Драгоманови - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Драгоманови

ДРАГОМА́НОВИ – родина. Михайло Петрович (псевд. і крипт.: Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Кузьмичевський, П. Петрик, М. Толмачов, Українець, Чудак, А-бер, А. А., М. Др. в Ж. та ін.; 18(30). 09. 1841, м. Гадяч, нині Полтав. обл. – 20. 06(02. 07). 1895, Софія) – громадсько-політичний діяч, учений і публіцист. Брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки та О. Драгоманової. Закін. історико-філол. ф-т Ун-ту св. Володимира у Києві (1863). Працював у ньому 1864–75: доц. каф. антич. історії. 1876 через переслідування цар. владою за участь у діяльності київ. громади емігрував до Женеви. Заснував Вільну укр. друкарню, видавав перший укр. політ. ж. «Громада» (1878–82), брошури з метою інформувати європ. громадськість про укр. проблему. Д. вважають одним із перших, хто розпочав укр. соц. рух. Підтримував зв’язки з багатьма діячами укр. культури, встановив контакти з передовою галиц. молоддю (зокрема І. Франком). Разом із С. Подолинським та М. Павликом заснував «Женев. гурток». Через розрив із громадівцями С.-Петербурга і гол. чином із київ. громадою (1886) Д. було позбавлено фінанс. підтримки. 1889 прийняв запрошення обійняти посаду проф. каф. заг. історії Софій. ун-ту. Зробив вагомий внесок у розвиток політології, соціології, історії, філософії політики та філософії історії, літ. критики, літературо- і мовознавства, етнографії, фольклористики, істор., суспільствознав., правової та філол. термінології, наук. і публіцист. стилів. Розпочавши розбудову влас. світогляд. позицій з ідеї романтизму, Д. сформував широкий світогляд з орієнтацією на наук. тлумачення світу з позитивіст. засад. У системі цінностей пріоритет надавав людині, її свободі й гідності. Д. наголошував на генет. зв’язку своїх поглядів з ідеями укр. декабристів (Т-во об’єднаних слов’ян) та кирило-мефодіївців. Сусп. процес розумів як поступал. розвиток політ. і морал. ідей, підпорядк. внутр. законам прогресу. Запропонував концепцію анархії («безначальства») – добровіл. асоц. гармонійно розвинених осіб з якнайменшим обмеженням елементів примусу (авторитаризму) в сусп. житті, що можливо у федерат. державі, побудов. на основах адм. децентралізму і з самоуправлінням громад як самост. соц. одиниць і регіонів. Оскільки Д. не вірив у можливість незалежності України в ті часи, став прибічником культурно-нац. автономії з дотриманням принципу її соборності, Відтак радив боротися за демократизацію і федералізацію існуючих держав, щоб українці могли вільно в них розвиватися. У творах «Внутрішнє рабство і війна за звільнення», «До чого довоювалися», «Листи на Наддніпрянську Україну» засуджував нац. й соц. поневолення народів Рос. імперії та Австро-Угорщини. Водночас серед гол. політ. завдань виділяв усвідомлення нац. єдності українців. Найголовніші з політ.-філос. праць Д.: «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Пропащий час – українці під московським царством, 1654–1876» (1880), «Либерализм и земство в России» (1889), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891). Д. обстоював позицію етніч. гомогенності укр. народу на всіх землях його поселення. У пр. «Малороссия в ее словесности» розробив власну концепцію, яка не збігалася з офіційною. Він наголошував, що українець – спадкоємець не лише козаків, але й державн. традицій Київ. Русі, Галиц.-Волин. князівства. Порушував питання з історії України 14 – 1-ї пол. 19 ст., особливо про істор. роль Запороз. Січі. Як літ. критик висвітлив здобутки укр. письменства, його значення та місце в європ. літ. процесі. Зокрема, 1873 опублікував в італ. ж. «Rivista Europea» («Європ. огляд» ст. «Український літературний рух у Росії та в Галичині (1798–1872)». Брав участь у закордон. виданні творів Т. Шевченка, М. Костомарова та ін. укр. письменників і вчених, доклав багато зусиль для поширення їхньої спадщини в перекладах європ. мовами. У пр. «Малоруські народні перекази і оповідання», «Нові українські пісні про громадські справи», «Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст.» високо оцінив виховну й пізнав. роль нар. творчості. У літературознавстві Д. був представником культурно-істор. школи, прибічником порівнял.-істор. методу. Один із реформаторів укр. абетки, яка дістала назву драгоманівка (в основі – принцип відповідності літери одній фонемі). Д. вживав новий правопис у листах і виданнях від 1876, однак це не набуло широкого розповсюдження. Водночас із проблемою історії України піднімав питання походження укр. мови. Його ім’я присвоєно Укр. високому пед. ін-ту (Прага), Нац. пед. ун-ту (Київ). Був одружений з громад.-культур. діячкою Кучинською Людмилою Михайлівною (1842, м. Гадяч, нині Полтав. обл. – 15. 05. 1918, Київ). У 1860-х рр. долучилася до укр. народниц. руху. Входила до складу «Старої Громади». У 1-й пол. 1870-х рр. ініціювала орг-цію в Києві Т-ва денних притулків-шкіл. Від 1876 – на еміграції (зокрема 1889 переїхала до Болгарії). Після смерті чоловіка 1895 повернулася до Києва. Авторка пр. «Народные наречия и местный элемент в образовании» // «Вест. Европы», 1874. Переклала рос. мовою низку творів В. Стефаника. Допомагала М. Павлику у виданні наук. спадщини М. Драгоманова, листувалася з І. Франком. Діти подружжя: Світозар, Лідія та Аріадна. Світозар (29. 06. 1884, Женева – 04. 12. 1958, м. Рочестер, США) – економіст. Закін. Київ. комерц. ін-т (1915). Від 1902 – співроб. укр. період. вид. «Громад. голос», «Рідний край», «Рада», «Слово», «Робітн. газета». 1920–33 – у Києві: ректор архіт. ін-ту, проректор худож. ін-ту, секр. урбаніст. відділу й проф. економіки, декан худож. ф-ту кіноінституту, кер. інформбюро правління Всеукр. фотокіноупр. й Українфільму; від 1933 – ред. тех. вид-ва. 1935 під тиском влади визнаний лікарями особою, яка «втратила працездатність і перебуває в стані депресії», й звільнений з усіх посад. Від 1943 – на еміграції у Німеччині. Проф. Укр. тех.-госп. ін-ту. 1951 виїхав до США. Автор пр. «Дрібні землеволодіння на Полтавщині», «Муніципальні підприємства в Швайцарії», низки статей на соц.-екон. теми. Аріадна (27. 03. 1877, Женева – 1954, Львів) – громадська діячка. Дружина Івана, мати Аріадни Трушів. Навч. у Держ. рисув. уч-щі (Софія, 1891–95). У Парижі 1893 вивчала творчість європ. художників, 1897–1902 студіювала філософію, історію та математику у Сорбонні. Повернувшись до Києва, провадила приватну практику викладання франц. мови. Від 1904 – у Львові. Відвідувала лекції у Львів. ун-ті, давала уроки гри на фортепіано та франц. мови. Долучилася до сусп. діяльності чоловіка. На утвердження її громад. позиції вплинули знайомство та налагодження контактів із родинами Грушевських, Роздольських, Франків. Увійшла до плеяди діячів науки й культури, які 15 лютого 1904 під патронатом НТШ у Львові започаткували Т-во прихильників укр. літ-ри, науки і штуки. Брала участь в орг-ції першої Всеукр. мист. виставки 1905. Лідія (1865 – 1937) – громадська діячка. Дружина І. Шишманова. 1930 передала частину архів. матеріалів батька Укр. наук. ін-ту у Варшаві. 1942 її син Димитр віддав деякі матеріали Михайла Петровича Болгар. АН. 180 архів. од. спадщини М. Драгоманова передано 1957 Б-ці ім. В. Леніна у Москві (залишилося 130 од. – переважно щоденники, друк. твори, біогр. матеріали, щоденник із враженнями про Болгарію, кілька віршів та нотатник, деяка кореспонденція). У 1970-і рр. Україні передано копії матеріалів, наявних у Болгар. АН. Дочка Світозара – Наталія (Бартай-Арпадні; 21. 04. 1921, Київ) – громадська діячка. Орден княгині Ольги 3-го ступ. (2006). Навч. у Київ. ун-ті. Від 1943 – у Будапешті. Співпрацює з Т-вом укр. культури Угорщини, із його ж. «Громада» (від 1995).

Літ.: Л. М. Драгоманова: Некролог // Наше минуле. 1918. Ч. 2; Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (II половина XIX ст.). К., 1971; Федченко П. М. Михайло Драгоманов: Життя і творчість. К., 1991; М. П. Драгоманов і Галичина: Бібліогр. покажч. Л., 1992; Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. К., 1994; Круглашов А. М. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. Чц., 2000.

Ю. А. Пінчук (Михайло Петрович),, О. Я. Жук, Б. І. Андрусишин

П. П. Ротач

Стаття оновлена: 2008