Демографічні втрати України

Визначення і загальна характеристика

ДЕМО­ГРАФІ́ЧНІ ВТРА́ТИ УКРАЇ́НИ — сукупність демо­графічних ката­строф, які спіткали українське су­спільство у першій половині 20 ст. внаслідок між­державних і громадянських воєн, терору голодом, масових ре­пресій і депортацій. Цілісний масив укр. земель 1914 становив 739 тис. км² (пл. сучас. України — 604 тис. км²). За під­рахунками М. Шаповала (1927) і незалеж. від них даними В. Кабузана (1981) на етногр. укр. землях у той час проживало 46 млн осіб, з яких 32,7 млн — українці. Таким чином, за кількістю насел. 1914 укр. землі по­ступалися тільки двом європ. країнам — Німеч­чині (68 млн осіб) і Великій Британії (47 млн осіб). Під час 1-ї світової війни та спричинених нею соц. катаклізмів 1914–20 на території України від­бувалися над­звичайно різкі пере­міще­н­ня насел., тому не існує вірогід. даних про народжуваність, смертність, добровіл. або примус. міграцію у цей період. Точна кількість жертв голоду 1921–23 також неві­дома. За оцінкою Наркомату здоровʼя УСРР, що ґрунтувалася на даних вибірк. опитува­н­ня селян. госп-в, проведеного весною 1922 кореспондент. пунктами Центр. статист. упр. УСРР лише у частині по­страждалих пд. губерній, взимку 1921–22 загинуло від голоду 235 тис. осіб. Завдяки діяльності Американської адміністрації допомоги та ін. благодій. організацій, роз­горнутій 1922, вдалося врятувати від голод. смерті сотні тисяч селян, зокрема восени 1922 на Пд. України допомогу одержувало бл. половини голодуючих дітей (944 тис. осіб). Шляхом пошире­н­ня оцінки Наркомату здоровʼя УСРР на весь масив по­страждалих земель можна встановити при­близну кількість померлих від голоду — 300–350 тис. осіб. На від­міну від 1-ї чв. 20 ст., демогр. картина другої чв. завдяки проведеним пере­писам ві­дома у деталях. Ці пере­писи свідчать, що на території України (у сучас. кордонах) 1930 проживало 41 776 тис., а 1939 — 41 869 тис. жителів. Якщо врахувати втрату укр. земель (Холмщина, Під­ляш­шя, Пося­н­ня, Лемківщина та Кубань, які входили в укр. етногр. масив, з різних причин не уві­йшли в кордони сучас. України), чисельність мешканців 1939 на спів­став. тер. буде навіть меншою, ніж 1914. Отже, природ. приріст насел. до поч. 1960-х рр. лише компенсував демогр. втрати 1914–47.

Демогр. втрати від Голодомору 1932–33 (див. Голод, Голодомор 1932–33) тривалий час були лише екс­перт. оцінками, які не могли спиратися на дані суворо засекреченої рад. статистики. Найбільшого пошире­н­ня у публіцистиці й навіть наук. літературі про Голодомор набули роз­рахунки С. Соснового, який на поч. 1930-х рр. працював в Укрплані на посаді агронома-економіста (згодом залишився в окупов. німцями Харкові, де, за деякими даними, й загинув 1942 або 1943). На основі офіц. рад. довід­ників під грифом «секретно» він під­готував і 1942 опублікував у харків. г. «Нова Україна» ста­т­тю з роз­рахунками жертв Голодомору. 2 і 5 лютого 1950 її перед­рукувала г. «Українські вісті», що виходила у м. Новий Ульм (ФРН) — найбільшому осередку українців з категорії пере­міщ. осіб. Ключовими величинами в обрахунку С. Соснового стали дані пере­пису 1939 та поточ. облік насел. станом на 1 січня 1933. На від­міну від пере­важ. більшості екс­пертів, які здійснювали оцінку людських втрат, він від­мовився від викори­ста­н­ня даних пере­пису 1926 (ймовірно вважав їх знеціненими впливом катаклізмів 1927–31 на демогр. стан су­спільства). Однак поточ. облік насел. був недосконалим; крім того, С. Сосновий встановлював гіпотетич. приріст насел. між поч. 1933 і пере­писом 1939 за допомогою формули складних від­сотків, не­придатної для обрахунку демогр. величин. Опосередкованими втратами від голоду він вважав дефіцит насел. між поч. 1932 і 1939 (за його роз­рахунками становив 7521 тис. осіб). Опубл. 