Декадентство

ДЕКАДЕ́НТСТВО (від франц. décadence — занепад) — умовна назва сукупності явищ у європейській культурі кінця 19 — початку 20 століть. Цим явищам притаман­на строкатість засобів, обʼ­єд­наних головним чином небувалою раніше інтенсивністю й парадоксальністю естет. і світо­гляд. пошуків. Середовище, яке не сприйняло у своєму традиціоналізмі таких пошуків, означило їх як «Д.». Можна припустити, що саме тоді по­стали гол. обриси т. зв. масового су­спільства зі стійким консе­рватизмом, проти якого реакцією й було Д. Характерно, що від­повід. термін виник прибл. через десятиріч­чя після появи фейлетон. ім­пресіонізму та ім­пресіоністів і незадовго до символізму й символістів. Памфлетна етимологія цих термінів повʼязана саме з глибоким конфліктом тогочас. людської «більшості» та напруженими худож.-світо­гляд. зуси­л­лями активістич. «меншості» цивілізації. Цей конфлікт потому спадково пере­йшов у схожу істор. долю, у так само дво­значні сусп. статуси авангарду, модернізму, постмодернізму — очевид. нащадків Д. Отож, Д. слід роз­глядати у двох напрямах — у звʼязку з його вкрай драстич. рецепцією (тобто з історією агресив. його не­прийня­т­тя) та у вимірі його влас. худож. побудов, течій, стилів, манер, специфіч. сусп. поведінки, визивного у ній ди­станціюва­н­ня від загально­прийнятого, традиційного. Така «соціологія» Д., його ступенів, і обовʼязкове від­чуже­н­ня від усталених інтересів та смаків «більшості» започатк. ледь чи не від перших париз. театр. «боїв» між «класиками» і «романтиками», а далі — у поромант. добі тривалих «непоро­зумінь» довкола музики Р. Ваґнера, поезії Ш. Бодлера, прози Ґ. Флобера, від перших спроб модер. малярства (власне, з картини «Олімпія» Е. Мане). Гучні скандали довкола їхньої творчості — ніби пролог до рішучого взаємовід­чуже­н­ня нових культур. досягнень кін. 19 ст. і тогочас., уже доволі масово читача–­глядача–слухача. Сусп. рецепція Д. пере­творилася на системат. і послідовне не­прийня­т­тя, на своєрідну обрядовість у тодіш. «нормал.» поведінці, яка не спри­ймала не лише твори декадентів, а й їх самих, на­громаджуючи довкола їхніх біо­графій, по­статей, поведінки агресивно негативну усну і друковану «міфологію». Ніби юрид. зверше­н­ням такого не­прийня­т­тя по­став сумнозвіс. процес над письмен­ником О. Вайлдом. Зрештою, «більшість» частково змирилася з присутністю у цивілізації своєрід. культурно-естет. «меншини» і пізніше протистояла їй уже не ін­ституційно, а літературно-публіцистично, у руслі мораліст. риторики. Характерні у цьому напрямі «реабілітац.» суд. процеси 20 ст. довкола найбільш знакових імен та явищ — як попередників Д., так і його доволі далеких нащадків. Так, після 2-ї світової війни юридично «реабілітовано» творчість Ш. Бодлера, романи «Улісс» Дж. Джойса та «Лоліта» В. Набокова, фільми П.-П. Пазоліні. З європ. обрію по­ступово зникла оцінювально-образлива семантика термінів «Д.» і «декадентський» — вони набули нейтрал., суто істор.-хронол. значе­н­ня, власне, як означе­н­ня певної суми європ. естет. на­дбань від перших франц. символістів до тієї епохи, коли вже чи не все Д. континенту колись лайливі слова «символізм» і «символісти» прийняло як самона­зву (1900-і рр.). Проте рад. офіц. ідеологія зберегла первісне, різко негативне значе­н­ня терміна, від­носячи до нього рішуче все, що в її естетику не вкладалося. Зокрема, 1946 секр. ЦК ВКП(б) А. Жданов затаврував рос. «сріб. вік», усю його найві­домішу номенклатуру як «декадентські»; так само означено в укр. рад. літературо­знавстві філос. роман Т. Манна «Der Zauberberg» («Чарівна гора», 1924).

