Драй-Хмара Михайло Опанасович

Визначення і загальна характеристика

ДРАЙ-ХМА́РА Михайло Опанасович (справж. — Драй; 28. 09(10. 10). 1889, с. Малі Канівці Золотоніс. пов. Полтав. губ., нині Чорнобаїв. р-ну Черкас. обл. — 19. 01. 1939) — поет, літературо­знавець, пере­кладач. Батько О. Ашер. Закін. Черкас. г-зію, навч. у Колегії П. Ґалаґана в Києві (1906–10), де досконало опанував франц., нім., лат. і грец. мови. На­вчаючись від 1910 на істор.-філол. факультеті Університету св. Володимира (Київ), брав участь у семінарі В. Пере­тца; від­був тривалу закордон­ну подорож, працював у б-ках та архівах Львова, Будапешта, Заґреба, Белґрада й Бухареста, студіював словʼян. мови. За роз­відку про хорват. письмен­ника А. Качича-Міошича нагородж. золотою меда­л­лю Університету. Закінчивши Університет (1915), працював під керівництвом О. Шахматова, А. Кримським редагував збірник комісії). Від 1930 — в НДІ мово­знавства ВУАН; водночас — завідувач кафедри словʼяно­знавства Укр. ін­ституту лінгвіст. освіти та каф. заг. мово­знавства Польс. пед. ін­ституту. 3 лютого 1933 заарешт. за звинуваче­н­ням у приналежності до контр­рев. організації, однак за від­сутністю доказів звільн. Удруге заарешт. 6 вересня 1935, а 28 березня 1936 засудж. до 5 р. увʼязне­н­ня. Покара­н­ня від­бував на Колимі. У документах про реабілітацію від 1956 вказано, що Д.-Х. помер від ослабле­н­ня серц. діяльності, похов. на березі р. Паутова. За ін. ві­домостями — роз­стріляний.

В історію укр. літ-ри Д.-Х. уві­йшов як учасник літ. угрупова­н­ня неокласиків — разом з М. Рильським, М. Зеровим, П. Филиповичем та О. Бурґгардтом — «гроно пʼятірне нездоланих спів­ців» (вислів самого Д.-Х. в сонеті «Лебеді»). Вірші почав писати російською мовою, перші укр. на­друкував у ж. «Нова думка» (1920, ч. 1–3) та «Буя­н­ня» (1921, ч. 1; обидва — Камʼянець-Подільський). Публікувався у місячниках «Червоний шлях» (Харків, 1923–29), «Життя й революція» (Київ), «Зоря» (Дні­пропетровськ, 1925–26) та ін. Перша (і оста­н­ня за життя) його зб. «Проростень» ви­йшла 1926 у Києві. На неї схвальною рецензією від­гукнувся М. Рильський у ж. «Життя й революція» (1926, № 8), порівнюючи зі зб. «Дні» Є. Плужника: «...Виходить ніби так: Плужник — поет ліричної сповіді, Драй-Хмара — спів­ець спо­гля­да­н­ня (хай також ліричного)». У тому ж журналі (№ 10) М. Рильському гостро заперечив К. Довгань: «...Як сучасний поет Михайло Драй-Хмара не дуже живий. У цьому легко впевнитися, роз­глянувши рецензовану збірочку. Уся вона — змістом своїм — позачасова...». Сам же Д.-Х. про себе: «Я світ увесь спри­ймаю оком, бо лінію і цвіт люблю», — засвідчивши потяг до незужитих, закорінених у глибинах нар. духу слів («що в глибині без­дон­ній пролежали глухі віки»), намага­н­ня дисциплінувати плин вірша та захопле­н­ня словом.

