Кропивницький Марко Лукич - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кропивницький Марко Лукич

КРОПИВНИ́ЦЬКИЙ Марко Лукич (10(22). 05. 1840, с. Бежбайраки, нині Кропивниць­ке Новоукр. р-ну Кіровогр. обл. – 08(21). 04. 1910, похов. у Харко­ві) – драматург, актор, режисер, естрадний виконавець, ком­пози­тор, хормейстер, театраль­ний ху­дожник. Батько Олександри, Во­лодимира та Ольги, дід Ігоря Кро­пивницьких. Закін. чотирикласну школу у м. Бобринець (нині Кіровогр. обл., 1856). У 1862–63 був вільним слухачем юрид. ф-ту Ун-ту св. Володимира у Києві. 1863–71 працював на різних канцеляр. посадах у повіт. установах Бобринця та Єлисаветграда (нині Кіровоград), де брав участь в аматор. виставах. 1863 написав першу п’єсу «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» (1873 переробив її і вперше виставив під назвою «Дай серцеві волю, заве­де у неволю»).

У листопаді 1871 дебютував як актор у ролі Стецька («Сватання на Гончарів­ці» Г. Квіт­ки-Основ’яненка) на про­фес. сцені у Нар. театрі І. та Д. Моркових і М. Чернишова в Одесі, де став також реж. укр. вистав. У травні–серпні 1874 на чолі власної укр. трупи виступав у С.-Пе­тербурзі. У квітні–жовтні 1875 – актор і реж. укр. – т. зв. тоді Руського нар. театру Т-ва «Руська бесіда» у Галичині. У період заборони укр. театру (Емський указ) 1876–81 працю­вав оперетк. актором рос. мандрів. труп, одну з яких очолював. Восени 1881, перетворивши рос. трупу Г. Ашкаренка у Кременчуці (нині Полтав. обл.) на укр., виступав із нею у Харкові (кін. 1881) та Києві (січень 1882), чим спричинив відновлення укр. театру в межах Рос. імперії. Восени 1882 в Єлисаветграді організував власну укр. антрепризу, з якою виступив з великим успіхом у Києві (1883 дир. цієї трупи став М. Стариць­кий). 1883–85 ця трупа провела свої перші тріумф. гастролі в Одесі, Миколаєві, Єлисаветгра­ді, Києві, Житомирі, Новочерка­ську, Таганрозі, Воронежі (усі – Росія), Харкові, Кишиневі, де показала вистави п’єс укр. класиків – І. Котляревського, Г. Квіт­ки-Основ’яненка, Т. Шевченка і власних п’єс М. Кропивницького, М. Старицького та ін. Після цих виступів у Києві наприкінці 1883 нач. Київ. (Київ., Поділ. і Волин. губ.) і за сумісн. – Мало­рос. (Полтав. та Черніг. губ.) ге­­­нерал-губернаторства О. Дрен­тельн категорично заборонив цій трупі виступати у межах 5-ти зазначених губерній (ця заборона тривала до 1893). У 1885 трупа М. Старицького розділилася на дві, одну з яких очолив К., з яким залишилося ядро його колиш. колективу (М. Заньковецька, М. Садовський, П. Сак­саганський, згодом – І. Карпен­ко-Карий, Г. Затиркевич-Карпинська). К. здійснив 1886 спро­бу засвідчити С.-Пе­тербургу та Москві відроджене укр. театр. мист-во. Успіх гастролей був не­звичайний. Різні соц. верстви С.-Пе­тербурга сприйняли укр. вистави як вияв високого реаліст. мист-ва на тлі не лише тогочас. рос. театру.

Серед здивованих неймовір. визнанням укр. акторів була й родина імператора Олександра III, для якої було влаштовано спец. покази вистав. Із С.-Пе­тербурга трупа К. переїхала 1887 до Мос­кви, де мала не меншу популярність, восени 1887 повернулася знову до С.-Пе­тербурга, а в січні 1888 – до Москви. Це не сподобалося імпер. владі, яка вбачала у виставах колективу К., як і згодом ін. укр. труп, вияви укр. сепаратизму, і від того часу театр. цензура «свирепствовала», розглядаючи тексти укр. п’єси, почалася довготривала система знущання над усі­ма п’єсами укр. драматургів і заборони окремих вистав. У то­­гочас. пресі з’явилися полярні оцінки діяльності трупи К. – від захоплення до заперечення. Були навіть спроби переманити провід. акторів трупи, перед­усім М. Заньковецьку, на імператор. сцену. Мист. перемогу укр. артистів визнали навіть найлютіші вороги українців, які не визнавали їх право на свою мову і культуру. В цьому полягало осн. значення героїч. вчин­ку К. Упродовж наступ. років очо­лював власні трупи з оновленими складами акторів (1888–93; 1894–1900), з якими він не менш вдало виступав не тільки на укр. етніч. території, зокрема і на Правобереж. Україні (1893 там відновлено право грати укр. вистави), а й на Дону (Ростов, Но­вочеркаськ), Кубані (Катеринодар, нині Краснодар), у Бесарабії (Кишинів), Москві, С.-Пе­тербурзі, містах Центр. Росії (Курськ, Орел, Воронеж, Твер, Псков), на Пн. Кавказі і Закавказзі (Ставрополь, Владикавказ, Тифліс, нині Тбілісі, Батум, нині Батумі, Кутаїсі, Баку), у Кри­му (Сімферополь, Севастополь, Керч, Ялта), Білорусі (Мінськ, Гомель, Бобруйськ), на тер. Лит­ви (Вільно, нині Вільнюс, Ковно, нині Каунас), Польщі (Варшава). 1900–03 очолював т. зв. об’єдн. трупу корифеїв укр. театру – «Малоруську трупу М. Л. Кропив­ницького під орудою М. К. Садовського і П. К. Саксаганського за участю М. К. Заньковецької», створ. на базі труп К. і П. Сак­саганського. Тріумф. виступи цього колективу відбулися у Пол­таві, Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Миколаєві, Киє­ві, Москві, Харкові, Одесі, Киши­неві, Житомирі.