Давнє масове роз­дратува­н­ня довкола Д., від­повід­ні звинуваче­н­ня на його адресу нині зберігають певне значе­н­ня як містифіковані, але по-своєму точні сигнали-пере­ліки базових змістів і особливостей Д., осн. рис його заг. характерології. Критики нерідко пред­ставляли Д. чи не більш цілісно, аніж воно саме було — у стані над­звич. роз­пороше­н­ня у всіх худож. манерах, самоосмисле­н­нях, деклараціях тощо. Поверхова й просто груба його критика ніби мимоволі, але досить вичерпно подала темат. репертуар і реквізит Д., а також чи не весь спектр худож. і сусп. поведінки самого декадента (напр., дотепні пародії Володимира Солов­йова на символістів і менш вдала «антидекадент.» проза його брата Всеволода). Коли і критика Д., і його самоапологетика давно втратили актуальність, пред­ставимо його як певну істор.-культурну цілісність, всупереч роз­порошеності, зовн. пістрявості усіх його нац. і наднац. проявів, — отож, Д. тлумачимо як доволі умов. «псевдонім» загалом європ. культурно-мист. ситуації остан. десятиріч 19 ст., коли най­активніші інтелект. й художні сили вдалися до спроби осмислити найбільш фундам. умови та особливості людської екзистенції. Емблематичною по­ста­т­тю є Ф. Ніцше, абсолют. філос. патрон Д., який жорстко критикував його художню практику і водночас себе називав декадентом. У полі Д. всіх його зусиль і течій здійснювалася впродовж десятиріч у режимі крайньої субʼєктивності, свого роду світо­гляд. «ім­пресіонізму», навіть забаганок і просто примх, радикал. про­блематизація цін­ностей тогочас. цивілізації. Во­йовничий індивідуалізм Д. рішуче ревізував усе, що складало основу цивілізації, здійснив справді роз­громну її критику. Звідси неуникний песимізм Д., який із мист. царини широкою хвилею влився у самий побут європ. «освічених класів», витворюючи там занепадниц., понуру атмо­сферу т. зв. кінця віку. Але парадокс ситуації і самого Д. у тому, що, здійснюючи во­йовничу ревізію людського й загалом світ. буття, воно водночас гарячково намагалося від­найти противагу своєму без­меж. індивідуалізму-субʼєктивізму — у ви­гляді непорушних обʼєктивностей світу. Це не лише осн. парадокс Д., це основа числен. худож. революцій тієї доби, творе­н­ня у ній нової, доти небаченої образності. Так, А. Рембо і С. Мал­ларме власною різноспрямованою, але справді ніби аж без­меж. субʼєктивністю, наштовхнулися на обʼєктивні межі та властивості самої мови, на нові естет. можливості, яких надають обʼєктивні властивості мовної комунікації. Отже творчість поетів повернулася до свого першоматеріалу, його глибин. структур — і від­так роз­почався цикл великих поет. революцій, які завершилися лише у 20 ст. Зрештою, тогочасна культура на всіх своїх мист. ділянках неодмін­но поверталася до від­повід. знак. першооснов: мови, фарби, лінії, незві­даних можливостей сценіч. умовності й усього ін. знак.-семіот. арсеналу мистецтва. Д. зі своїм песиміст. пере­глядом худож. та всієї ін. культури водночас спонукало до певних, дуже важливих пере­мін в естетиці і без­посередньо творчості. Блукаючи у нескінчен. світо­гляд. лабіринтах свого субʼєктивізму, воно, однак, з необхідністю наштовхнулося на обʼєктивності людського та всього ін. світу, що, зрештою, спричинило радикал. пере­міни не лише у тогочас. мист.-худож. царині, а й у світо­гляді, зокрема у напрямі від під­кресленого в декадент. творчості і самій поведінці індивідуалізму до очевидного його подола­н­ня в ідеол. формах. Так, більшість декадентів повернулася до конфесій. християнства (католицизму — на Заході, православʼя — на Сході).

Європ. символізм, еволюціонуючи у той бік, згодом проголосив себе ніби худож. від­повід­ником цих релігій, особливо тут характерна доля рос. символізму. До того ж, учорашні «суперіндивідуалісти» за­пропонували солідарист.-колективістичні проекти нац. і соц. характерів. Так, Ш. Ґеорґе створив власну містичну версію нім. націоналізму, во­йовничим італ. патріотизмом закінчив Ґ. ДʼАн­нунціо, французьким — деякі молодші символісти. В. Іванов проголосив соборність як альтернативу індивідуалістич. сучасності, у тому ж напрямі роз­горнули світо­глядні пошуки О. Блок, деякі пред­ставники польс. та чес. модерну. При цьому колективістич. завершен­ні вчорашнє Д. звернулося до нац. фольклор. спадщини, міфопоет. архаїки. Отож, європ. зацікавле­н­ня фольклором, «нар. духом», започатк. колись романтизмом, у добу пізнього «дека­дансу» пере­жило ніби друге народж. (особливо у літ-рах і пластич. мистецтвах словʼян. країн). Зверне­н­ня до універсалізму фольклор. значень, нар. міфопоет. образності — похідне від наскріз. ознаки епохи, яка, долаючи герметизм від­чуженого, індивідуалістич. існува­н­ня, прагнула від­найти в умовах людського існува­н­ня універс. сенси. Цей пафос універсалій вочевидь по­значився і на тогочас. пластич. мистецтвах та театрі, які завдяки йому стрімко ви­йшли за межі вузької «жит­тєподібності». Саме в руслі Д. (власне, його пошуків у напрямі універс. і синтетичного) формувалася й естетика т. зв. модерну, в якому (пере­довсім у арх-рі та худож. промисловості) нові технології і матеріали цивілізації майстерно по­єд­нано з образами органіч. стихій — природних і фольклорних. Саме модерн першим зацікавився нар. ужитк. мистецтвом і намагався урятувати його від зникне­н­ня в ситуації агресив. роз­витку мас. виробництва. Водночас на схилі епохи Д. по­став її гострий інтерес до остан. тоді живого міського від­гомону фольклору — міської «популяр. культури», всіх її демократ. «примітивів»: від «низових» театру і музики до кінемато­графа. «Зу­стріч» вишуканої літ. та ін. образності з тими «примітивами» — одне з естет. правил епохи, яка вже по­ступалася місцем ін., хоча й спорідненим з нею худож. явищам. Авангард, перші спалахи якого припадали на 1900-і рр., декларативно-агресивно заперечував свою спадкоємність щодо тієї епохи, але на­справді пере­повнений без­ліч­чю ремінісценцій звідти. Як і Д., авангард у своїх пошуках по­вторив породжуючу граматику свого попередника: індивідуалістичне, гостре й агресивне ди­станціюва­н­ня від довколиш. культур. форм, а згодом — і від­найде­н­ня у стихіях цього світу його суворих обʼєктивностей. Отож, Д. — ніби перший план культурно-худож. пейзажу Європи — від найбільш ран­ніх худож. революцій і пошуків до актуал. явищ постмодерну, який мимоволі по­вторює досвід кін. 19 ст. Д., символізм, усі авангардист. «ізми» й постмодерн можна пред­ставити як без­сумнівну істор.-культурну послідовність, як уже майже пів­торавік. процес, по­знач. певною цілісністю, послідовністю і спадкоємністю, де радикал. не­прийня­т­тя минулих та актуал. форм культури рано чи пізно закінчується від­найде­н­ням нового онтол. її під­ґрунтя. Укр. культура кін. 19 — поч. 20 ст., жорстко обмежена історією у можливостях свого роз­витку, разом з тим у деяких своїх особистостях подає елементи тієї естетики, яка панувала у Європі. Різке від­межува­н­ня І. Франка від дефініції його як «декадента» не приховує, однак, песиміст. інтонацій у його поет. зб. «Зівʼяле листя» та «Із днів журби», які вповні резонують від­повід. мотивами всієї тогочас. європ. лірики. Творчість літ. групи «Молода муза» (1906–09), за якою критично стежив І. Франко, чи не цілком вписується у європ. Д. Проте доцільніше говорити саме про декадент. фрагменти у тогочас. укр. літ.-мист. роз­витку, чільні пред­ставники якого ті свої декадент. елементи суперечливо по­єд­нували з пошуками у зовсім ін. напрямах. Так, М. Вороний і В. Вин­ниченко ніби «занепадницьку» семантику сполучали зі своїм політ. активізмом. Часопис «Українська хата» (Київ, 1909–14) систематично реферував чи не весь зга­даний європ. ландшафт кінця віку і далі, але вочевидь робив це у режимі культур. активізму, з метою «модернізації» молодого укр. су­спільства. Так само Леся Українка у драматургії викори­стала певні набутки європ. сценіч. модерну (напр., органічне по­єд­на­н­ня під­креслено нар. і найбільш витончених на той час театр. технік). Проза М. Коцюбинського також резонує мотивами і поетикою «нового мистецтва» (порівняно з ран­ньою прозою О. Кобилянської та В. Стефаника). Подальші ката­строфи укр. історії призупинили рецепційні процеси в укр. літературі, зокрема «приховали» їх немале значе­н­ня для поет. дебюту П. Тичини.

Завантажити статтю