Кропивницький Марко Лукич

КРОПИВНИ́ЦЬКИЙ Марко Лукич (10(22). 05. 1840, с. Бежбайраки, нині Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кірово­градської обл. — 08(21). 04. 1910, похований у Харкові) — драматург, актор, режисер, естрадний виконавець, композитор, хор­мейстер, театральний художник. Батько Олександри, Володимира та Ольги, дід Ігоря Кропивницьких. Закінчив чотирикласну школу в м. Бобринець (нині Кірово­градська обл., 1856). У 1862–63 був вільним слухачем юридичного факультету Університету св. Володимира у Києві. 1863–71 працював на канцелярських посадах у повітових установах Бобринця та Єлисавет­града (нині Кропивницький), де брав участь в аматорських ви­ставах. 1863 написав першу пʼєсу «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» (1873 пере­робив її і вперше ви­ставив під на­звою «Дай серцеві волю, заведе у неволю»).

У листопаді 1871 дебютував як актор у ролі Стецька («Свата­н­ня на Гончарівці» Г. Квітки-Основʼяненка) на професійній сцені в Народному театрі І. та Д. Моркових і М. Чернишова в Одесі, де став також режисером українських ви­став. У травні–серпні 1874 на чолі власної української трупи ви­ступав у С.-Петербурзі. У квітні–жовтні 1875 — актор і режисер українського, так званого тоді, Руського народного театру Товариства «Руська бесіда» у Галичині. У період заборони українського театру (Емський указ) 1876–81 працював оперетковим актором російських мандрівних труп, одну з яких очолював. Восени 1881, пере­творивши російську трупу Г. Ашкаренка у Кременчуці (нині Полтав. обл.) на українську, ви­ступав із нею у Харкові (кін. 1881) та Києві (січень 1882), чим сприяв від­новлен­ню українського театру в межах Російської імперії. Восени 1882 в Єлисавет­граді організував власну українську антре­призу, з якою ви­ступив з великим успіхом у Києві (1883 директором цієї трупи став М. Старицький). 1883–85 ця трупа провела свої перші тріумфальні гастролі в Одесі, Миколаєві, Єлисавет­граді, Києві, Житомирі, Новочеркаську, Таганрозі, Воронежі (усі — Росія), Харкові, Кишиневі, де показала ви­стави пʼєс українських класиків — І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, Т. Шевченка і власних пʼєс М. Кропивницького, М. Старицького та ін. Після цих ви­ступів у Києві на­прикінці 1883 начальник Київського (Київ., Подільської та Волинської губ.) і за сумісництвом — Малоросійського (Полтавської та Чернігівської губ.) генерал-губернаторства О. Дрентельн категорично заборонив цій трупі ви­ступати в межах 5-ти за­значених губерній (ця заборона тривала до 1893). У 1885 трупа М. Старицького роз­ділилася на дві, одну з яких очолив К., з яким залишилося ядро його колишнього колективу (М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, згодом — І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич-Карпинська). К. здійснив 1886 спробу засвідчити С.-Петербургу та Москві від­роджене українське театральне мистецтво. Успіх гастролей був над­звичайний. Різні соціальні верстви С.-Петербурга сприйняли українські ви­стави як вияв високого реалістичного мистецтва на тлі тогочасного російського театру.