У період 1882–1903 створив і поставив свої найкращі п’єси: «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «По ревізії», «Дві сім’ї», «Зайдиголова», «Олеся», «Заму­лені джерела», «Перед волею», «Нашествіє варварів», «Супротивні течії», «Конон Блискавиченко», «Мамаша», в яких з реаліст. позицій відобразив під­невіл. життя укр. народу. Ви­йшовши 1903 з об’єдн. трупи, працював у менш відомій трупі Ф. Волика (до 1904), згодом на влас. х. Затишок побл. с. Сподобівка Куп’ян. пов. Харків. губ. (нині Шевченків. р-н Харків. обл.) і влас. квартирі у Харкові (1902–05). У 1908–10 за станом здо­ров’я періодично гастролював в укр. трупах Л. Сабініна, О. Сус­лова, Т. Колесниченка. В остан. період життя написав п’єси, які цар. цензура через волелюбні мотиви визнала непридат. для виставлення, а саме: «Розгардіяш», «Скрутна доба», а також п’єси «Старі сучки і молоді парості», «Зерно і полова», «Страчена сила», які познач. новими політ. ідеями, спричиненими рев. подіями 1905–07 у Росії та віяннями нової європ. естет. системи, нац.-патріот. мотивами, зумовленими активізацією укр. рев. сил, зокрема заснуванням РУП у Харкові (1900). Усього К. написав 41 п’єсу. Серед них є десять інсценізацій і переробок творів І. Котляревського, Т. Шев­ченка, М. Гоголя та ін. Велике пізнавал. значення мають мемуари К. та його епістолярна спадщина. На жаль, весь його архів згорів 1917 на х.

Затишок. К. був визнаний сучасниками як найбільший укр. актор, який успадкував реформатор. принципи реаліст. гри від М. Щепкіна і К. Соленика, він створив ніким не перевершені сценічні образи у влас. виставах, п’єсах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, які вже були класиками, у виставах видат. сучасників М. Старицького, І. Карпенка-Карого та ін. Він був переконаний, що осн. місце в театрі посідає актор. Глибоке розуміння сутності актор. творчості забезпечило К. успіхи в режисер. діяльності: його визнано і в Україні, і в С.-Пе­тербурзі та Москві одним із творців мист-ва режисури в новіт. укр. театрі, якої бракувало на імператор. сценах; він випередив деякі реформатор. принципи у режисер. діяльності засн. МХАТу К. Станіславського. К. утвердив в Україні реаліст. театр, ідентифікуючи його досягнення з найвищими здобутками тогочас. зх.-європ. і рос. театрів, узагальнив поперед. досвід становлення режисер. май­стерності, підніс режисуру як один з вирішал. компонентів театр. мист-ва. Своїми заслугами в утвердженні укр. профес. театру після тривалої перерви його діяльності в Рос. імперії набув слави «батька укр. театру» і першого серед плеяди корифеїв укр. сцени. Повертаючись із одес. гастролей, помер у потязі Харків.-Микол. залізниці.

Тв.: Повний збірник творів М. Кропивницького: У 3 т. Х., 1895–1903; Твори: У 7 т. Х.; К., 1929–31; Твори: У 6 т. К., 1958–60; Музичні твори: У 3 т. К., 1977; рос. перекл. – Пьесы. Москва; Ленинград, 1960.

Літ.: Корифеи украинской сцены. К., 1901; Рулін П. Життя і творчість М. Л. Кропивницького // Кропивниць­кий М. Твори. К., 1929. Т. 1; Кропив­ниць­кий Марко Лукич. Збірник статей, спогадів і матеріалів. К., 1955; Йоси­пенко М. Марко Лукич Кропивницький. К., 1958; Український драматичний театр: Нариси історії: У 2 т. К., 1967. Т. 1; Кропивницький В. М. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького (Спога­ди про батька). К., 1968; Киричок П. Марко Кропивницький. Життя і творчість. К., 1968; Спогади про Марка Кро­пивницького. К., 1990; Новиков А. Ху­­дожній універсум М. Кропивницького. Х., 2006; Піскун І. М. Л. Кропивниць­кий – організатор, режисер, актор україн­ського театру. К., 2008; Пилипчук Р. Я. Марко Кропивницький і питання про початок українського професіонально­го театру // Наук. вісн. Київ. ун-ту театру, кіно і телебачення. К., 2011. Вип. 8.

Р. Я. Пилипчук

Стаття оновлена: 2014