Демократія

ДЕМОКРА́ТІЯ Терміном «Д.» по­значають державний лад, що ґрунтується на принципі народо­вла­д­дя (від грец. δημοζ — народ і κρατοζ — влада), забезпеченого формува­н­ням уряду шляхом виборів та від­повід­альності уряду перед народом. Щоб таке врядува­н­ня було можливим, законом мають бути забезпечені від­повід­ні права громадян — перед­усім виборче право та свобода слова. Очевидно, що ви­значе­н­ня Д. як «влади народу» є явно недо­статнім, а то й хибним, якщо не за­уважити, у який спосіб народ здійснює самоврядува­н­ня (адже він із власної волі може вибирати недемократ. спосіб держ. врядува­н­ня). Для ро­зумі­н­ня Д. необхідно від­повісти на два засадничі пита­н­ня: що по­значають словом «народ» та у який спосіб народ здійснює самоврядува­н­ня. Щоб народ був колектив. субʼєктом держ. влади, він повинен являти собою деяке сусп. утворе­н­ня, локалізоване у просторі, члени якого усві­домлюють свою належність до цього колектив. цілого та мислять себе такими, що формують установи держ. влади. Індивідів з такою сві­домістю і таким статусом стали називати громадянами (на противагу під­даним у монархіях чи диктатурах). Певні початки Д. можна виявити ще в архаїч. су­спільствах (напр., вибори племін. вождів). Одначе прообразом новочас. зх. Д. стали Афіни у 5 ст. до н. е. Словом «народ» тоді по­значали ту частину дорослого населе­н­ня міста-держави (поліса), яка мала право брати без­посередню участь у нар. зборах з метою обговоре­н­ня питань, які стосувалися життя міста-держави. Такого права були по­збавлені раби, жінки та люди, які у будь-якому поколін­ні пере­селилися у місто-державу. Осн. про­блема Д., яка зна­йшла висвітле­н­ня у політ. філософії Платона і Аристотеля, полягає у тому, як по­єд­нати право більшості народу вирішувати держ. справи з забезпече­н­ням важливої ролі в держ. врядуван­ні освіченої меншості. Крит. ставле­н­ня до Д. у Платона і Аристотеля пояснюється тим, що при необмеженій владі більшості освічена частина полісу (пере­важно аристократи) не могла мати вирішал. впливу, що неминуче призводило до не­справедливості, влади натовпу (охлократії). Для Платона таку не­справедливість символізував суд над Сократом. Аристотель вважав, що кращою формою правлі­н­ня є не Д., а змішана форма правлі­н­ня, яку він по­значав терміном «політія».