Для пейзажно-філос. лірики Д.-Х. характерна тема осені, що по­стає в єд­ності та взаємодії обʼєктивного (багатство барв, роз­кішна і вʼянуча краса) і субʼєктивного (смуток згаса­н­ня, проща­н­ня і журлива зрілість роз­думу). В ін. типу віршах центр ваги припадає не на малюнок, а на ліричне пере­жива­н­ня природ. явища. Часом таке пере­жива­н­ня вказує на певний драматизм внутрішнього життя, що не зводиться до ситуац. імпульсів, а включає в себе і позаситуаційне, незалежне від моменту, з ширшого кола автор. самопочува­н­ня й світо­гляд. тривог. Часом на обʼєктивну картину природи налягає субʼєктивна дія чи душевний «рахунок» ліричного героя — твориться обʼєм. душевний акт. Це не внутрішній на­стрій, що під­коряє собі зовнішнє, а невеличкий сюжет пере­жива­н­ня, що виро­стає з картини життя, зі спо­стережень над нею та причетності до неї... Субʼєктивне баче­н­ня світу, його поет. означе­н­ня й означува­н­ня подеколи осмислюються як його першовід­кри­т­тя й першотворе­н­ня, а драма субʼєктивного акту творчості — як творе­н­ня обʼєктивності, своєрідна креація: «І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я йме­н­ня... І всяку душу я живу нарік, натхнен­ний, по вподобі, а сам на самоті живу...». Від самого початку Д.-Х. схильний до цілісного пере­жива­н­ня світу. Проте в його поезії від­бувається і певна тонка «транс­формація» картини зовнішнього світу солідарно до світу внутрішнього. В природі він бачить не тільки статику, а й динаміку, здебільше її противенства, пере­живає драму її стихій. Тут не лише особливість орган. природопочува­н­ня, а й «екс­траполяція» душевного досвіду, вражень та імпульсів громадян. порядку, пере­живань історії та сучасності. За драмою природи нерідко вгадується і драма соціальна... Характерною є і символіка у віршах Д.-Х. Один із найчастіше вживаних символ. образів — вітер, хоча це не так стійкий символ, як роз­пливиста стихія, різнолика й різнона­строєва; крім імпульсів руху, змін­ності, енергії, свободи, у ньому вчуваються і незатишність буття, небезпека, неочікуваність, і, сказати б, неясність, незбагнен­ність... Так само символи хмар, караванів хмар теж промовляють про нетривкість, змін­ність, химерність та загадковість і природного, і ширшого буття. Ще одна прикмета вирізняла Д.-Х. з-поміж неокласиків: його поезія не така дисциплінована думкою, як у М. Зерова; не така про­зора й згармонізована, як у М. Рильського та й навіть П. Филиповича, — у ній порівняно більше «не­впорядкованої» стихії, емоційно випадкового, більше таємничості — позараціонального залишку — того, що не поясниш. Таємничість буття у Д.-Х., одначе, не декларована чи поіменована як тема — вона від­чувається в образному від­творен­ні. Невипадково в його поезії часто зʼявляється мотив сну. І здебільшого сон — не випа­да­н­ня з життя в апатію, непамʼять чи небу­т­тя, а знов-таки від­світ таємничості життя, його загадкове продовже­н­ня. Зважаючи на все це, можна сказати, що в поезії Д.-Х. були елементи близькості до сюр­реалізму.