1942 роз­рахунки здобули ви­зна­н­ня у повоєн. літературі укр. діаспори, їх подавали громадськості в до­ступ. і навіть образній формах. С. Сосновий під­креслював, що у роз­пал голоду, часові межі якого ви­значені 1-ю пол. 1933, щоден­но гинуло до 25-ти тис. укр. селян, тобто 1000 щогодини, 17 — щохвилини. На між­нар. наук. конф. у звʼязку з 60-річ­чям Голодомору (Київ, 1993) М. Жулинський на­звав цифри втрат від голоду — прямі (4,8 млн осіб) і сукупні (7,5 млн осіб). Ці величини, які вже давно не повʼязували з іменем С. Соснового, викори­стані М. Жулинським через їхню поширеність в укр. діаспорі. Услід за М. Жулинським їх стали по­вторювати й ін. автори, які писали в Україні про Голодомор. Із часом перша оцінка забулася, друга (7,5 млн осіб) — набула значе­н­ня узагальнюючої цифри людських втрат 1932–33 (а не 1932–38, як у С. Соснового). Не менш уживаним як в літературі, так і у ви­ступах політиків став такий порядок цифр: 25 000 жертв — щодня, 1000 — щогодини, 17 — щохвилини. С. Сосновий роз­рахував його для 1-ї пол. 1933 виходячи із заг. цифри ви­значених ним втрат за цей період — 3317 тис. осіб. Однак про привʼязку на­званих цифр до одного пів­річ­чя, як правило, не згадують. Цифру «17 за хвилину» часто множать на обидва роки голоду, виводячи величину сукуп. втрат. У повоєн­ні десятилі­т­тя зʼявилося багато роз­рахунків втрат від Голодомору. Ймовірно найбільший пере­лік кількісних оцінок трагедії вміщено у під­готовленому Дж. Мейсом звіті Комісії Кон­гресу США з укр. голоду. Особливу увагу серед них привертають роз­рахунки, наведені у замаскованому ви­гляді видат. рад. демо­графом Б. Урланісом. Їхня цін­ність полягає у тому, що вони базовані на засекреченій демогр. статистиці. Один із роз­ділів моно­графії «Про­блемы динамики населения СССР» (Москва, 1974) він присвятив аналізу достовірності демогр. про­гнозів від дорев. періоду, вказавши на те, що зроблений 1927 роз­рахунок Держплану СРСР перед­бачав чисельність насел. країни на квітень 1933 у кількості 169 млн осіб. Б. Урланіс роз­критикував цей роз­рахунок за необ­ґрунтованість і навів для порівня­н­ня без будь-яких коментарів свою оцінку чисельності населе­н­ня на квітень 1933 — 158 млн осіб. Це був результат його влас. роз­рахунків, тоді як тогочасні статист. джерела на поч. 1933 називали ін. цифру — 165,7 млн. Квітень 1933 зга­даний у книзі тому, що у вченого виникла потреба спів­ставити про­гнозовану оцінку з дійсною. Важливим було те, що на­звана цифра після січня 1933, яка припадала на місяці Голодомору. Роз­рив між офіц. даними і цифрою Б. Урланіса склав 7,7 млн. Це прихована інформація про демогр. дефіцит, зумовлений пере­важно наслідками голоду. Від 2-ї пол. 1970-х рр. почав друкуватися на Заході дисидент з оточе­н­ня академік О. Сахарова О. Бабьонишев (ві­домий під псевд. С. Максудов, який взяв з метою убезпечити рідних від пере­слідувань з боку влади). У ст. «Дискус­сии на Западе о потерях населения в эпоху кол­лективизации», що уві­йшла до його кн. «Потери населения СССР» (Вермонт, 1989), здійснено аналіз моно­графії Б. Урланіса «История одного поколения» (Москва, 1968), присвяч. демогр. історії поколі­н­ня року народж. вченого — 1906 (в ній по­дані показники народжуваності й смертності насел. СРСР за всі роки, крім 1931–33). Методом зворот. обрахунку С. Максудов реконструював показники «заборонених» років і виявив, що демо­граф, який мав до­ступ до від­повід. архівів, оцінив втрати від голоду в СРСР у 7,5 млн осіб. Цифра майже тотожна тій, яку вчений замасковано навів у моно­графії, ви­даній 1974; вона також збігається з результатами під­рахунків англо-австрал. історика і демо­графа С. Віткрофта, опубл. у ви­гляді додатків до третього тому пʼятитомника «Трагедия советской деревни. Кол­лективизация и раскулачивание. 