Драч Іван Федорович

ДРАЧ Іван Федорович (17. 10. 1936, с. Телiжинцi, нині Тетiїв. р-ну Київ. обл. — 19. 06. 2018, Київ, похов. у рідному селі) — поет, сценарист, пере­кладач, громадсько-політичний дiяч. Герой України (2006). Держ. премiя України iм. Т. Шевченка (1976) за зб. «Корінь і крона» (1974). Державна премія СРСР (1983) за зб. «Зеленые врата» (1980). Премія Фундації О. і Т. Антоновичів (1991). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го (1996) і 4-го (2001) ступ. Народний депутат України (1990–94; 1994–98; 1998–2002; 2002–06). Навч. у Київ. університеті (1958–61), закін. Вищi сценарнi курси в Москвi (1964). Працював у сценар. вiд­дiлi Київ. кiностудiї худож. фільмів ім. О. Довженка (1964–74), у редакцiї ж. «Вiтчизна». Очолював Київ. орг-цiю СПУ (1987–92). У 1989–92 — голова НРУ; чл. Комісії з питань від­творе­н­ня видатних памʼяток історії та культури (1995–2001), Ради з питань мовної політики (1997–2001), Ради з питань інформ. політики (2001–02) при Президентові України; голова Держ. комітету інформ. політики, телебаче­н­ня і радіомовле­н­ня України (2000–02). Голова ради Товариства звʼязкiв з українцями за межами України («Україна–Світ»; від 1991); Укр. всесвiт. ко­ординац. ради (1992–2001); президії Кон­гресу укр. iнтелiгенцiї (від 1995). Один iз чiльних укр. поетiв-шiстдесятникiв. До перших публiкацiй Д. належить «феєрична трагедія в двох частинах» — поема «Ніж у сонці» («ЛУ», 1961, 18 липня), яка одразу привернула увагу критиків. Одних вона шокувала не­звичністю форми і зухвалим зверта­н­ням до тем, які належало обминати. Других — спантеличила складністю («не­зро­зумілістю») поет. мови. Третіх — буквально ощасливила, як довгож­дане одкрове­н­ня, глибиною і пристрасністю душев. від­гуку на наболілі «кляті пита­н­ня» доби та го­строю сучасністю органічного у своїй самобутності поет. вислову. Молодий поет тоді при­дбав багатьох прихильників, ладних навіть заплющувати очі й на очевидні мінуси твору — слабкість, штучність заг. концепції, несер­йозність за­пропонованих вирішень про­блем, низку надуживань риторикою тощо. Для читача усі ці недо­гляди з лишком пере­кривалися зарядом молодого завзя­т­тя, енергією екс­периментаторства, мас­штабністю поет. мисле­н­ня, яскравістю фантазії і, сказати б, обіця­н­ням доторку до найсокровен­ніших глибин драми сусп. буття.

Перша ж поет. зб. Д. «Соняшник» (1962; без поеми «Ніж у сонці») випра­вдала найкращі читац. сподіва­н­ня, явивши поета яскравого і динамічного. Великий цикл балад та етюдів з широким спектром на­строїв і тональностей засвідчив емоцій. та інтелектуальний діапазон молодого поета, якому до­ступні були і громадян. патетика («Прометеївська балада»); і простодушно стилізована без­посередність та наївна парадоксальність уяви («Балада про соняшник»); і лір. ґротеск з прямою побут. конкретністю («Балада про випрані штани»); і «інтелектуалізація» нар.-поет. традиції, субʼєктивна контамінація різних мист. явищ, по­єд­на­н­ня модерно-професій. і фольклор. естетик; і лірика коха­н­ня — від лагідно-мрійливої («Лебединий етюд») до демонстративно-пристрасної («Нічний етюд»). Пере­жива­н­ня ж Д. вершин світового мистецтва від­билося у го­стрій інтер­претації мист. тем і мотивів, у сміливих субʼєктив. версіях низки мист. по­статей. Від­чувається не лише щаслива від­критість до світу мистецтва, а й певна амбіціозна націленість на опанува­н­ня, душевне при­власне­н­ня його. Причому поета цікавили і вабили насамперед авангардні явища й форми («Сльоза Пікас­со», «Соната Прокофʼєва»), а також рівноцін­не, спів­звучне з ними в укр. нар. і професійній традиціях («Балада про Сарʼянів та Ван-Гогів», «Манайлова ви­ставка»). Ці поезії Д. — своєрідний естет. маніфест, в якому є і елементи проти­стоя­н­ня культур. провінціалізму та рутині й епігонству, і сприкреність стереотипом «хуторянства», і палке молодече бажа­н­ня зі­рвати цей стереотип з образу укр. духовності, ствердити її здатність до сучас. динамізму. У світлі цього надзав­да­н­ня варто роз­глянути і друге темат. крило поезії Д. — укр. історія і культура, її подвижники. Поет шукав під­твердже­н­ня жит­тє­здатності укр. нації, її су­спільнотвор. і духов. потенціалу. Все це мало легко­прочитуваний полем. під­текст, спри­ймалося як гостре оскарже­н­ня занепалості сучасників, і тут починали звучати дошкульні сатир. й ґротеск. мотиви. Звертала на себе увагу в збірці і жанр. свіжість, під­креслена винахідливість, енергія метафоризму, часом парадокс. асоціативність, багата ритмомелодика. Зб. «Соняшник» — поряд з дебютними зб. «Атомні прелюди» М. Він­грановського та «Тиша і грім» В. Симоненка (обидві — 1962) — стала одним із центр. явищ тодіш. літ. життя в Україні, сповненого жаги оновле­н­ня, твор. тривоги і гарячкових надій.

