Декларація про державний суверенітет України - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Декларація про державний суверенітет України

ДЕКЛАРА́ЦІЯ ПРО ДЕРЖА́ВНИЙ СУВЕРЕНІТЕ́Т УКРАЇ́НИ – політичний і правовий акт, прийнятий 16 липня 1990 ВР УРСР. Покликаний гарантувати нац. інтереси народу України в умовах перебування респ. у складі СРСР. Прийняття Д. п. д. с. У. стало довгоочікуваним актом, підготовленим боротьбою багатьох поколінь укр. нац. еліти і найсвідоміших представників народу. Першою серед рад. респ. 16 листопада 1988 Декларацію про держ. суверенітет ухвалила Естонія, проте ВР більшості рад. респ., серед них і УРСР, засудили цей акт. 11 березня 1990 новообрана ВР Литов. РСР прийняла рішення «Про відновлення незалежності Литовської держави», однак з’їзд нар. депутатів СРСР, що тоді відбувався, визнав його нечинним. Лише коли ВР РФ з ініціативи її голови Б. Єльцина 12 червня 1990 ухвалила Декларацію про держ. суверенітет Росії, кинувши тим самим виклик заг.-союз. компарт.-рад. центру, в ін. союз. респ., зокрема й в Україні, розпочався т. зв. парад суверенітетів. Новообрана ВР УРСР на чолі з В. Івашком стала центром респ. влади. Чисельно в ній переважала очолювана О. Морозом компарт.-рад. номенклатура (див. «Група 239»), однак вибори засвідчили, що КПУ втратила монополію на владу. Ініціативу в парламент. житті виявляла чисельно менша опозиція (депутати від Демократ. блоку та Нар. руху) на чолі з І. Юхновським. Протистояння кер-ва СРСР і РФ давало можливість союз. респ. здобути реал., а не декларов. суверенітет. Наростання нац.-визв. руху в Україні могло призвести до втрати влади компарт.-рад. елітою, тому очолювана О. Морозом більшість ВР вперше знайшла спіл. мову з опозицією. 28 червня 1990 розпочався розгляд питання про держ. суверенітет України (крім офіц. проекту подано шість альтернативних). У той час голова ВР УРСР В. Івашко перебував у Москві на 28-му з’їзді КПРС. За відкликання його та ін. депутатів від УРСР з моск. форуму проголосувало понад 300 депутатів ВР УРСР, зокрема 200 комуністів (це був перший випадок, коли опозиц. меншість і депутат. більшість виступили спільно). Але В. Івашко, обраний заст. ген. секр. ЦК КПРС, подав заяву про свою відставку з посади голови ВР УРСР. Його політ. капітулянтство деморалізувало комуніст. більшість і сприяло прийняттю радикал. за змістом документа, що утверджував суверенітет республіки. Остаточ. текст ухвалено поімен. голосуванням (проти висловилися 4 депутати, один утримався). Д. п. д. с. У. складається з преамбули, 10-ти розділів: «Самовизначення укр. нації», «Народовладдя», «Держ. влада», «Громадянство УРСР», «Територ. верховенство», «Екон. самостійність», «Екол. безпека», «Культур. розвиток», «Зовн. і внутр. безпека», «Міжнар. відносини» та заключ. частини. ВР проголосила, що від імені народу України може виступати тільки вона. Держ. суверенітет визначений як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади респ. у межах її тер., незалежність й рівноправність у зовн. зносинах. Тер. УРСР в існуючих кордонах визнана недоторканною. Щоб наповнити поняття екон. самостійності конкрет. змістом, задекларовано намір створити власні банки, включно із зовн.-екон., а також цінову, фінанс., митну й податк. системи (Україна самостійно формуватиме держ. бюджет, а за необхідності – впровадить власну грош. одиницю). Держава брала на себе зобов’язання забезпечити нац.-культурне відродження укр. народу, його істор. свідомості й традицій, функціонування укр. мови в усіх сферах сусп. життя – політ., соц.-екон., культурній. Усім національностям, що проживали на тер. респ., гарантоване право на вільний нац.-культур. розвиток. Проголошено право України на власні ЗС, внутр. війська та органи держ. безпеки (при цьому вона самостійно визначає порядок проходження військ. служби громадянами) і намір стати у майбутньому без’ядер. нейтрал. державою. Проте парламент. більшість не збиралася негайно втілювати у життя рев. норми Д. п. д. с. У. Тільки під тиском громадськості вона здійснювала обережне наповнення Декларації реал. змістом, зокрема 3 липня 1990 ухвалила Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР», 30 липня 1990 – рішення про повернення до України для продовження служби всіх солдат рад. армії, призваних з її території. Протистояння між демократ. і комуніст. силами дедалі більше концентрувалося на проблемі держ. статусу України.

Не маючи сили закону, Д. п. д. с. У. відіграла важливу роль в утвердженні реал. суверенітету України, розбудові Української Держави. Вона заклала юрид. підґрунтя для розгортання державотвор. процесу та реалізації на практиці укр. нацією свого невід’єм. права на самовизначення. Процес створення незалеж. України, започаткований прийняттям Д. п. д. с. У., в держ.-правовому та політ. аспектах завершений Актом проголошення незалежності України. Концептуал. засади держ. політики, визначені у Декларації, набули подальшого логіч. розвитку та конкретизації у наступ. політ.-правових актах: Зверненні ВР України до громадян України всіх національностей (серпень 1991), Декларації прав національностей України 1991, Основах законодавства України про культуру (лютий 1992), Законах України «Про національні меншини в Україні» (червень 1992), «Про громадянство України» (квітень 1997), «Про місцеве самоврядування в Україні» (червень 1997), Конституції України (червень 1996) та ін. правових документах, прийнятих ВР України.

Літ.: Литвин В. М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті рр. ХХ ст.). 2001; Україна: утвердження незалежної держави. 1991–2001. 2001; Кравчук Л. М. Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми. 2002; Кульчицький С. В., Парахонський Б. О. Україна і Росія в історичній ретроспективі: новітній український державотворчий процес. 2004 (усі – Київ).

В. П. Капелюшний

Стаття оновлена: 2007