Донцов Дмитро Іванович

Визначення і загальна характеристика

ДОНЦО́В Дмитро Іванович (псевд. і крипт.: Д. Д., Варнак, Devius; 17(29). 08. 1883, м. Мелітополь, нині Запорізької обл. — 30. 03. 1973, м. Монреаль, Канада) — публіцист, ідеолог, есе­їст, політичний коментатор. Ві­ді­грав значну роль в українському націоналістичному русі в між­воєн­ний період і в перших повоєн­них роках еміграції. З родини заможних поміщиків. 1901–07 ви­вчав право у С.-Петербурзькому університеті, 1909–11 продовжував на­вча­н­ня у Ві­денському університеті. Член УСДРП. Пере­буваючи у м. Закопане (1908–09), по­зна­йомився з польським філософом і публіцистом С. Бжозовським, що помітно вплинуло на публіцистичний стиль і подальші по­гляди Донцова (зокрема «філософію чину»). Роз­біжності з УСДРП кульмінують у 1913, хоч із соціалістичною пресою Донцов спів­працював до поч. 1-ї світової війни. У серпні 1914 став першим головою Союзу визволе­н­ня України, однак через місяць залишив це угрупова­н­ня. 1914–16 очолював українське пресове бюро у Берліні. Від травня 1918 — директор Українського теле­графного агентства в уряді геть­мана П. Скоропадського, член Української демократично-хліборобської партії. Після антигеть­манського пере­вороту при­значений Директорією в. о. керівника преси та інформації української місії у Берні (1919–21). У 1922 отримав до­звіл польського уряду на пере­їзд до Львова, де пере­бував до 1939. У цей час редагував «ЛНВ» (1922–32), ж. «За­грава» (1923–24), «Вістник» (1933–39) і «Книгозбірні “Вістника”» (1934–39). Від 1939 — на еміграції в Румунії, Німеч­чині, Чехо-Словач­чині, Франції, Великій Британії, США; від 1947 — у Канаді, де протягом 1949–52 викладав українську літературу в Монреальському університеті, а до остан­ніх років життя активно за­ймався публіцистикою.

Головні праці Донцова: «Модерне москвофільство» (К., 1913), «Під­стави нашої політики» (Ві­день, 1921; Нью-Йорк, 1957), «Націоналізм» (Л.; Жовква, 1926; Лондон; Торонто, 1966), «Маса і провід. Кількість чи якість» («Квартальник “Вістника”», 1939, ч. 3), «Дух нашої давнини» (Прага, 1944), «Правда прадідів великих» (Філадельфія, 1952), «Росія чи Европа?» (Лондон, 1955), «Дві літератури нашої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961; обидві — Торонто) та ін. Як у «вістниківський» період (1922–39), так і у пізніший «містичний», основні свої ідеї він висловлює і в «суто політичних» (або «політологічних»), і в літературно-критичних працях: моно­графіях і числен­них ста­т­тях. Зближеність чи навіть малодиференці­йованість цих двох видів критики — політичний і літературний — є ви­значальними для Донцова і його подальшої рецепції; вона ґрунтується не лише на спільних формальних, стилістичних моментах, а й на пі­знавальних, концепційних (обидва витворюють своєрідну «літературно-ідеологічну» спрямованість думки Донцова).

У незалежній Україні по­стать Донцова надалі користується авторитетом у націоналістичних колах. Тривала присутність в українському політичному житті, зокрема у 1-й пол. 20 ст., і його (хай і набагато обмеженіше) «пере­відкри­т­тя» у незалежній Україні зобовʼязують роз­глядати його водночас як історичну по­стать і як ідеологічний топос у новітньому українському політичному житті. Більш комплексне й обʼєктивне осмисле­н­ня ролі та спадщини Донцова ускладнене від­сутністю для пере­січного читача і навіть для багатьох дослідників повного доробку письмен­ника (тільки деякі твори перед­руковано в період незалежності, повне ви­да­н­ня творів зупинене на першому томі, ви­даному 2001 у Львові) та ще більшою мірою — браком загально­громадянського консенсусу і пере­мирʼя в су­спільстві (як це від­булося в Іспанії і Пів­ден­ній Африці) щодо радянської спадщини та породженого нею громадянського проти­стоя­н­ня. Від­сутність загальної люстрації української політичної історії, перед­усім довготривалого тоталітарного екс­перименту, яким був СРСР, його злочинів і геноцидної природи в період сталінізму, а перед тим довговікового колоніального гніту в складі Російської імперії, значно утруднює осмисле­н­ня радикальної, іноді екс­тремістської протидії тому залежного статусу України й українського менталітету, яку пропонував Донцов. У від­повідь на демонізацію його радянською владою на­стає апологетика письмен­ника і діяча, що утривалює проти­стоя­н­ня, але не вводить глибшого осмисле­н­ня.