1927–1939» (Москва, 1999) за ред. В. Данилова. Під­хід С. Максудова до методики роз­рахунку втрат насел. завжди був не­змін­ним: після наведеної цифри він оцінював її вірогідність залежно від якості джерел. У міру того, як джерела ставали більш якісними, роз­рив між макс. і мін. значе­н­нями остаточ. цифри скорочувався. У його перших роз­рахунках діапазон вірогід. значень остаточ. цифри залишався над­звич. широким: мін. оцінка втрат України 1926–39 становила 2 872 тис., макс. — 6 455 тис. осіб. Такий діапазон не задовольняв публіцистів, однак ті, хто ви­значав величину втрат однією цифрою, не були більш точними, швидше навпаки (окрім роз­рахунків Б. Урланіса). Подіб. діапазон втрат об­умовлений реал. станом до­ступ. для аналізу джерел. Усі роз­рахунки істориків і демо­графів, зроблені до роз­секрече­н­ня архівів 1989, залишались лише версіями — більш або менш достовірними. Поява праць С. Максудова дала можливість стверджувати, що у період колективізації прямі втрати України не могли бути меншими за 3 млн і більшими за 6,5 млн осіб. Найбільш ві­домим серед істориків і широких кіл читачів став «реєстр смерті», по­даний Р. Конквестом у кн. «The Harvest of Sorrow» («Жнива скорботи», Лондон, 1986): УСРР — 5 млн, Пн. Кавказ — 1 млн, ін. регіони СРСР разом узяті — 1 млн осіб. Після від­кри­т­тя до­ступу до статистики виявилося, що Р. Конквест загалом правильно ви­значив заг.-союзні прямі втрати від голоду, хоча помилився у спів­від­ношен­ні втрат між УСРР та ін. регіонами. Оцінка заг.-союз. втрат у Р. Конквеста випадково збіглася з результатом, здобутим шляхом аналізу демогр. статистики. 1990 здійснені роз­рахунки втрат від голоду 1932–33 на основі раніше засекреченої статистики. Їх автори С. Кульчицький і С. Максудов порівня­н­ням пере­писів 1926 і 1937 та матеріалів природ. руху насел. ви­значили дефіцит між­перепис. періоду в 4581 тис. осіб (корекцію статистики природ. руху насел. за роки Голодомору здійснив С. Максудов). Результати роз­рахунків опублікував у лютому 1991 «УІЖ». Автори не ді­йшли згоди у питан­ні про викори­ста­н­ня даних офіц. статистики мех. руху насел., внаслідок чого оцінка кількості жертв у них виявилася різною. С. Кульчицький врахував негативне для України сальдо міграц. балансу за десятиріч­чя між пере­писами 1926 і 1937 (1343 тис. осіб), внаслідок чого прямі втрати від Голодомору ви­значив у 3238 тис. осіб (зокрема 144 тис. для 1932). Беручи до уваги неточність обліку мех. руху насел., він оцінив прямі втрати від голоду в Україні у діапазоні від 3-х до 3,5 млн осіб. Повні втрати, включаючи недобір народжень в голодні роки, становили за цим роз­рахунком 4649 тис. осіб (1932 — 443 тис., 1933, включаючи демогр. луну 1934, — 4206). Неточність статист. даних про природ. і, особливо, мех. рух насел. змусила його ви­значати повні втрати в інтервалі від 4,3 до 5-ти млн осіб. С. Максудов у цій стат­ті категорично заперечив можливість врахува­н­ня статистики мех. руху насел. внаслідок її недосконалості, навіть з поправками у той чи ін. бік на сотні тисяч осіб. Через це його оцінка жертв голоду спів­пала з оцінкою дефіциту між­перепис. періоду (4581 тис. осіб). З урахува­н­ням зниже­н­ня народжуваності під впливом голоду він оцінював втрати УСРР в діапазоні від 5,5 до 6-ти млн осіб. З ініціативи академік РАН Ю. Полякова 1995 в Центрі рос. і сх.