До поч. кампанії з виявле­н­ня та на­ступу на т. зв. «формалістів» і «абстракціоністів» у мистецтві й літературі Д. устиг здобути авторитет і міг надалі публікувати свої твори, хоч і не всі. На­ступна його поет. зб. ви­йшла 1965 і мала характерист.-ефектну назву «Протуберанці серця», яка під­креслила чут­тєвий мас­штаб та інтелектуальну температуру поет. голосу автора. У збірці Д. виявив «космічні» претензії та зуси­л­ля вві­брати в поет. мову понятій. апарат сучас. науки, що, одначе, подекуди мало доволі зовн., поверховий і показний характер. Водночас по­значилося роз­шире­н­ня діапазону душев. реакцій на світове буття, форсува­н­ня філософічності, взагалі, сказати б, употужне­н­ня світо­гляд. поля автора — напруженіше, інтенсивніше. Ця напруженість здається не так внутр.-спонтан­ною, як інтелектуально чи раціоналістично стимульованою, «вольовою». Але любовна лірика — вона належить до кращого в збірці — засвідчує і емоціональну глибину поета. У зб. «Балади буднів» (1967) виразно про­ступає вже інший напрямок шукань: спроба виразити метафіз. глибину людських буднів, корін­ну про­блематичність буття. Це ніби раціоналістична романтизація буднів сучасності — не за рахунок специф. сентименту, а за рахунок роз­кри­т­тя чи спроби роз­кри­т­тя їх внутр. чут­тєвої наповненості, таємничості і часом незбагнен­ності, їх влученості в космічне життя. Д. прагне охопити найширший та найрізноманітніший матеріал — від натуральності локал. побуту до повсякден. складнощів духов. самови­значе­н­ня. Вихитрена інтелектуалістська на­становочність і високий вольовий навал часом знаходять вихід у своєрід. напруженому «плетін­ні словес» — в якомусь модер. бароко, роз­кіш. та сухуватому водночас, витонченому й холоднуватому попри кипучу лексику. Недо­статність мимовільної пластичності і чут­тєвої без­посередності Д. часом хоче компенсувати, затопити нар.-поет. стихією, але з неї інколи про­глядає жорстка раціоналістична кон­струкція, хоча водночас є низка блискучих удач в органічному по­єд­нан­ні фольклор. та інтелектуального начал, у викори­стан­ні фольклор. поетики задля роз­вʼяза­н­ня нових, під­креслено сучас. зав­дань. У зб. «До джерел» (1972) помітна ще одна нова тенденція: до епізації вірша, до обʼєктивов. оповіді про «людей з народу», характер. людський типаж. Д. немовби заповзявся створити широку галерею поет. порт­ретів таких людей з нелегкою долею (а в ній — доля народу), показавши через них жит­тєву силу, щедру вдачу, талановитість і черпаючи в цьому віру в істор. буття свого народу. У циклі балад («Балада про дядька Гордія», «Балада про дядька Зінька», «Балада про батька» та ін.) смаковита побут. конкретність і локал. колорит та крута характерологія присмачені романт.-типізуючим згуще­н­ням і лір. захватом. Цей мотив у поезії Д. звучав і далі, а пізніше, емоціоналізований но­стальгією і внутр. потребою нового духов. зверта­н­ня до місць дитинства, до «малої вітчизни», зна­йшов яскраве роз­кри­т­тя у зб. «Теліжинці» (1985).