Д.-Х. зовсім не був аж таким далеким від життя, від сучасності, як це йому закидали во­йовничі вульгаризатори та службістські агіт­пропники в літ-рі. Хоч у нього можна зна­йти мотиви самоти — і як болючої неминучості, і як бажаного стану душевної зосередженості, але це людське, швидше звичайні духовні та психол. про­блеми твор. натури, про­блеми духовної суверен­ності «я», аніж принципове від­особле­н­ня від су­спільства й часу. Тобто мало більшою мірою філос. або психол. мотивацію, ніж соц.-політичну. Інколи громадян. мотиви та політичні самона­становле­н­ня проривалися і в натуральність декларацій та злободен­них рефлексій. У присвяч. М. Хвильовому вірші «Лани — як хустка в басамани» (1923) картина сон­ної краси степу забарвлюється в тужливе чека­н­ня і вривається не дуже характер. для Д.-Х. соціально акцентованим вигуком, наче запозиченим у рев. романтиків або футуристів: «Коли ж задзвонить тут машина, засяє електричний вік?». Зустрінемо в нього і своєрідне самозаклина­н­ня революцією — «Горять священ­ні орифлами революційної весни» — не дуже пере­конливе. Проте один із ран­ніх віршів («Хмеліють хмари...») звучить наче аж по-чумаківському. Певний соц.-гуманіст. характер поезії Д.-Х. виявляється інколи і в без­посередніх, «утилітарних» альтру­їст. реакціях або у звичай. людяному спів­чут­ті до знедолених і стражден­них. Ці мотиви хоч і не є най­прикметнішими для його поезії, але зу­стрічаються («Сліпа», «Ми сонця-радості не бачимо...»). Все це дає під­стави вважати пере­більшеними до неправомірності закиди з боку частини тодіш. критики в байдужості Д.-Х. до соц. сфери, у від­сторонен­ні від дійсності, в самоізоляції тощо. Д.-Х. не був ідеально при­стосований для громадян. відзивності, але зуси­л­ля на­строїти себе на «бо­йовитіший» лад, зняти емоційно-психол. барʼєр між своїм духовним світом і будованою новою реальністю рев. світу — робив. Від­стороне­н­ня найбільше почало зро­стати в остан­ні роки — на­прикінці 20-х — на поч. 30-х рр., коли за­гроз­ливо наро­стали прикрі, тяжкі явища, які викликали гнітючі «негативні емоції». Висловити їх, «роз­рядити» у слові не було можливості. Хистом пере­творювати негативні емоції в «позитивні», а ущемленість і морал. капітуляцію духу перед злом — у во­йовничий антигуманіст. пафос Д.-Х., на від­міну від деяких своїх сучасників, не володів. Залишалося — порядком душевного самозахисту — по можливості від­ключатися від них, від травмуючих сторін дійсності, замикатися в собі. Звісно, спроби поро­зумітися з дійсністю не припинялися, як і, навпаки, окремі «прориви» глухуватих протест. на­строїв, мотивів не­вдоволе­н­ня — в алюзіях та символіці, — які роз­виваються у пізніших віршах Д.-Х. (другої книжки не зміг видати, хоч і під­готував, — «Сонячні марші»). Водночас його творчість ширшає тематично і мотивами, зʼявляються поезії культурно-істор. характеру з негучним патріот. на­строєм, поет. інтер­претації по­статей укр. історії та літ-ри, рефлексії, повʼязані з пере­бува­н­ням у памʼятних місцях тощо, роз­думи про минуле і майбутнє з від­чу­т­тям драм. руху істор. часу. Помітним твором у спадщині Д.-Х. є поема «Поворот» (1922–27), яку він не став пропонувати до друку, вважаючи «надто абстрактною, мінорною». На­справді ж поема є пристрасним монологом любові до України — а на той час патріот. тема ставала дедалі не­прийнятнішою для друку.

Попри всі свої сумніви, болі й вага­н­ня Д.-Х. й далі щиро прагнув пере­йнятися пафосом віри у світле майбутнє, пафосом благодат. руху вперед — бодай у найзагальнішій формі (конкретизувати свою поет. мову тут йому не вдавалося). Намагався пере­конати себе в думці, що нова індустр., соціаліст. Україна буде кращою і славнішою за стару, князівську і козацьку («Стою над порохом віків...», «На Хортиці», поезії про Донбас). Водночас у його надії на при­йдешнє є моменти, що виводять від­повід­ні мотиви його поезії за межі ортодокс. стереотипів тодіш. словесності («Поділ», «Виходь на путь сувору і тверезу» та ін.); подекуди обережність, тривога і пере­сторога вчуваються у надіях на майбутнє. У всякому разі, на від­міну від тих, хто глушив себе гімнами на честь нібито здійсненого соціаліст. ідеалу, Д.-Х. давав від­чути істор. ди­станцію між ним і реальністю. У сонеті «Місто майбутнього» маємо ствердже­н­ня наявного, а не від­тіне­н­ня його мрією, адже 1930 слова «вʼязниця» і «кат» у місті справжньому ставали дуже популярними, набуваючи нового смислового й емоціонал. наповне­н­ня. Цей сонет почасти пере­гукується з пізнішим віршем «Томас Мор» (1935), де в мотив уславле­н­ня великої утопії виразно вплітається і думка про її оманливість, про неминучість роз­чарувань, точніше — по­стійну зміну хвиль щасливих ілюзій та гіркого про­зрі­н­ня: «Одні з них сміються — на серці їм легко, а других бере невимовний одчай...». Поет бачив грізні соц.-політ. процеси і, хоч їх важко було збагнути, бодай у непрямій формі засвідчував своє не­прийня­т­тя їх і свою тривогу... Чи ж випадкові образи «жертви» і «крові» в суто нібито пейзаж. вірші «Перед грозою»? Невже це просто абстрактна символіка, без­від­носна до су­спільно-політ. атмо­сфери? Так само поет. обробка крим. легенди «Медвідь-гора» на­вряд чи знадобилася б поетові для простого пере­казу нар. уявлень, коли б не наклався на це істор. тло пізніший досвід. Вочевидь алегор. характер має сонет «По кліті кованій...» — гіркий роз­дум про долю поета за умов несвободи. У цьому звʼязку не можна оминути «скандалу», повʼязаного з сонетом «Лебеді» (опубл. в альманасі «Літ. ярмарок», Х., 1928, № 1). Нагінки на неокласиків небезпечно загострювалися, і сонет Д.-Х. про­звучав як мужній голос на захист друзів — з вірою в чистоту, правоту і невмирущість їхнього естет. ідеалу. Але символіку сонета витлумачено в політ. плані: Д.-Х. вславляє опозиційність неокласиків до рад. влади і закликає їх бути мужніми в цьому проти­стоян­ні. Поетові довелося ви­ступати в пресі з роз­ʼясне­н­нями, від­водити удар, а оскільки на порядність опонентів сподіватися не було чого, — то й скори­стався автор. правом на заперече­н­ня під­текс­ту: нібито у вірші мова про зовсім ін. «пʼятірне гроно», не укр. неокласиків, а пʼятьох франц. поетів «Абатства», твори яких Д.-Х. пере­кладав. Але й це не допомогло... Ставле­н­ня до неокласиків гостро політизувалося. Особливо не­примирен­ною була та критика, яка вважала себе ортодоксально марксистською і претендувала на роль офіціозної. Так, В. Коряк оголосив неокласику «літ-рою епігонів», створюваною «для без­журного мережа­н­ня речей, якомога далекших від рев. дійсності»; «мертвою стилізацією без віри й надії, з мертвою любовʼю до неживої блакитної порожнечі». Про­стір для роз­маї­т­тя оцінок за­гроз­ливо звузився після того, як ви­ступи М. Хвильового поклали початок ві­домій літ. дис­кусії 1925–27, що пере­росла в політичну. У її пере­бігу виявилися моменти поро­зумі­н­ня й симпатизува­н­ня між «бурж.» неокласикою і «пролетар.» ВАПЛІТЕ, а М. Хвильовий в особі М. Зерова зна­йшов собі начебто трохи несподіваного, а по суті закономірного й інтелектуально потужного спільника в боротьбі проти просвітянства, конʼюнктурщини, «червоної» халтури, за високу культуру письменства. За таких об­ставин солідаризува­н­ня неокласиків і ваплітян у деяких конкретних пита­н­нях літ. творчості й культур. ситуації викори­стали для шельмува­н­ня і тих, і тих…