-європ. студій Торонт. університету від­бувся семінар на тему «Населе­н­ня Радянського Союзу 20–30-х рр. у світлі нових документальних свідчень», в роботі якого взяли участь фахівці з 16-ти університет., академ. і галуз. установ 9-ти країн. Якщо до роз­секрече­н­ня статистики С. Максудов оцінював прямі втрати України 1927–38 у 4372 тис. осіб (з можливим інтервалом від­хилень у 30 %), то з урахува­н­ням нових даних за його роз­рахунками Україна втратила між 1926 і 1937 4286 тис. осіб (з можливим інтервалом від­хилень у 10–15 %). Тепер С. Максудов вважав, що у період між пере­писами баланс міграції був для України позитивним і становив 200 тис. осіб. Ця цифра виведена з аналізу динаміки нац. складу насел., зареєстров. пере­писами 1926 і 1937. Однак Є. Андреєв (РФ) вказав на обмежені можливості цього методу. За між­перепис. період від­булася природна (або силова) зміна нац. самови­значе­н­ня українців у РФ, не повʼязана з фіз. зменше­н­ням їх кількості, зокрема питома вага українців у складі насел. Кубані зменшилася з 61,5 % (1926) до 4 % (1937). Організатори пере­пису порахували українцями тільки тих, хто при­їхав на Кубань після 1926. На семінарі у Торонто С. Пирожков оприлюднив методику обрахунку втрат, яка принципово від­різнялася від роз­рахунків С. Кульчицького і С. Максудова. Він зі­ставив реконстру­йов. гіпотетичну вікову структуру насел. УРСР у 1939, роз­рах. за даними віко-вої структури, зафіксов. пере­писом 1926, з реал. віковою структурою, виявленою пере­писом 1939. Роз­рахунки, опубл. у моно­графії С. Пирожкова «Трудовой потенциал в демо­графическом измерении» (К., 1992), дають під­стави стверджувати, що демогр. втрати України між 1926 і 1939 становили бл. 5,8 млн осіб. Багато праць присвятив досліджен­ню т. зв. роз­риву Курмана демо­граф С. Віткрофт. Роз­ривом Курмана в істор. демо­графії називають зафіксов. Центр. упр. нар.-госп. обліку СРСР різницю у щоріч. зро­стан­ні народонаселе­н­ня у СРСР 1927–36 та даними пере­писів 1926 і 1937. Різниця у 8 млн осіб на­звана за прі­звищем заст. нач. від­ділу насел. та охорони здоровʼя цього упр. М. Курмана, який першим зробив спробу пояснити, куди поділися міль­йони рад. громадян, присутності яких не зафіксував пере­пис 1937. Мас­штаби під­вищеної (поза звичайною) смертності в Україні С. Віткрофт оцінив у діапазоні 3–3,5 млн осіб за 1933. Спроби оцінити втрати насел. між пере­писами 1926 і 1939 продовжуються й нині. Однією з остан. публікацій є під­сумкова ст. «Нова оцінка втрат населе­н­ня України протягом криз 1930-х та 1940-х років», під­готовлена між­нар. колективом провід. демо­графів і опубл. у ж. «Демо­графія та соціальна економіка» (2005, № 2). Я. Вал­лін, Ф. Месле, С. Адамець (усі — Франція) і С. Пирожков (Україна) порівняли штучно сконстру­йовану ними структуру насел. на 1939-й р., в основі якої знаходилися результати пере­пису 1926, з реал. пере­писом 1939. Роз­рахунок показав, що за умов без­криз. роз­витку насел. України становило б 35,5 млн осіб замість 30,9 млн, зафіксов. пере­писом 1939. Цифра втрат (4,6 млн осіб) істотно від­різняється від первин. роз­рахунків С. Пирожкова (5,8 млн осіб). Різниця, як за­значали автори, зумовлена тим, що раніше для оцінки рівня народжень використовували модельні криві народжуваності, а не очікувані рівні народже­н­ня, максимально на­ближені до фактич. спо­стережень. Спираючись на спільні з франц. вченими роз­рахунки, С. Пирожков в інтервʼю г. «Экономические известия» (2006, 24 листоп.) заявив, що прямі та опосередк. втрати від Голодомору в межах УСРР становили 4,6 млн осіб.