У загальній громадській думці і, зокрема її сучасному націоналістичному варіанті, Донцова прийнято вважати головним ідеологом українського «інтегрального» націоналізму або українського націоналізму взагалі. Проте це далеко не так — між ними існували фундаментальні роз­ходже­н­ня. Донцов ніколи не був членом ОУН і її попередника УВО, ніколи не під­порядковувся їм і не корелював свої позиції з їхніми, не вважав їхнє лідерство авторитетом для себе. Коли під час і після 2-ї світової війни у націоналістичному русі зʼявилися глибока криза світопо­гляду і глибокі роз­біжності, він нещадно критикував різні від­ламки ОУН за їхнє буцімто «модерне москвофільство». Ще довоєн­ні намага­н­ня подолати роз­біжності між організованим націоналізмом і «донцовським» не увінчалися успіхом. Коли 1953, вже на еміграції, лідер ОУН(б) С. Бандера за­пропонував йому редакторство «партійного журналу», він від­мовився, оскільки вважав ОУН(б) ідеологічно не­стійкою. Дальшого осмисле­н­ня потребує не тільки ідеологія і психологія такого «блискучого від­окремле­н­ня», а й причини, чому попри всі протилежності тодішній націоналістичний рух так запобігав перед Донцовим і чому теперішні адепти націоналізму його з тим рухом так наполегливо ототожнюють. Почасти це про­блема самої інтелектуальної біо­графії Донцова. У ній простежується рух від ортодоксального марксизму-соціалізму (брошура «Школа та релігія», 1914, де релігія є синонімом реакційності, ворогом усього по­ступового й наукового), або ви­ступів проти націоналізму М. Міхновського, бо він суперечить «інтересам українського пролетаріяту» — до спів­праці із консе­рвативно-монархічним геть­манським рухом, ідеології «чин­ного», або «вольового» націоналізму, і врешті в остан­ні роки життя — до від­кине­н­ня чи не всіх видів організованого українського націоналізму як «москвофільских» і від­хід у квазімістичні чи «апокаліптично-містичні» міркува­н­ня про остаточну битву між людством і дияволом-комунізмом. Інтер­претуючи свою власну еволюцію, Донцов під­креслював її закономірність і телеологію — хід до єдино правильного, націоналістичного ро­зумі­н­ня роз­витку та при­значе­н­ня української нації. Числен­ні противники Донцова, серед них і особи, з якими він раніше спів­працював (геть­ман П. Скоропадський, В. Липинський), бачили моменти конʼюнктури і зради його попередніх позицій. У власне націоналістичному середовищі також звучали звинуваче­н­ня в роз­кольництві націоналістичного руху (потура­н­ня «роз­дору, бунту і брато­вбивству»), імітуван­ні зовнішніх моделей (зокрема фашистської) і «культу негації» (В. Мартинець).