Д.-Х. багато уваги надавав пере­кладацькій роботі: ця справа була сповнена для неокласиків високого і благородного змісту — і мист., і філол., і нац.-культурного. Він пере­клав окремі поезії О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Блока, С. Єсеніна, а також твори польс. (А. Міцкевича), чес. (Й. Гори, Й.-С. Махара), франц. (Ш. Бодлера, П. Верлена, Ш. Леконта де Ліля, С. Ма­л­лярме, Сюллі-Прюдома), австр. (Ф. Верфеля, С. Цвайґа) і бельг. (Ж. Роденбаха) поетів, карело-фінський епос «Калеваля». Рукопис пере­кладу поеми «Божествен­на комедія» Данте конфісковано під час арешту. Моно­графія Д.-Х. «Леся Українка» (К., 1926) свого часу ознаменувала чималий по­ступ у ви­вчен­ні творчості поетеси (введено новий біогр. матеріал, описано роль М. Драгоманова у становлен­ні світо­гляду Лесі Українки, по­дано широке істор. та су­спільно-політ. тло, а почасти й світовий літ. контекст для гол. мотивів творчості поетеси). Зробив Д.-Х. свій внесок і в шевченко­знавство («Генеза Шевченкової поезії “У тієї Катерини хата на помості”» // «Шевченко», т. 2, П., 1930). Широке коло явищ словʼян. літ-р охоплювали його дослідницькі інтереси. Так, обі­знаність із польс. літ-рою кін. 20 ст., з феноменом «Молодої Польщі» демонструє вступна ста­т­тя до зб. вибр. поезій К. Тетмаєра в укр. перекл. «На скелястім під­гірʼї» (К., 1930). З увагою стежив Д.-Х. за роз­витком білорус. літ-ри, зокрема написав перед­мову до ви­да­н­ня творів у власному перекл. українською мовою М. Бог­дановича «Вінок» (Х., 1929). Праця Д.-Х. «Про­блеми сучасної славістики» («Пролетар. правда», К., 1929, № 295) донині не втратила гостроти. Проте критикою сучас. літ-ри Д.-Х. майже не за­ймався. Хіба що, зокрема, про­аналізував чеський пере­клад поезій П. Тичини (у ж. «Життя й революція», 1929, № 1).

Тв.: Поезії. Нью-Йорк, 1964; Ви­бране: Поезії і пере­клади. К., 1969; З літературно-наукової спадщини. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1979; Ви­бране. К., 1989; Літературно-наукова спадщина. К., 2002.

Літ.: Міяковський В. Золоті зернятка (Памʼяті М. Драй-Хмари) // Наші дні. Л., 1943. № 2; Николишин С. М. Драй-Хмара // Укр. вісн. Берлін, 1944. Ч. 1; Шерех Ю. Поезія Михайла Драй-Хмари // Там само. Ч. 31–33; Клен Юрій. Спогади про неоклясиків. Мюнхен, 1947; I. Tchernjatynsʼkyj. Le martyre de Draj-Chmara // Le Flambeau. Bruxelles, 1948. № 3; Яр Славутич. Роз­стріляна муза (М. Драй-Хмара) // Прометей. Дітройт, 1955, 27 січ.; Лавріненко Ю. Роз­стріляне від­родже­н­ня: Антологія: 1917–1933. Париж, 1959; Ашер О. Пере­глядаючи батьків архів // Без­смертні. Мюнхен, 1963; Її ж. Драй-Хмара як поет // Драй-Хмара М. Поезії. Нью-Йорк, 1964; Крижанівський С. Михайло Драй-Хмара, поет і пере­кладач // Драй-Хмара М. Ви­бране: Поезії і пере­клади. К., 1969; O. Asher. Draj-Chmara et lʼécole «neo-classique» ukrainienne. Winnipeg; New York, 1975; Михайло Драй-Хмара. З літературно-наукової спадщини // Зап. НТШ. 1979. Т. 197; Дзюба І. Він хотів «жить, творить на своїй землі…» // Драй-Хмара М. Ви­бране. К., 1989; Шерех Ю. Поезія Михайла Драй-Хмари // Укр. слово: Хрестоматія укр. літ-ри та літ. критики ХХ ст.: У 3-х кн. Кн. 1. К., 1994; Жулинський М. Шлях із неволі, з небу­т­тя // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. К., 2002; Ашер О. Перед­мова // Там само.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю