і матеріалізм. Подолання крайностей волюнтаризму та фаталізму можливе у персоналізмі, де Д. усвідомлюють як співтворчість людини і Бога, ототожнюють із призначенням, місією. В індуїзмі та буддизмі Д. сприймають як відплату за гріхи чи досягнення минулого, обумовлене законом карми. Людина християн. культури бачить у Д. волю Бога, яку варто сприймати як кару чи нагороду. На відміну від ідеї промислу Божого в релігії, ідеї необхідності в науці, Д. також осмислюють як таку, що не піддається пізнанню чи будь-якій зміні, її можна вгадати або відгадати (ворожіння, пророкування тощо). Д. «дається» і «задається» людині чи цілому народові, її не можна «обійти», а тільки повстати проти неї або скоритися їй. За висловом М. Максимовича, гол. тема низки укр. нар. пісень — «боротьба духу з Д.». Філос. аспект Д. розглянув О. Потебня у дослідж. «Про долю і споріднені з нею істоти» (1867), співставляючи розуміння Д. як «уособлення» та «міфічної подоби»; розкрив своєрідність нац. контекстів тлумачення Д. у різних народів; докладно зупинився на особливостях розуміння Д. в укр. нар. творчості.
Рекомендована література
- Фромм Э. Бегство от свободы // Бегство от свободы. Человек для себя. Минск, 1998;
- Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. К., 2006.
Завантажити статтю