Поряд з терором голодом, який викликав Голодомор, в Україні роз­горнувся масовий терор проти інтелігенції і компарт.-рад. апарату. Нова хвиля арештів прокотилася по СРСР у звʼязку з убивством С. Кірова у грудні 1934. Заг.-союз. характер мали терорист. акції органів держ. без­пеки 1937–38, ві­домі на Заході під на­звою «Великий терор». За даними В. Нікольського (2003), органами держ. без­пеки в Україні заарешт.: 1929 –29 916, 1930 — 33 373, 1931 — 51 880, 1932 — 74 849, 1933 — 124 463, 1934 — 30 322, 1935 — 24 934, 1936 — 15 717, 1937 — 159 573, 1938 — 106 096 осіб. Заг. число жертв чекістів за 10 р. пере­вищило 650 тис. осіб. Терор спрямовувався перед­усім проти інтелігенції, також були знищені практично всі активні учасники Визв. змагань 1917–21, більшість фахівців із дорев. дипломами про вищу освіту і багато — з рад. дипломами. Свідче­н­нями сталін. терору пере­двоєн. часу є масові похова­н­ня побл. Він­ниці, у Биківні (Київ), Татарці (Одеса) та ін. Після вступу рад. військ на тер. Зх. України і Зх. Білорусі проведена 4-етапна депортація всіх, хто становив потенційну небезпеку. За роз­рахунками польс. істориків із Зх. України та Зх. Білорусі загалом депортовано 1 млн осіб, серед яких до 60 % становили поляки, 20 % — євреї і до 20 % — українці та білоруси. Ці роз­рахунки зроблені на основі інформації, зі­браної послом емі­грант. польс. уряду С. Котом 1941. Дані рад. сторони, отримані С. Котом від заст. наркома закордон. справ А. Вишинського, істотно менші — 388 тис. осіб. Їхню невід­повід­ність польс. екс­перт. оцінкам пояснюють високою смертністю серед депортов. громадян Польщі у сх. і пн. регіонах СРСР, а також ре­пресіями органів держ. без­пеки. Найбільш ві­домий приклад ре­пресій — роз­стріл 22-х тис. польс. військовополонених 1940 побл. с. Катинь (Смолен. обл., РФ). Однак остан­ні дослідж. польс. істориків свідчать, що цифра, на­звана А. Вишинським, близька до дійсної. За оцінкою екс­пертів, які опрацьовували архіви колиш. СРСР на замовле­н­ня Міністерства юстиції Польщі, рад. ре­пресії 1939–41 охопили 463 тис. польс. громадян (військовополонені та інтерновані — 43 тис., заарешт. — 110 тис., депортовані — 320 тис. осіб). Отже, ре­пресовані майже пів­міль­йона з 13-ти млн польс. громадян, які опинилися після 1939 у межах СРСР. Напередодні 2-ї світової війни у тюрмах зх. обл. України пере­бували десятки тисяч заарешт. за політ. звинуваче­н­нями, які чекали на роз­гляд своєї справи. За роз­порядже­н­ням з Москви у перші тижні після нападу Німеч­чини на СРСР у Зх. Україні роз­стріляно від 40-а до 50-ти тис. осіб.

