Дріфтова гіпотеза - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дріфтова гіпотеза

ДРІ́ФТОВА ГІПО́ТЕЗА – геологічна гіпотеза про розчленування первісної землі – Пангеї на окремі материки і океани, їх горизонтальне переміщення та просторове розташування в різні періоди історії Землі. Назва походить від англ. drift – повільне переміщення, дрейф. Уперше висунув 1912 нім. геофізик А.-Л. Веґенер. За його уявленням, спочатку існував єдиний материк Пангея, оточений звідусіль праокеаном. Унаслідок обертання Землі і під впливом сил притягання Місяця в Пангеї з’явилися розколи, які з часом збільшувалися. Під впливом обертання Землі з Зх. на Сх. окремі частини Пангеї дрейфували в зх. напрямку з різною швидкістю – Пн. і Пд. Америка швидше, Європа і Африка повільніше, Австралія і Антарктида найповільніше. У результаті зх. дрейфу материків утворилися величезні западини, заповнені водами Атлант., Індій. і Пн. Льодовитого океанів. Доказами розколу материків та їх дрейфу А.-Л. Веґенер вважав: подібність контурів сучас. материків (напр., сх. берега Пд. Америки і зх. берега Африки), наявність спіл. геол. структур на материках, які в минулому становили єдиний материк, та розірваних ареалів фауни і флори, поширення на всіх ґондван. материках свідків пермокарбон. зледеніння, зокрема тилітів. Погляди нім. геофізика поділяла значна кількість учених, зокрема В. Кеппен, А. Дю-Тойт, А. Голмс, однак більшість геологів вважала цю гіпотезу недостатньо аргументованою, і вона не набула заг. визнання.

У 2-й пол. 20 ст. геол. наука збагатилася новими даними про будову дна Світ. океану, палеомагнетизм, поширення та вік базальт. фундаменту океан. кори. В усіх океанах були встановлені великі розколини – рифти й серединно-океан. хребти, глибоководні океан. жолоби, зони вулкан. діяльності. Ці та ін. відкриття дали поштовх до обґрунтування нової гіпотези про походження материків і океанів, яка одержала назву нової глобал. тектоніки, або тектоніки плит. Як і веґенерів. гіпотеза, вона належить до категорії мобіл. гіпотез, однак припускає переміщення одного або кількох материків разом з літосфер. плитою й поверхневими шарами мантії по поверхні астеносфери. Земна кора і верхня мантія утворюють 6 величез. літосфер. плит: Євроазіатську, Африканську, Індоавстралійську, Тихоокеанську, Американську і Антарктичну, та 16 менших за розмірами, які підпорядк. основним. Уперше формулюванням гіпотези нової глобал. тектоніки почали займатися у 1960-х рр. учені В.-Дж. Морґан, К. Де Лепішон, Б. Айзекс, Дж. Олівер і Л. Сайкс. Її прихильники вважають, що океан. літосферні плити рухаються від рифт. зон у напрямку материк. окраїн як стрічка конвеєра. У рифт. зонах під впливом конвекцій. мантій. потоків відбувається розсування плит у протилеж. напрямках. На межі зіткнення з континент. літосфер. плитою океан. плита, яка значно важча від континент., занурюється під останню та разом з корою і осад. породами цілком поглинається мантією. У цих місцях утворюються гірські складчасті споруди. Таким чином, океан. дно постійно омолоджується, на ньому відсутні осад. відклади, давніші за мезозойські. Прихильники гіпотези тектоніки плит на основі палеомагніт., геол., палеоклімат. та ін. даних відтворюють палеогеографію материків і океанів у різні періоди геол. історії Землі, а також намагаються прогнозувати розташування континентів через 50 чи 100 млн р. Приваблива з першого погляду гіпотеза побудована переважно на припущеннях, не підтверджених достовір. даними, і не може претендувати на роль заг. теорії про будову і розвиток Землі.

Літ.: Вегенер А.-Л. Возникновение материков и океанов / Пер. с нем. Москва; Ленинград, 1925; Хаин В. Е. Региональная геотектоника. Северная и Южная Америка, Антарктида и Африка. Москва, 1971; Айзекс Б., Оливер Дж., Сайкс Л. Сейсмология и новая глобальная тектоника / Пер. с англ. // Новая глобал. тектоника: Сб. ст. Москва, 1974; Бондарчук В. Г. Образование и законы развития земной коры. К., 1975; Белоусов В. В. Геотектоника. Москва, 1976; Зоненшайн Л. П., Кузьмин М. И., Моралев В. М. Глобальная тектоника, магматизм и металлогения. Москва, 1976; Бондарчук В. Г. Основы теории земной коры. К., 1978; Макаренко Г. Ф. Планетарные горные дуги и мифы мобилизма. Москва, 1993; Лебідь М. Геосинкліналі-платформи чи тектоніка плит? // Геолог України. 2003. № 1; Чебаненко И. И. Является ли замедление осевого вращения Земли главной причиной (движущей силой) процесса геотектогенеза в литосфере? // ГЖ. 2006. № 1.

Д. Є. Макаренко

Стаття оновлена: 2008