У поезії Д. є те, що можна на­звати «трудом памʼяті» — не лише інтимної, а й істор., культурологічної. Маємо одну з поетових причетностей до процесу самоствердже­н­ня народу всупереч дії сил нац. нівеляції, — тут теж місія поета, і він знаходить можливості здійснювати її за найне­сприятливіших сусп. і літ. об­ставин. Свідче­н­ня цього — галерея створ. ним глибоких образів діячів укр. історії та культури (у зб. «До джерел», 1972; «Київське небо», 1976; «Сонячний фенікс», 1978; «Шабля і хустина», 1981; «Київський оберіг», 1983; «Лист до калини», 1994; «Вогонь з попелу», 1995; «Сізіфів меч», 1999), інтер­претованих на історіософ. і культурософ. рівні та здатних як збагатити наші зна­н­ня про самих себе, так і роз­ʼятрити наше пере­жива­н­ня самих себе як народу, загострити нашу потребу нац. ідентифікації. Роки твор. зрілості Д. припали на добу соц.-політ. і духов. стагнації су­спільства, добу брежнєвської задухи, яка тяжко пригнічувала людську думку і душу. Поетові важко було виборювати власний духов. про­стір, доводилося весь час змінювати напрямки шукань для «прориву» до слова правди, маневрувати, робити якісь спроби і від­мовлятися від них. Сьогодні не так одно­значно спри­ймаються його оди науці, пафос індустріалізації, не кажучи вже про романтику атома, якими по­значені зб. «Корінь і крона» (1974) та ін. Не дали довготривалого результату і спроби зануритися в робітничу тему (зокрема в донец. циклі) — тут від­чувається певна силуваність, стилізація під «демократичний» тон, хоч загалом ці зуси­л­ля якоюсь мірою збагатили поет. досвід і палітру Д. А «сцієнтичні» вірші його попри те, що він залишається раціоналістичним навіть у своїй жагучій грі з ір­раціональним, так чи інакше дають від­чути драматизм борінь наук. думки: як образ буття і страж­дань матерії світу. Виразною інтелектуальною барвою сюди додається і філос. іронія Д. Втім в остан­ніх його поет. збірках, зокрема у зб. «Противні строфи» (2005), від­чутна певна екс­тенсивність, «калейдо­скопічність» — як зворотний бік темат. невситимості.

У різні часи було багато нарікань на «складність», «не­зро­зумілість» поезії Д. Що ж, його текс­ти справді бувають складні, і читати їх — не роз­вага. Та це пере­важно та складність, на яку поет не тільки має право, але й за яку доброзичливий читач може бути йому лише вдячний: складність поезії вводить у складність життя і на­вчає шанобливо і тремтливо зупинятися там, де міг би пройти бравурно й без­думно. Хоч буває і риторична складність, що приховує ілюзію глибини; буває тривіальність; інколи вчувається надуманість і бракує нес­простовної внутр. необхідності. Що ж, може, це неминучі «накладні витрати» на непогамовний твор. пошук. А спроще­н­ня поет. мовле­н­ня і зниже­н­ня напруги складності не йдуть на користь Д. Це видно на прикладі деяких віршів остан­ніх років — тих, у яких пере­важає публіцист. риторика, хоч і темпераментна, але депутатськи-прямолінійна, «називна», а не фігуративна. Подекуди це просто версифікац. об­ґрунтува­н­ня минущих вражень від конкрет. осіб, конкрет. подій-вражень, що не набули естет. пере­форматува­н­ня. У таких випадках хотілося б більшої інтер­претац. ди­станції між цією конкретикою і актом поет. образотворе­н­ня. Та й публіцист. темперамент не завжди утримується на віртуоз. лексич. ноті, зісковзуючи інколи в хизливу брутальність побут. екс­пресії.