Становле­н­ня зх. модер. Д. припадає на 19 ст., у 20 ст. процес демократизації, рухаючись з від­ступами, охопив багато країн, що збільшило різноманітність форм демократ. врядува­н­ня. До ро­зумі­н­ня Д. як без­посеред. участі громадян у роз­вʼязан­ні спіл. справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) схилявся ще Ж.-Ж. Руссо. Одначе великі територ. роз­міри новочас. держав зробили неможливою без­посередню участь громадян в обговорен­ні держ. справ: «голосом народу» став голос ви­браних народом пред­ставників. Така Д. була на­звана пред­ставницькою. Водночас виборче право у 19–20 ст. роз­ширювали шляхом зня­т­тя обмежень за ознакою майнового стану, освіти, етніч. належності, релігії, раси, статі. Але це надало більшої ваги питан­ню, що таке той народ, який, за ви­значе­н­ням, є носієм (сувереном) держ. влади. На це пита­н­ня у 19–20 ст. давали різні від­повіді. Народ — більшість дорослого населе­н­ня, яке проживає в межах держави (або принаймні ті, що мають статус громадян); нація; без­посередні виробники матеріал. цін­ностей (робітники і селяни); дорослі пред­ставники усіх груп даного су­спільства, інтереси яких мають бути в той чи ін. спосіб пред­ставлені в держ. установах. Ро­зумі­н­ня Д. як волі більшості одержало назву мажоритаризму. Хибність такого ро­зумі­н­ня полягає в тому, що Д. як влада більшості без­посередньо не перед­бачає впливу на держ. врядува­н­ня також меншостей. Цьому протистоїть протилежне ро­зумі­н­ня Д., яке об­умовлює створе­н­ня механізмів, що забезпечують можливості впливу меншості на прийня­т­тя політ. рішень (зокрема права опозицій. фракцій у парламенті). Цим зумовлена критика утилітарист. варіанта мажоритаризму (якомога вищий ступінь добра для якомога більшої кількості людей). Ро­зумі­н­ня народу як нації стало наслідком того, що становле­н­ня демократ. держав у Європі по­єд­нувалося з формува­н­ням нац. держав. Навіть коли ро­зуміти націю як політ. спільноту (держава-нація, політ. нація), то по­стає пита­н­ня, що є основою єд­на­н­ня громадян і до якої міри ефективність демократ. урядува­н­ня залежить від ступеня такого єд­на­н­ня. У багатонац. державах (складаються з кількох етніч. націй) кожна з етніч. націй може претендувати на своє право здійснювати самоврядува­н­ня, що призводить до роз­паду таких держав. Але навіть у державах, що не належать до типово багатонаціональних, знач. контраст між багатими і бідними, наявність расових, етніч., мовних та реліг. від­мін­ностей може стати сер­йоз. пере­шкодою до досягне­н­ня громадян. єд­ності. Оскільки формува­н­ня новочас. Д. від­бувалося водночас зі становле­н­ням капіталізму, наявність двох соц. верств (власників засобів виробництва і на­йманих робітників) дало під­ставу твердити про радикал. поділ нації на «дві нації» та спонукало до критики Д. як формальної чи «фасадної», яка лише прикриває фактичне домінува­н­ня капіталістів. Ця критика опинилася у центрі уваги пред­ставників різних варіантів соціалізму. У радикал. формі, як це маємо в марксизмі, говорили про фіктивність нац. солідарності, а натомість висували гасло солідарності на­йманих робітників. Прихильники сучас. концепцій Д. ви­знають, що велика різниця в добробуті між окремими соц. верствами не сприяє ефективності демократ. урядува­н­ня. Від­так основою Д. є широкий прошарок серед. класу (серед. та дріб. власників), без чого Д. справді легко стає прикри­т­тям влади багатої меншості. Що стосується ін. від­мін­ностей всередині «народу» (расових, етніч., реліг., мовних тощо), то заг. принцип рівності громадян. прав та принцип толерантності у ставлен­ні до цих від­мін­ностей є лише певною перед­умовою досягне­н­ня мінімально необхід. єд­ності: звідси наголос на почут­ті патріотизму як основи громадян. солідарності. Дж.-С. Мілль звернув увагу на роль мовних від­мін­ностей як пере­шкоди для досягне­н­ня мін. громадян. єд­ності — важливої перед­умови ефектив. пред­ставн. урядува­н­ня. Демократ. політ. системи стали предметом аналізу й позитив., скептич., негат. оцінок.

Традиц. європ. політ. теорії та від­повід­ні політ. ідеології поділяють на демократичні та антидемократичні. Демократ. політ. концепції містять як деякі спіл. елементи, так і сут­тєві роз­біжності у ро­зумін­ні Д. Термін «Д.» по­значає низку політ. концепцій та ідеологій. Якщо говорити про засадничі поня­т­тя-цін­ності Д., то їхнє джерело — у філософії Просвітництва: Франц. революція наголосила на таких цін­ностях, як свобода, рівність, братерство (солідарність). Свобода у ви­гляді прав людини і сьогодні є найважливішою ознакою Д. Значно складнішим виявилося поня­т­тя «рівність», значе­н­ня якого зʼясовують у контекс­ті поня­т­тя «справедливість». У сучас. політ. мислен­ні поня­т­тя «рівність» по­єд­нує у собі такі аспекти: а) рівність у засадничих правах (від­повід­но рівність перед законом); б) рівність можливостей реалізувати свої здібності (і від­повід­но одержувати належну винагороду за результатами праці); в) роз­подільну рівність. У сучас. концепціях Д. не при­ймають крайніх форм роз­поділ. рівності (як, напр., у комунізмі). На противагу загалом оптиміст. оцінці пред­ставн. Д. у ліберал. політ. думці, консе­рвативна політ. філософія наголошувала на вадах індивідуаліст., утилітарист. та просвітн.-кон­структивіст. ро­зумі­н­ня Д. (див. Консерватизм). Різко негат. оцінка Д. властива для соц. філософії марксизму, пред­ставники якої вважали Д. лише прикри­т­тям політ. і екон. панува­н­ня буржуазії. Негативно оцінювали пред­ставн. Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом Д. приховане все­вла­д­дя бюрократ. централізму. Скептична оцінка пред­ставн. Д. (як влади народу) роз­винута в елітар. концепціях (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс): прихильники цих концепцій стверджують, що вибір пред­ставників народу контролює еліта або еліти (політ., військ., екон., культурна). Речники елітар. концепцій вважають, що інакше і бути не може, бо, зрештою, організовувати народ для політ. дій здатні окремі особи та групи осіб (за фасадом модер. Д. прихована влада окремих еліт).