Серед здивованих не­ймовірним ви­зна­н­ням українських акторів була й родина імператора Олександра III, для якої було влаштовано спеціальні покази ви­став. Із С.-Петербурга трупа К. пере­їхала 1887 до Москви, де мала не меншу популярність, восени 1887 повернулася знову до С.-Петербурга, а в січні 1888 — до Москви. Це не сподобалося імперській владі, яка вбачала у ви­ставах колективу К., як і згодом інших українських труп, вияви українського сепаратизму, і від того часу театральна цензура «свирепствовала», роз­глядаючи текс­ти українських пʼєс, почалася довготривала система знуща­н­ня над усіма пʼєсами українських драматургів і заборони окремих ви­став. У тогочасній пресі зʼявилися полярні оцінки діяльності трупи К. — від захопле­н­ня до заперече­н­ня. Були навіть спроби пере­манити провід­них акторів трупи, перед­усім М. Заньковецьку, на імператорську сцену. Мистецьку пере­могу українських артистів ви­знали навіть найлютіші вороги українців, які не ви­знавали їхнього права на свою мову і культуру. В цьому полягало основне значе­н­ня героїчного вчинку К. Упродовж на­ступних років очолював власні трупи з оновленими складами акторів (1888–93; 1894–1900), з якими він не менш вдало ви­ступав не тільки на українській етнічній території, зокрема і на Прав­обережній Україні (1893 там від­новлено право грати українські ви­стави), а й на Дону (Ростов, Новочеркаськ), Кубані (Катеринодар, нині Краснодар), у Бесарабії (Кишинів), Москві, С.-Петербурзі, містах Центральної Росії (Курськ, Орел, Воронеж, Твер, Псков), на Пів­нічному Кавказі і Закавказ­зі (Ставрополь, Владикавказ, Тифліс, нині Тбілісі, Батум, нині Батумі, Кутаїсі, Баку), у Криму (Сімферополь, Севастополь, Керч, Ялта), Білорусі (Мінськ, Гомель, Бобруйськ), на території Литви (Вільно, нині Вільнюс, Ковно, нині Каунас), Польщі (Варшава). 1900–03 очолював так звану обʼ­єд­нану трупу корифеїв українського театру — «Малоруську трупу М. Л. Кропивницького під орудою М. К. Садовського і П. К. Саксаганського за участю М. К. Заньковецької», створену на базі труп К. і П. Саксаганського. Тріумфальні ви­ступи цього колективу від­булися у Полтаві, Катеринославі (нині Дні­пропетровськ), Миколаєві, Києві, Москві, Харкові, Одесі, Кишиневі, Житомирі.

У період 1882–1903 створив і по­ставив свої найкращі пʼєси: «Доки сонце зійде, роса очі ви­їсть», «Глитай, або ж Павук», «По ревізії», «Дві сімʼї», «Зайдиголова», «Олеся», «Замулені джерела», «Перед волею», «Нашествіє варварів», «Су­противні течії», «Конон Блискавиченко», «Мамаша», в яких з реалістичних позицій від­образив під­невільне життя українського народу. Ви­йшовши 1903 з обʼ­єд­наної трупи, працював у менш ві­домій трупі Ф. Волика (до 1904), згодом на власному хуторі Затишок по­близу с. Сподобівка Купʼян. пов. Харків. губ. (нині Шевченків. р-н Харків. обл.) і власній квартирі у Харкові (1902–05). У 1908–10 за станом здоровʼя періодично гастролював в українських трупах Л. Сабініна, О. Суслова, Т. Колесниченка. В остан­ній період життя написав пʼєси, які царська цензура через волелюбні мотиви ви­знала не­придатними для ви­ставле­н­ня, а саме: «Роз­гардіяш», «Скрутна доба», а також пʼєси «Старі сучки і молоді парості», «Зерно і полова», «Страчена сила», які по­значені новими політичними ідеями, спричиненими революційними подіями 1905–07 у Росії та вія­н­нями нової європейської естетичної системи, національно-патріотичними мотивами, зумовленими активізацією українських революційних сил, зокрема заснува­н­ням РУП у Харкові (1900). Усього К. написав 41 пʼєсу. Серед них є десять інсценізацій і пере­робок творів І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя та ін. Велике пі­знавальне значе­н­ня мають мемуари К. та його епістолярна спадщина. На жаль, весь його архів згорів 1917 на хуторі Затишок.

К. був ви­знаний сучасниками як найбільший український актор, який успадкував реформаторські принципи реалістичної гри від М. Щепкіна і К. Соленика, він створив ніким не пере­вершені сценічні образи у власних ви­ставах, пʼєсах І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, Т. Шевченка, які вже були класиками, у ви­ставах видатних сучасників М. Старицького, І. Карпенка-Карого та ін. Він був пере­конаний, що основне місце в театрі посідає актор. Глибоке ро­зумі­н­ня сутності акторської творчості забезпечило К. успіхи в режисерській діяльності: його ви­знано і в Україні, і в С.-Петербурзі та Москві одним із творців мистецтва режисури в новітньому українському театрі, якої бракувало на імператорських сценах; він випередив деякі реформаторські принципи у режисерській діяльності засновника МХАТу К. Станіславського. К. утвердив в Україні реалістичний театр, ідентифікуючи його досягне­н­ня з найвищими здобутками тогочасних західноєвропейських і російських театрів, узагальнив попередній досвід становле­н­ня режисерської майстерності, під­ніс режисуру як один з вирішальних компонентів театрального мистецтва. Своїми заслугами в утверджен­ні українського професійного театру після тривалої пере­рви його діяльності в Російській імперії набув слави «батька українського театру» і першого серед плеяди корифеїв української сцени. Повертаючись із одеських гастролей, помер у потязі Харківсько-Миколаївської залізниці.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю