Демагогія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Демагогія

ДЕМАГО́ГІЯ (грец. δημαγωγία, від δῆμος – народ і ἀγω – веду) – засіб маніпуляції масовою та індивідуальною свідомістю за допомогою нездійсненних обіцянок. Полягає у свідомому викривленні фактів, використанні популяр. гасел для досягнення декларов. або прихов. цілей (особливо влади), завоювання і зміцнення авторитету серед населення. Як поняття та явище виникла в умовах антич. демократії, коли вплив за допомогою публіч. слова був гол. інструментом публіч. політики, і спочатку не мала яскраво виражених негатив. характеристик (грец. ритори використовували її як мист-во досягнення політ. цілей на нар. зборах). Але поступово Д. перетворилась у засіб політ. боротьби без морал. обмежень, з метою ввести слухачів в оману, будь-яким шляхом нав’язати точку зору демагога, забезпечити йому популярність і легітимізувати претензії на лідерство або владу. Першим аргументов. негативну оцінку Д. як соц. і політ. інструменту боротьби за владу дав грец. філософ Платон.

У сусп.-політ. житті Д. використовують, як правило, у трьох напрямках. По-перше, мист-во володіння словом поєднують з принципами особл. вербал. поведінки (декларованої усно), що їх схвалюють маси (чесність, народність, принциповість та ін.), які насправді не притаманні поведінці демагога за межами публіч. політики. За допомогою такого подвій. стандарту дій у політ. сфері демагог створює зовн., суто символічні атрибути свого політ. або соц. авторитету, бажаного іміджу, що дозволяє досягнути певної мети: піднятися на вищу сходинку сусп. престижу, здобути підтримку своєї позиції, завоювати місце у парламенті, стати президентом тощо. По-друге, демагог використовує утопічне конструювання дійсності як специфіч. тип інтерпретації реальності. Зокрема утопічна програма побудови комунізму використовувалась як реал. програма дій, засіб захоплення влади. У цьому випадку дійсність інтерпретували викривлено, а відсутність практич. результатів пояснювали підступами зовн. і внутр. ворогів (імперіалізму, ворогів народу, куркулів, опозицій тощо). Таким чином, Д. може набувати рангу держ. і міждерж. ідеології та політики, але під тиском реал. фактів вона зрештою виявляє свою ілюзорність та утопічність. По-третє, Д. можуть використовувати як циніч. спосіб обвинувачення супротивника (держави, партії, особи), коли йому свідомо висувають безпідставні звинувачення. Так, нацист. Німеччина, організувавши 1939 провокатив. напад диверсантів, переодягнених у польс. військ. форму, на радіостанцію у нім. прикордон. місті, звинуватила Польщу в агресії.

Д. як стиль і метод політики поширена в усіх країнах світу. Найбільш широко її застосовують держави тоталітар. і авторитар. типів, де вона підноситься до рівня держ. й міждерж. політики (фашизм, нацизм, більшовизм та ін.). Особливо інтенсивно Д. використовують під час глобал., регіон., етніч., реліг., соц., політ. конфліктів, вибор. кампаній. Спекулюючи на проблемах, інтересах, сподіваннях людей, політ. лідери й інституції часто відображають реал. стан у світі та державі, погляди і дії супротивників у спотвор. вигляді, застосовують фальсифікацію фактів, використовують підтасовану аргументацію. Зовн. правдивість, гра на настроях широких мас часто дають змогу політикам-демагогам досягати бажаної мети, приховуючи свої справжні наміри. Серед характер. ознак сучас. політ. і соц. Д. – фальшивий пафос, красномовність із застосуванням підтасовок, апеляція до соц. почуттів, уникання логіч. методів доведення істини. Політик, який став на шлях Д., змушений постійно розширювати її межі. Відома теза нацист. пропаганди – брехня, щоб у неї повірили маси, повинна бути абсолютною.

У сучас. укр. політиці Д. досить часто використовують держ., парт., громад. діячі, які маскують свої справжні цілі й справжнє політ. обличчя. Особливо зростає її рівень у криз. ситуаціях розвитку сусп-ва, коли відразу з’являється безліч проектів покращення життя, здійснення реформ у найближчий час; натомість існуюча влада доводить, що їй альтернативи нема й покращення ситуації взагалі неможливе через зовн. або внутр. труднощі розвитку тощо.

Літ.: История политических и правовых учений. Москва, 1983; Марченко М. Н. Политические теории и политическая практика. Москва, 1992; Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. К.; Дрогобич, 1998; Журавський В., Кучеренко О., Михальченко М. Політична еліта України: теорія і практика трансформації. К., 1999; Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. К., 2002; Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. К., 2006.

М. І. Михальченко

Стаття оновлена: 2007