Д. — автор низки кіносценаріїв: х/ф «Криниця для спраглих» (1965, реж. Ю. Іл­лєнко), що став однією з вершин укр. філос.-поет. кіно, хоча через цензуру зʼявився у прокаті лише від 1987; «Камін­ний хрест» (за мотивами новел В. Стефаника, 1968), «Дід лівого крайнього» (спів­авт., 1973; обидва — реж. Л. Осика), «Іду до тебе» (1971; про Лесю Українку), «Мати рідна, любима» (спів­авт., 1986; обидва — реж. М. Мащенко), «Пропала грамота» (за мотивами однойм. повісті М. Гоголя, 1972, реж. Б. Івченко), «І в звуках памʼять від­гукнеться» (спів­авт., 1986, реж. Т. Левчук; про композитора М. Лисенка), «Зона» (за пʼєсою М. Куліша; спів­авт., 1988, реж. М. Мащенко і С. Шахбазян), «Таємниця Чінгісхана» (за однойм. пʼєсою М. Шаханова, 2002, реж. В. Савельєв; усі — Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (за мотивами однойм. повісті М. Гоголя, 1983, реж. Ю. Ткаченко, студія «Укртелефільм»). У доробку Д. також лір.-драм. поеми, драми, кіноповісті, в яких звучать найгостріші конфлікти світу 2-ї пол. 20 ст. («Зоря і смерть Пабло Неруди»); осмислюються естетико-гуманіст. принципи демократ. мистецтва і громадян. ідеал та обовʼязок митця («Соловейко-Сольвейг», «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини»); пошукується сенс нац. історії. У поет. драмах Д. намагався роз­винути традицію інтелектуальної, «діалогічної» драми, зорієнтованої на поет. агон (риторичне змага­н­ня, гострий публ. дис­пут); ви­пробовує і введе­н­ня в роз­виток конфлікту «античного хору». Як літ. критикові Д. притаман­ні мас­штабність баче­н­ня худож. життя і вагомість естет. критеріїв, ерудиція, вимогливий смак, проникливість і гострота характеристик, темпераментність стилю. Актив. учасник і організатор сучас. літ. процесу в Україні, він зацікавлено й гаряче від­гукується на нього числен­ними узагальнювальними й аналіт. ста­т­тями та рецензіями, глибоко інтер­претує класичну спадщину (частина статей Д. зі­брана у кн. «Духовний меч», 1983; рос. перекл. — Москва, 1988). Пере­кладацька праця Д. обі­ймає широке коло найви­значніших майстрів сучас. світової і багатонац. рад. поезії, а також низку імен світової класики. Вона засвідчує багатство його естет. імпульсів та професійну не­втомність і водночас збагачує укр. літературу перлинами іншомовної поезії.

Окремої уваги заслуговує поема Д. «Чорнобильська мадон­на» (1988), що залишається чи не най­значнішим твором усіх літ-р на цю апокаліпт. тему. І тут Д. виявив себе енергій. екс­периментатором, модернізуючи архітектоніку і збагачуючи стилістику, вводячи елементи кінодинаміки, колажу, публіцистики, документалістики, таким чином роз­ширюючи жанр. межі, збагачуючи виражальні можливості укр. поеми. Своєрідність поеми Д. порівняно з іншими творами на цю тему в тому, зокрема, що автор по­ставив перед собою зав­да­н­ня не так від­образити подієвий бік чорноб. трагедії, її, сказати б, фабулу, як, обертаючи тему окремими гострими гранями, дати концентроване вираже­н­ня свого субʼєктив. пере­жива­н­ня її, потрясі­н­ня сві­домості, яке вона викликала, з виходом на вічні морал. та філос. пита­н­ня, що набувають якості особистої пристрасті. В цілому потенціал поет. думки й етичної сили твору високий, хоч і не все в поемі по­значене досконалістю викона­н­ня, і пере­пади худож. рівня та й просто змістовності від­чутні. Ще до написа­н­ня поеми атомна ката­строфа опинилася в центрі громадян., публіцист. діяльності Д., він же перший на зʼ­їзді письмен­ників України в травні 1986 одверто і драматично по­ставив пита­н­ня про голод 1932–33 в Україні, що тоді вимагало рідкіс. мужності. Твори Д. ви­дано в багатьох країнах світу в перекл. десятками мов, і його імʼя стало одним із символів повноцін­ності сучас. укр. культури.

Завантажити статтю