Від серед. 19 ст. на Заході почав установлюватися сучас. тип Д., ви­значений як «організац. плюралізм», одним із джерел якого є ідеол. плюралізм — вільне змага­н­ня різних політ. ідеологій. Суть організац. плюралізму полягає у фактич. існуван­ні та узаконен­ні політ. та ін. автоном. організацій, асоціацій, які є незалежними від держави. До таких організацій (політ. партій, лобіст. груп та ін. груп тиску) належать також центри політ. аналізу та політ. інформації, проф­спілки, недерж. освітні, культурні, гуманітарні та ін. організації. Той факт, що ін­ститут пред­ставн. Д. різко зменшив кількість громадян, здатних брати без­посередню участь у вироблен­ні та прийнят­ті політ. рішень, спонукав до появи ідей та від­повід. практик, ві­домих під на­звою «Д. участі» (раrticipatory democracy). Ці практики спрямовані на те, щоб якомога більше рішень, зокрема політ., при­ймалося не централізовано (на верх. щаблях держ. влади), а на рівні місц. та ін. організацій; вони включають також проведе­н­ня опитувань, референдумів. До практик «прямої Д.» від­носять ненасильницькі «прямі дії» (мітинги, страйки, блокува­н­ня установ та вулич. руху, вияви громадян. непокори тощо). Одним із напрямів по­глибле­н­ня Д. деякі політ. філософи вважають пошире­н­ня Д. на екон. сферу. Щоб діяти успішно, демократ. політ. система потребує існува­н­ня екон. та соц. перед­умов та від­повід. рівня заг. і політ. культури. Д. здатна виявляти свої пере­ваги за від­повід. рівня заг. культури су­спільства, від­носно високого рівня добробуту та наявності роз­винутого серед. класу. Вона перед­бачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, викона­н­ня громадян. обовʼязків, ро­зумне по­єд­на­н­ня індивід. та групових інтересів з дба­н­ням про інтереси ін. людей та сусп. верств (спіл. добробуту). Цими якостями повин­на володіти перед­усім політ. еліта су­спільства. У протилеж. випадку Д. зближується з бюрократ. централізацією (авторитар. режими) чи диктатурою, вірогідність чого зро­стає в міру того, як Д. стає синонімом без­вла­д­дя й хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю та контролю за ви­браною владою, тим більшої ваги набуває зовн. контроль над поведінкою людей — фундам. закон сусп. життя: міра свободи в сучас. су­спільствах залежить від того, на­скільки самі люди шанують морал. та правові цін­ності. Чим більше у масовій сві­домості поширений морал. та правовий нігілізм, тим більше люди від страху перед хаосом та влас. без­помічністю здатні жертвувати демократ. способами упр. на користь авторитарних.

Сучасна Україна є демократ. державою. Разом з тим сучасна укр. Д. має сер­йозні вади, най­глибшою причиною яких є стан масової сві­домості, успадкований від комуніст. минулого. Звичка громадян. пасивності, невіри у те, що стан справ у державі перед­усім залежить від них самих, успадковані стереотипи правового та нац. нігілізму стали осн. пере­шкодами на шляху становле­н­ня пред­ставн. Д. в Україні. Це до­зволило колиш. комуніст. номенклатурі зберегти впливові позиції в екон. та владних структурах, щоб у по­єд­нан­ні з ново­утвореною «великою буржуазією» сформувати авторитар. олігархіч. режим у період президентства Л. Кучми. Ослабленість нац. сві­домості як найважливішої перед­умови нац. єд­ності до­зволила успішно за­стосувати політику «поділяй і володарюй». Хоча події, на­звані «Помаранч. революцією», є важливим кроком у напрямку дола­н­ня негат. явищ олігархіч. режиму, одначе самі собою ці події (хоча б через їх короткочасність) ще не означають тих глибин. змін у масовій ментальності, які потрібні для зрілих форм Д. Пита­н­ня масової політ. і правової культури є ключовим для утвердже­н­ня якісного рівня Д. у сучас. Україні.

Завантажити статтю