Через вигідне геополіт. роз­ташува­н­ня у Європі (вагомий позитив у мирні часи) у період війн тер. України роками була ареною жорстоких битв. Оцінка втрат СРСР у 2-й світ. війні кількаразово змінювалася у бік зро­ста­н­ня (оста­н­ня цифра — 26,6 млн осіб). Виділити з них втрати України можна лише при­близно, оскільки від­сутній респ. роз­різ багатьох заг.-союз. даних. Про мас­штаб втрат свідчить зниже­н­ня чисельності насел. України з 41 657-ми тис. осіб у червні 1941 до 27 382-х тис. на поч. 1945. Осн. частину недобору в 14 275 тис. осіб становлять без­поворотні втрати. До них належать: фронт. втрати — понад 3 млн військовослужбовців рад. армії (на порядок вищі від втрат противника внаслідок винятково жорстоких методів веде­н­ня війни рад. воєначальниками); втрати рад. і антирад. партизанів у боротьбі між собою та з окупантами; цивіл. насел. під час боїв і бомбардувань, через голодне виснаже­н­ня та епідем. хвороби; від акцій окупац. режиму — планомір. нище­н­ня військовополонених (1 млн 366 тис. осіб), цілковитого винище­н­ня євреїв і ромів, вибірк. винище­н­ня насел. на більшій частині тер. України, яку після пере­мож. війни заплановано включити до складу Німеч­чини. Частина людей, еваку­йованих у сх. регіони СРСР (3,5 млн осіб) і вивезених у Німеч­чину (2,4 млн осіб), повернулася на Батьківщину. Сукупні (військ. і цивіл.) жертви війни на території України М. Коваль оцінював у 8 млн осіб (1999). До цієї ж цифри ще раніше при­йшов учений з укр. діаспори В. Косик (1992–93), який користувався дещо ін. колом первин. джерел. В. Косик, порівняно з М. Ковалем, применшував кількість фронт. жертв на пів­міль­йона, але пере­більшував — теж на пів­міль­йона — число цивіл. жертв. Отже, макс. втрати воєн. часу можна оцінити і в 9 млн осіб, проте ця цифра менш вірогідна, ніж роз­рахунки М. Коваля або В. Косика. Україна, як стверджував В. Косик, посідала за втратами у 2-й світ. війні друге місце після РФ (8 млн осіб, 19,1 % всього насел.). На третьому місці — Німеч­чина (6,5 млн осіб, 9,1 %), далі — Польща (5 млн осіб, 19,6 %), Білорусь, Японія, Югославія, Франція, Італія, Румунія та ін. Після 2-ї світової війни УРСР, яка обʼ­єд­нала у своєму складі пере­важну більшість укр. етногр. земель, ви­йшла на перше місце у Європі за тер. (не враховуючи двох євраз. країн — Росії і Туреч­чини), але за кількістю насел. вона по­ступалася вже не тільки Німеч­чині (тер. якої істотно зменшилася після двох світ. воєн) і Великій Британії, але й Франції та Італії.