Ідеологія Донцова, його право на політичне лідерство, моральний авторитет базуються на постулатах і цін­ностях «чин­ного», або «вольового» націоналізму. Центральною тут є вимога повного унезалежне­н­ня України від Москви, будь-якої російської зверх­ності, а також суцільне звільне­н­ня української думки, ментальності від багатовікових комплексів меншовартості, за його словами, «малоросійства» і «провансальства». Постулюючи українську незалежність, Донцов не був першим: у націоналістичному ключі до нього це зробив М. Міхновський («Само­стійна Україна», 1900), а в загальному (і соціалістичному) Ю. Бачинський («Україна irridenta», 1895). Але Донцов, починаючи з праці «Націоналізм» (1926), по­ставив пита­н­ня категорично, без­о­глядно і по суті не в політ., а у «морально»-афективному плані. Поня­т­тя «націоналізм» замінювалося поня­т­тям «чин­ного націоналізму», тобто до­да­н­ням ключових компонентів волюнтаризму, ір­раціоналізму, «аристократичності» і аморальності — адже чин­ний націоналізм пере­вершує усі інші етичні, традиційні і загальнолюдські цін­ності. Мета освячує всі засоби, а нація стоїть понад добром і злом. Це перед­усім стосується між­національних і між­народних стосунків (нація має право та обовʼязок стверджувати себе будь-якими засобами; добро нації — єдиний критерій для націоналізму), але й пере­ходить також на внутрішньонаціональні, інтерперсональні від­носини, адже добро нації по суті зро­зуміле тільки для її «кращих», ви­браних, «аристократичних» членів, не так партії, як «ордену», і тільки вони мають право вирішувати її долю. В основі цього — не­прихована і часто наголошувана зневага Донцова до принципів і практики демократії, замість яких пропонуються дії «ініціятивної меншости», «творчого насильства» та «вождівського принципу» і загальне нес­прийня­т­тя не тільки цін­ностей плюралізму та лібералізму, а й раціональності як такої (антиінтелектуалізм — запорука вольової дії). Джерела та впливи, від­дзеркалені у цих на­становах, доволі різні. «Націоналізм» рясніє цитатами не тільки з Ґ. Геґеля, Й. Фіхте, О. Шпенґлера, Е. Дюркга­йма та ін. теоретиків, але й Дж. Лондона (Донцов посилається на ідею про «радість убивства», що буцімто знаменує інстинкт агресії і самоствердже­н­ня). Вирішальний вплив, однак, мають речники авторитарних і фашистських рухів — Ш. Мор­рас, М. Бар­рес, Б. Мус­соліні. Власне, «чин­ний націоналізм» Донцова спів­звучний із фашистськими ідеологіями та рухами поч. 20 ст., типологічно вписується у їхнє світобаче­н­ня та загальний стиль мисле­н­ня. У видавничій практиці це під­тверджено публікацією схвальних брошур у «Книгозбірні “Вістника”» про Б. Мус­соліні (М. Островерх «Мус­соліні: людина і чин», 1934) й А. Гітлера (Р. Єндик «Адольф Гітлер», 1938).

Ідеологія та позиції Донцова ще у між­воєн­ний період за­знали детальної критики, зокрема К. Пушкар (К. Коберський) у пр. «“Націоналізм”, критика фраз» (Л., 1933) з помірковано лівих («драгоманів.») позицій, гасло за гаслом, від «Україна над усе» і «Дух екс­пансії, хижацтва, заво­йовництва, імперіялізму» до «Держава вище партій», «Поза добром і злом» та «Проти милосердя», роз­глянув поверх­невий і приховані рівні донцовської про­грами. Радянська офіційна пропаганда (до і після війни) також гостро критикувала по­гляди Донцова, хоча водночас сповід­увала тоталітаризм та антиінтелектуалізм. Особливо цікава критика Донцова з позиції українського організованого націоналізму у пр. В. Мартинця «Ідеологія організованого і т. зв. волевого націоналізму» (Він­ніпеґ, 1954). Роз­межовуючи ці два варіанти націоналізму, автор наголошує на роз­ходже­н­нях між ними як в ідеологічному, так і практичному планах. Щодо першого, це стосується перед­усім донцовської концепції влади лише для «касти лучших людей» («аристократії»), абсолютизації волюнтаризму, схвалюва­н­ня чину без мети, знецінюва­н­ня ро­зуму як такого. У практичному плані це не менш істотні закиди: по-перше, що донцовська версія не враховувала постулату соборності України, а, навпаки, пропонувала вузько-партикулярну візію і, по-друге, в між­воєн­ному контекс­ті ще важливіше, що його про­грама ніяк не порушувала пита­н­ня польс.-українських стосунків. У період, коли націоналістичний рух, ОУН (а з ним і широкі прошарки українського су­спільства на Західній Україні) вели затяжну боротьбу з дедалі ре­пресивнішою польс. владою, Донцов це пита­н­ня послідовно замовчував (в очах організованого українського націоналізму ця мовчанка ви­глядала конʼюнктурною і несолідарною). Найбільший закид про­грамі Донцова, що його робили політики та історики різних спрямувань (серед них і націоналістичні), це те, що вона так сліпо й без­критично спри­ймала фашистсько-нацистську силу між­воєн­ного періоду і так мало під­готувала широкі кола української спільноти до реальної сутності нацизму і того ви­пробува­н­ня, яке при­йшло з війною та німецькою окупацією (а від­так і новою радянською окупацією). Знамен­но, що свою політично-моральну від­повід­альність за це Донцов ніколи не прийняв і не осмислив. Повоєн­на «містична» фаза тільки під­тверджує характер його між­воєн­ного «чин­ного націоналізму»: крайній волюнтаризм, який по­ступово пере­ходить у самодо­статній, за­мкнутий і, зрештою, апокаліптичний ір­раціоналізм.

Ви­значальним у діяльності та творчості Донцова є те, що його політична й ідеологічна про­грами по суті нероз­дільні від літературно-критичних зацікавлень і афективно-літературного світобаче­н­ня та стилю. У формально-кількісному плані майже половина праць Донцова присвячена літературній тематиці: моно­графії «Поетка українського рісорджімента: Леся Українка» (1922), «Наша доба і література» (1936; обидві — Львів), «Туга за героїчним. По­статі та ідеї літературної України» (Лондон, 1953), «Поетка вогняних меж. Олена Теліга» (1953), «Дві літератури нашої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961; усі — Торонто) і низка статей про Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова (саме як критика), І. Франка, М. Хвильового та ін. Про домінува­н­ня літературних і білялітературних зацікавлень свідчать і його роботи про український традиціоналізм, напр., «Дух наших традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944), «політологічне» есе «За який провід?» (1949), зорієнтовані пере­важно на літ. явища, рецепцію літератури та становле­н­ня духовних цін­ностей; полемічна спрямованість «Демаскува­н­ня шашелів» (1949) перед­усім проти літературних опонентів Донцова («шашелі» у даному випадку — У. Самчук і Ю. Шерех). Проте, це не є на­станова літературна критика, тим паче літературо­знавця, який так чи інакше враховує автономію свого обʼєкта. Суть цієї на­станови найчіткіше виявляється у його трактуван­ні Т. Шевченка, який для Донцова був наскрізним орієнтиром, по­стійним прикладом і топосом. Хоча Донцов написав про нього низку статей і своєрідну «моно­графію» («Незримі скрижалі Кобзаря»), він не досліджує Т. Шевченка, змістовно не аналізує і часто навіть не точно цитує. Т. Шевченко для нього — суто функціональний засіб закріпле­н­ня низки ідеологем: вивище­н­ня нації (нібито всупереч заг.-люд., універсал.), узаконе­н­ня во­йовничо-лицарського (су­проти «плебейського») стилю буття, героїзму, біблійного гніву та праведної помсти тощо. Те, що ці моменти або взагалі не існують у світі Шевченкової творчості, або динамічно спів­існують з іншими, навіть протилежними, і витворюють складні психокультурні комплекси й цін­ності, Донцов не враховує. Його мета і стиль аргументації не дослідницькі і, тим більше, не обʼєктивістські — вони напутницькі, ідеологічні, вузькополемічні; спрямовані на податливу і невибагливу аудиторію, читача, про якого заздалегідь ві­домо, що він не буде звіряти почуте із першоджерелом і на­вряд чи навіть буде шукати альтернативний коментар. У цьому радикальному популізмі приховані корені успіху Донцова серед сучасників (зокрема між­воєн­ного періоду) і популярності його сумнівної політичної спадщини. Проте, в іманентному сенсі, цей популістсько-ідеологічний момент не є вирішальним. Як видно із самої риторики та стилістики його письма, рапсодійної(«пасіонарної») манери, яка вперше зафіксована в ран­ніх роботах між­воєн­них років і тривала до пізнього, «містичного» періоду, візія Донцова — особистісна і «поетична». Його праці радше нагадують «поетичний» рапсод або монолог про політику та ідеологію, ніж той дискурс і діалог, що ці царини нормально проектують. Поня­т­тя «держава слова» (М. Орест), до його закоріне­н­ня в українській літературній сві­домості на еміграції, довгий час існувало у працях Донцова. Тільки з часом стало зро­зуміло, що справа не лише у словах, що цій візії-державі бракувало від­повід­альності перед су­спільством та історією.

Літ.: Єндик Р. Донцов — ідеолог українського націоналізму. Мюнхен, 1955; Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний порт­рет. З історії роз­витку ідеології українського націоналізму. Нью-Йорк; Торонто, 1974; Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність: Мат. наук.-теор. конф. З., 1998; Квіт С. Донцов. Ідеологічний порт­рет. К., 2000.

Г. Грабович

Завантажити статтю