Голод 1946–47 не має офіц. статистики смертності — у пошуках порятунку люди часто покидали рідні оселі, гинули за межами УРСР і не потрапляли до реєстрів РАГСу. Характер демогр. статистики (насамперед від­сутність пере­пису насел.) не до­зволяє встановити точні втрати, спричинені цим голодом. Наслідки післявоєн. опору ОУН–УПА радянізації зх. обл. були трагічними. У по­станові президії ЦК КПРС «Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 за­значено, що 1944–52 різним ре­пресіям у регіоні під­дано до 500 тис. осіб, серед них заарешт. — 134 тис., убито — понад 153 тис., вислано за межі УРСР — понад 203 тис. (майже третина висланих на спецпоселе­н­ня у Сибір загинула). Докорін. змін внаслідок депортації та голокосту за­знав під час 2-ї світової війни нац. склад насел. Криму (демогр. втрати враховані у наведених вище заг. під­рахунках по УРСР). За всесоюз. пере­писом 1939 росіяни у складі насел. Криму становили 49,6 %, крим. татари — 19,4 %, українці — 13,7 %, євреї — 5,8 %, німці — 4,6 %. У серпні 1941 чекісти здійснили першу депортацію за нац. ознакою — вивезли з Криму бл. 50-ти тис. німців, які оселилися тут здебільшого у часи Катерини ІІ. Під час окупації гітлерівці знищили 25 тис. євреїв (загинули практично всі, хто не зміг або не захотів евакуюватися). Разом із євреями знищували людей унікал. малочисел. національності — кримчаків, яких нацисти від­носили до «євр. раси», оскільки вони сповід­ували іудаїзм. Від­повід­но до по­станов Держ. комітету оборони від 11 травня і 2 червня 1944 за звинуваче­н­ням у посібництві нім. окупантам виселені крим. татари, болгари, греки та вірмени. Сумарна кількість висланих на спецпоселе­н­ня в Узбеки­стан становила 228 тис. осіб.

Міль­йон­ні втрати України в роки війни від­ступають на задній план перед втратами мирного часу. В СРСР масовий терор у ленін.-сталін. часи був методом держ. управлі­н­ня. Найбільша за екон. і люд. потенціалом серед нац. республік Україна становила для вождів держ. партії особл. небезпеку, тому й мас­штаби терору в ній винятково великі. Внаслідок різного роду катаклізмів, викликаних між­держ. і громадян. війнами, а також терором тоталітар. держави, спрямованим проти влас. народу, сукупні демогр. втрати 1-ї пол. 20 ст. майже зрівнялися з наявною на поч. 21 ст. чисельністю громадян України.

Літ.: Шаповал М. Засади української визвольної про­грами. Прага, 1927; Брук С., Кабузан В. Числен­ность и рас­селение украинского этноса в ХVІІІ — начале ХХ ст. // Сов. этно­графия. 1981. № 5; Перковський А., Пирожков С. Демо­графічні втрати Української РСР у 30-ті роки // УІЖ. 1989. № 8; Вони ж. Демо­графічні втрати Української РСР у 40-х рр. // Там само. 1990. № 2; Кульчицький С. В. Трагічна статистика голоду // Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. К., 1990; Косик В. Україна і Німеч­чина у Другій світовій війні. Париж; Нью-Йорк; Л., 1992; 1993; Кульчицький С. В., Мовчан О. М. Неві­домі сторінки голоду 1921–1923 рр. в Україні. К., 1993; Кульчицький С. В. Ще раз до пита­н­ня про демо­графічні наслідки голоду 1932–1933 рр. в Україні // УІЖ. 1995. № 5; Поляков Ю. А. Воздействие государства на демо­графические процес­сы в СССР (1920 — 30-е годы) // ВИст. 1995. № 3; Андреев А. М., Дарский Л. Е., Харкова Т. Л. Демо­графическая история Рос­сии: 1927–1957. Москва, 1998; Коваль М. В. Україна в Другій світовій і Великій вітчизняній війнах. К., 1999; Жиромская В. Б. Демо­графическая история Рос­сии в 1930-е годы. Взгляд в неи­звестное. Москва, 2001; Нікольський В. М. Ре­пресивна діяльність органів державної без­пеки СРСР в Україні (кінець 1920-х — 1950-ті рр.): Істор.-статист. дослідж. Д., 2003; Литвин В. Україна в Другій світовій війні 1939–1945 рр. // Актуал. про­блеми вітчизн. історії ХХ ст.: Зб. пр., присвяч. памʼяті академік НАНУ Ю. Кондуфора. К., 2004; Кульчицький С. Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид: труднощі усві­домле­н­ня. К., 2007; 2008.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю